Духовна святиня Приорілля

За матеріалами інтернет-видань 10.01.2026 446

Однією з небагатьох важливих і значущих пам’яток нашого краю, тісно пов’язаних з історією українського козацтва, є Нехворощанський Успенський монастир. Про нього вже чимало написано, проте його історія ще залишається не до кінця дослідженою, а відтак досі манить до себе науковців-археологів та краєзнавців, щоразу відкриваючи для них нові й нові сторінки.

Сьогодні варто ще раз мовити кілька слів про цю святиню, бо саме цього року минає 310-та річниця її заснування. На думку доцентки кафедри історіографії Донецького національного університету, кандидатки історичних наук Олени Шкрібітько, яка досліджує минувшину православних монастирів, Нехворощанський виник у 1676 році. Про це вона пише у своїй монографії, щоправда, не вказуючи першоджерел, на підставі яких вказує точний рік заснування обителі. Хоча твердження науковиці виглядає переконливим, бо за три роки до того на високому правому березі Орілі виникло поселення Нехвороща, де наступного року за наказом гетьмана Івана Самойловича утворилася козацька сотня – військове формування, покликане боронити цю територію від кримських татар, які в ті часи були серйозною загрозою для православного люду. Вона відразу ж звела навколо містечка фортецю – оборонне укріплення, яке нападники іноді старалися обійти, не наважуючись брати штурмом, і це рятувало й монастирських мешканців від пограбування, знищення чи потрапляння у полон.

Втім, і сам монастир був фортецею: обнесений глибоким ровом і високим земляним валом, по периметру яких стояли вежі для вартових. До всього цю територію оточували луки, болота, озера й затоки, що теж становили природні перешкоди для небажаних «гостей».

Усі ці фактори могли стати визначальними для місця розташування нової козацької святині.

Оскільки навколо ще не було інших поселень, крім Нехворощі, то монастир за тодішніми традиціями перебрав на себе її назву, хоча стояв у володіннях Орільської паланки Війська Запорізького. А від правого берега Орілі, де постало наше містечко, починалася Гетьманщина, що в імперських документах звалася Малоросією і підпорядковувалася Московському царству. Відтак тут стикались і тісно переплітались дві різні політичні й господарські системи, що нерідко призводило до конфліктів між гетьманськими і запорізькими козаками, між нехворощанами і монастирськими людьми. Сперечалися в основному за межі, за луки, сінокоси, риболовні місця тощо. Нерідко нехворощанські сміливці таємно втікали до козацької обителі, аби влитися в число вільних запорожців; натомість монастирці приходили в Нехворощу задля торгівлі.

Невдовзі й біля монастиря, завдяки його активній господарській діяльності, виникла Чернеча слобода, яка пізніше стала зватися Чернеччиною, та кілька хуторів, у тім числі Шагарівський, де жили феодально залежні селяни, котрі працювали на користь обителі, зокрема забезпечували її продуктами та різноманітним реманентом.

Як писав Д.Яворницький у своїй «Історії Запорозьких козаків», «в половине января 1696 года огромное число татар, во главе которых стояли Калга и Нурредин-салтан, в отместку русским за потерю Кызыкерменя и других городков, ворвались в украинские города и прежде всего бросились в повет Полтавского полка». Найперше татари прагнули заволодіти Нехворощею, аби пограбувати її та полонити молодих мешканців містечка. Проте цього разу їм не пощастило. «Не будучи в состоянии причинить местечку никакого вреда, орда сожгла вновь построенный с фольварками монастырь и после того поспешила уйти в Крым».

На тринадцять років святиня стала пусткою. А в 1709 році, вже після Полтавської битви, козаки відбудували її. Сюди перенесли дерев’яну Миколаївську трапезну церкву та інші будівлі з якогось орільського острова неподалік Царичанки, бо цей острів затоплювали весняні повені. Згодом заново звели й монастирську соборну Успенську церкву, келії та інші споруди.

З «Матеріалів для історії Полтавського полку» дізнаємось, що у 1722 році монастир володів двома риболовними озерами, водяним млином на два колеса та з двома каменями, винокурнею на 4 казана і шинком, де продавалися спиртні напої, а також солодовнею і броварнею для виготовлення пива.

Діяла в монастирі й своя школа, де ченці готували священників для запорізьких сіл та зимівників, а також писарів.

З 1786 року монастир починає занепадати, оскільки цариця Катерина заборонила цим духовним осередкам вести господарську діяльність, частину з них перевели на державне утримання. Нехворощанська обитель у число таких «щасливчиків» не увійшла, тому швидко збідніла й обезлюдніла. А восени 1799 року остаточно припинила існування, завершивши свою 123-річну історію. На її місці поступово загладилися захисні вали, територія заросла дикими травами. «Теперь на месте бывшего монастыря холмятся одни развалины, покрытыя кустарниками да густой непролазной травой. Место дикое, унылое, наводящее тяжёлую тоску», – писав Д.Яворницький.

З тих пір сюди неодноразово навідувалися історики-археологи, які прагнули зануритися в таємниці монастиря, аби відкрити їх для себе і для сучасників. Перші дослідження цієї пам’ятки датовані ще кінцем ХІХ століття, потім тривали у 1960-1970-х роках, а в 2021 р. стали можливими нові дослідження і нові наукові відкриття. Восени того року на Монастирище прибули співробітники відділу археології Дніпровського національного історичного музею ім. Д.І.Яворницького (ДНІМ) на чолі з його директором, кандидатом історичних наук Олександром Старіковим. Вони обстежили територію і почали розкопки, які продовжили влітку 2023-го, 2024-го та минулого років за участю студентів історичного факультету Дніпровського національного університету ім. О.Гончара та студентів Митного університету.

З-поміж учасників наукової експедиції був старший науковий співробітник Музею історії міста Дніпро Кирило Габор, який відвідав і Нехворощу, де зацікавився двома надгробками, що стояли біля кафе «Удача». Завдяки йому вдалося розшифрувати написи на кам’яних артефактах і з’ясувати, що належали вони могилам місцевого священника Мусія Лучника та його дружини Євдокії.

Наприкінці 2024 р. в ДНІМ діяла мінівиставка «Нехворощанський монастир відкриває таємниці», на якій було представлено матеріали археологічних досліджень на місці козацької обителі – всього 87 експонатів (див. знімки Анни Гончаренко). Торік їх кількість суттєво збільшилась. За словами істориків, дослідження продовжаться і цьогоріч. І ця важлива справа не дозволить забути про святиню, яка в ту далеку епоху була не лише місцем молитви, а й осередком духовної сили та захисту для козаків, які шукали тут спокою після воєнних походів. Монастир відігравав важливу роль і в житті місцевої громади, підтримуючи освіту, віру та національні традиції, був епіцентром економічного розвитку цієї території. Він і сьогодні зберігає особливу атмосферу тиші й величі, мовчазливо нагадуючи про славну минувшину, про незламність українського духу, вірність православній вірі та глибокий зв’язок поколінь, що формували культурну й духовну спадщину нашого приорільського краю.

Олександр ЗІНЧЕНКО,

журналіст, краєзнавець