ГАЛИНА ДИДИК. Берегиня Романа Шухевича

Сьогодні, 17 квітня, її уродини.

Псевда – Анна, Нуся, Молочарка.

Народилася в українській національно-свідомій родині Томи Дидика і його дружини Олени у с. Шибалині Бережанського повіту (Тернопільщина).

         Навчання і праця

Була наймолодшою серед шістьох доньок і сина в родині Анни і Томи Дидиків. Навчалася в Бережанській гімназії (1920-1923 рр.). Формування націоналістичного світогляду Галини Дидик відбулося під впливом визвольних змагань 1917-1920 рр., коли ще свіжими в жителів Східної Галичини були спогади про вояків Легіону УСС та вояків УГА. Батько Галини теж воював у лавах УГА, тісно співпрацював з Тимотеєм Старухом, батьком Василя Старуха – видатного діяча націоналістичного руху. Важливу роль у виробленні патріотичної позиції відіграв "Пласт".

1931 р. Галина закінчила учительську семінарію в Бережанах. Працювала в товаристві "Просвіта". Читала лекції про розвиток української мови і літератури в с. Якторове Перемишлянського р-ну Львівської области. Після закінчення семінарії їй не вдалося отримати посаду вчителя, влаштувалася в с. Верхомиля (Польща) в родині місцевого священика виховницею дітей.

    З 1934 по 1939 рр. належала до "Союзу українок", через який проводила просвітницьку роботу по селах Тернопільської области. 1935 року закінчила курси кулінарів у Львові і працювала в місцевих дитячих садках. У січні 1937 р. повернулася в рідне село, де стала викладати в місцевій сільськогосподарській школі. Згодом перейшла в систему кооперативів і працювала інструктором у м. Підгайцях (Зборів, Бережани, Тернопільщина).

                                      Належність до ОУН

     Офіційно членкинею ОУН стала 1944 року, хоча відразу ж після радянської окупації була заарештована в Бережанах за зв'язок із ОУН. Через відсутність доказів відпущена. Мала тісний зв'язок із Миколою Лебедем, що використовував її помешкання у Львові як підпільну хату.

Очолювала Тернопільський УЧХ. Організовувала курси для санітарок та лікарів, формувала місцеві шпиталі, продукти харчування, медзабезпечення, контроль підпільних лікарень.

      Галина Дидик і Роман Шухевич
     Брала участь у курсах, організованих Катериною Зарицькою, з метою пропагандивної роботи: йшлося про невідповідність теорії леніна-сталіна з національного питання. На курсах слухали лекції з історії та географії України. На завершення курсів прибув Шухевич. Тоді ж було призначено його зв'язкових Катерину Зарицьку і Галину Дидик. Вони обидві були свідомі своєї боротьби, виказаної Романом Шухевичем:

    "Ми усі – вояки УПА і всі підпільники зокрема, і я – свідомі, що раніше чи пізніше нам доведеться згинути в боротьбі з брутальною силою. Але, запевняю вас, – ми не будемо боятися вмирати, бо, вмираючи, будемо свідомі того, що станемо добривом української землі. Це наша рідна земля потребує ще багато добрива, щоб у майбутньому виросла на ній нова українська генерація, яка довершить те, що нам не суджено було довершити" (Р. Шухевич).

    Перше завдання від Романа Шухевича – організувати схрон (бункер): безпечний, поблизу лісу, неподалік инших членів Проводу. В осінньо-зимовий період – надійна хата неподалік під обласних чи районних центрів для обміну грипсів (маленькі цидулки на сигаретному папері, щоб можна було проковтнути).

У 1946-47 рр. Галина Дидик захворіла і поїхала на лікування до Одеси. Якою її побачив побратим Любомир Полюга у спогадах: "Це було наприкінці листопада – на початку грудня 1946 року. Увечері прийшла "Молочарка", вся обтрушена снігом, у заболочених черевиках, із плетеною торбою... За столом, як завжди, розповіла про новини. Вона не дивилася на мене, але я відчував її погляд. Її очі були ласкаво-строгими і благородними. У них можна було відчути біль, радість і турботу. Її лице обвітрене, незважаючи на молоді роки, досить понищене... Вона говорила спокійно, кожне слово зважене..." (Любомир Полюга. "Шляхами спогадів. 1944-1956").

         Мала перед собою найважливіші завдання:

1. Влаштувати Юрія Шухевича (він втік зі спецбудинку на Донеччині 9 липня 1947 р.) до надійних людей, щоб він міг відвідувати школу. У березні 1948 року виїхали з ним до Сталіна (Донецька), щоб викрасти з дитбудинку його шестилітню доньку Марію. Юрія заарештували...

2. Організовувала поїздку для оздоровлення Романа Шухевича до Одеси 1948 і 1949 року (хворів на серце, шлунок та ревматизм суглобів). Йдучи на процедури з лікування серця, брали з собою отруту і пістолет. Згадувала Галина Дідик: "Це було досить складно, бо серед людей він уже давно не був, звик іншими командувати, а тут довелося мені ним командувати, бо я йому сказала, що він їде як пакунок, але за все я відповідаю" (див.: https://tyzhden.ua/Publication/3844).

Під час другого візиту в Одесу з Романом Шухевичем сталася прикра пригода – купаючись у морі, він загубив медальйончик із зображенням Богородиці, який йому в дитинстві подарувала мати. Як згадувала Дідик, після безуспішних пошуків, керівник підпілля пророче заявив: "Я згубив, уже не знайду. Це значить, що я скоро загину".

      Останнє місце сховку генерала і Його берегині від весни 1948 року- село Білогорща біля Львова. Там вони перебували протягом півтора року. Наприкінці лютого 1950 року Роман Шухевич почувався особливо погано: "Останні дні були більш як жалюгідні. Високий тиск крові, болі голови, часті атаки серця... Це відбувалося періодично. Відчувалося, що Командир збирається від нас на той світ. "Мені б конечно зробити знимку в військовому однострою, в "бандерівці" та нас із тризубом", – говорив у передостанніх днях командир. У перших дні березня дещо поліпшало зі здоров'ям, а, може, це тільки нам здавалося. Проте в ліжку не хотів лежати. Ходив по кімнаті сумний. На силу відповідав Гані чимось дотепним. "Буду вмирати, Нусю" – не раз каже" (згадує Михайло Заєць) (див. https://tyzhden.ua/Publication/3844).

      Анна за підробленими документами переселенки з Польщі проживала в цьому будинку легально. 24 жовтня 1949 року у Львові вбито зрадника Ярослава Галана. Це стало передумовою для вирішальної фази полювання за Шухевичем. Через агента Розу, яку підселили до камери спійманої Дарії Гусяк, передано їй записку з адресою в Білогорщі. Так КГБ вийшло на слід Шухевича і Дидик.

4 березня о 22.00 1950 р. стало відомо місце перебування Тура (Р. Шухевича). До штабу з ліквідації залучено П. Судоплатова... Загальна кількість учасників операції – понад 1.000 осіб.

Під час затримання Романа Шухевича 5 березня 1950 року, коли Галина Дидик почула його постріл, то прийняла отруту (після 1946 року всі провідні члени ОУН носили з собою ціяністий калій): "Я, лежачи, почала добувати отруту, поклала поміж зуби і почала жувати. Раптом я відчула, що трачу свідомість. Я мала відчуття, немов би якась гума стягнула мене, все пішло до горла. Я повністю втратила свідомість. Що потім зі мною було, я не знаю, бо пробудилася вже в тюрмі на Лонцького".

        ПІСЛЯ УВ'ЯЗНЕННЯ

Слідство тривало півтора року до 18 жовтня 1951 року. Витримала 129 допитів, часто тривалістю 15-16 годин.

Фрагмент спогадів про ці катування: з моторошної темряви виходять кати, які втратили людську подобу: Гузєєв, Солоп, Півоварєц, Клімєнко, Лєніченко, Мороз, Єстигнєєв, Рафал, Калиничєнко... А ще їхні зверхники – Овсієнко, Судоплатов... "...Були й інші, непостійні, які приходили познущатися наді мною задля п'яної розваги... Мене врятували від смерти для того, щоб ще в напівнепритомну почати мордувати. Мене нещадно били. Перших півроку робили це щодня, удень і вночі мені не давали спати. Таке "слідство" тривало понад два роки...".

"Мені спочатку давали листи, які нібито писав для мене Провідник (він уже тоді не жив), я не вірила, хоч удавала, ніби він це пише... Спочатку на слідство мене носили на ношах, я не ходила. І годували через шланг...

Найстрашніше тоді, коли збираються бити. Страх гірша річ, ніж саме фізичне страждання. Коли зомлієш – дають укол, поливають водою, а потім починається знову. День за днем, ніч за ніччю.

Я під час слідства дуже коротко бувала в камері... Те биття – то був один вид тортур. Страшне було безсоння, не давали мені зовсім спати: цілі ночі на слідстві, потім майже цілий день... Потім давали якісь наркотики...".

Заочно засуджена на 25 років сталінсько-московських концтаборів. 14 грудня 1951 р. етаповано до Верхньоуральської тюрми МДБ СРСР у Челябінській області, згодом переведено до Владімірської в'язниці, де вона зустріла своїх товаришок-зв'язкових Шухевича: Катерину Зарицьку, Ольгу Ільків, Дарію Гусяк. Звільнили Галину в 1971 р. через хворобу серця. Відбула в тюремних московських мурах 21 РІК!!!!!

     Оселитися на батьківщині не мала права. Тимчасово жила в Караганді, з літа 1972 до 1973 року таємно у Бібрці та в селі Христинівка на Черкащині, де працювала в дитячому садку. Пенсії не отримувала. Жила з городу та підтримки людей.

"....Я переконана, – писала Галина Дидик у своїй заяві до Президії Верховної Ради СРСР 10 липня 1971 року, – що такі зрушення в уявленнях, як і поведінці моїх земляків були викликані деспотичною політикою, проводжуваною у 1939-41 роках на землях Західної України органами НКВД... В тюрми кидали за колишню діяльність при Польщі, за необережно сказане слово, взагалі нізащо. В одну камеру із політично нейтральними людьми потрапляли колишні ідейні противники – члени ОУН, УНДО і КПЗУ. В тюрмах катували і розстрілювали без суду. Я досі не можу спокійно згадувати картин, які довелося побачити в перші дні війни... Енкаведистський терор 1939-41 років був великою і важкою школою...".

  

1979-го кадебісти домагалися від неї "покаянної заяви", засудження свого минулого. Натомість обіцяли повернення до Бережан, пенсію, спокійне забезпечене життя. Пропозицію категорично відкинула. Репресії набули форми постійних хуліганських нападів, побиття вікон. Загострилася недуга серця.

23 грудня 1979 р. Галина Дидик померла від інфаркту. Наступного дня родина поховала її у м. Бережанах.

     Згідно з Наказом Головного військового штабу УПА 1/45 від 25.04.1945 р. та 3/47 від 5.12.1947 р. референт УЧХ Тернопільського обласного проводу ОУН Галина Дидик – "Анна" нагороджена Бронзовим та Срібним хрестом заслуги УПА.

    У жовтні 2019 року у м. Христинівці, що на Черкащині, відбулося відкриття пам'ятника зв'язковій УПА Галині Дидик. Історичну подію приурочили до 77 річниці створення УПА, Дня Українського козацтва, Дня захисника України та свята Покрови Пресвятої Богородиці.

    Коли б ми засвоїли цей історичний героїчний урок – не було б війни, а був би крах дикої москви. Катування і вбивства тривають досі. Історія не вчить. Історія лише карає за невивчене. Борімося – поборемо. Нема героїчнішої сторінки в нашій історії, як Чин ОУН-УПА!

    "УП".