Історії про війну від кулеметника та зв'язківця

Олена Барсукова журналістка УП. Життя

    В уяві багатьох цивільних людей війна постає як епічні поєдинки з фільмів.

Однак, крім героїчних вчинків, у війську є буденність – звичайнісінький побут, подекуди неприємний і дуже складний.

Ще більше на війні – небезпек і труднощів.

"Українська правда. Життя" вирішила більше дізнатися про життя і побут наших захисників. 

Сергій Фіщук – соціолог і фотограф за фахом, який захищає Україну на Сході.

До великої війни він працював у відділі досліджень соціологічної компанії у Дніпрі, займався журналістикою на фрілансі та фотографував для душі. 

Нині Сергій – кулеметник в одному з підрозділів Нацгвардії.

Пилип Духлій до 24 лютого був директором приватної школи з технічним нахилом і психотерапевтом. 

Однак цивільне життя довелося змінити на військове: чоловік став зв’язківцем і 4 місяці боронив державу на Донеччині, поки не отримав поранення.

Ми поспілкувалися з військовими про їхні будні, побут і особисті зміни на війні.

Далі – їхня пряма мова.

Сергій Фіщук

Кулеметник, соціолог

"Спочатку було важко, бо за світосприйняттям я гуманітарій"

Фото: Сергій Фіщук/Facebook

       Ранок 24 лютого я зустрів у Дніпрі. Ми з друзями вступили у добровольчий батальйон і перебували в ньому два місяці. А з травня я офіційно став військовослужбовцем Нацгвардії. Спочатку я вибрав позивний "Соціолог", але він виявився дуже довгий. Я люблю жартувати на межі чорного гумору, тому назвався "Шутнік". Не жартівник, тому що "Шутнік" коротше вимовляти в бою.

Нині я перебуваю в одному з бойових підрозділів Нацгвардії. Я оператор важкого кулемета в підрозділі вогневої підтримки, і наше завдання – підтримувати піхоту важким вогнем.

Стандартний день на пункті постійної дислокації у нас проходить, як і у всіх армійців. Ми прокидаємося, займаємося ранковими процедурами, робимо зарядку, вчимось. Вивчаємо різне озброєння і намагаємося бути взаємозамінними. Наприклад, якщо я кулеметник, то я можу вивчати гранатомет. Приблизно 1-2 рази на тиждень у нас може бути  навчання на полігоні.

"Я оператор важкого кулемета в підрозділі вогневої підтримки"

Я став кулеметником випадково. Читав книжку про кулемет, коли тільки прийшов у свою частину. Мій командир побачив і сказав: "Будеш кулеметником. Я бачу, ти книжку читаєш, значить тобі буде цікаво". Я хотів бути гранатометником, але тепер у мене саме ця спеціальність, бо потрібні були люди. Спочатку було важко розібратися, бо я за освітою та світосприйняттям гуманітарій, але згодом мені дійсно це сподобалося.

Як виявилося, в кулемета не так багато деталей, як в іншій зброї. По-друге, вона досить ефективна і виграє своєю мобільністю в порівнянні з іншим важким озброєнням. А на війні мобільність – це один з головних критеріїв, які можуть нівелювати вогневу перевагу ворога.

Моя робота полягає в тому, щоб або прикривати нашу піхоту, або працювати по ворожій піхоті, легкій техніці чи легким укріпленням ворога. Мій ДШК – це 12,7 міліметровий кулемет, який знищує БТР, БМП, укріплення, будинки, які ворог використовує як спостережні пункти. Якщо ми знайшли якийсь спостережний пункт або знаємо, що там сидить ворог, то мені потрібно відпрацювати по ньому.

 "Це як сільське життя, тільки під постійними обстрілами"

"Готуємо їжу з підручних матеріалів, збираємо картоплю, ягоди, фрукти"

Стандартний день на передовій залежить від наших бойових завдань. Коли щодня по нас працювала артилерія, потрібно було швидко знаходити укриття, щоб ховатися від обстрілів.  Якщо немає наступу або активної оборони, займаємося побутом. Готуємо їжу з підручних матеріалів, збираємо картоплю, ягоди, фрукти. 

          Коли підрозділ стоїть біля населеного пункту, у нас є можливість користуватися літніми кухнями. Ми не перебували в лісі або в степу, тому нам легше в плані гігієни. Щоб скупатися, набираємо воду і підігріваємо її в літніх душах. Щоб поїсти, можемо назбирати яєць або знайти якусь курку.

Є багато розбитих, покинутих хат, де нікого немає і можна набрати води. Це як сільське життя, тільки під постійними обстрілами. 

"Це як сільське життя, тільки під постійними обстрілами"

        Щоб зробити побут більш комфортним, може знадобитись туристичне знаряддя. Я займався туризмом на байдарках і у мене вже було приладдя – різні складні ножі, виделки, гумовий посуд, машинка для гоління голови, бороди. Власний спальник, подушка для шиї, яку беруть в поїздки – такі речі додають комфорту і затишку, бо сьогодні ми можемо ночувати в будиночку, а завтра в окопі.

Вільний час – це чистка зброї або побутові справи. Хтось відсипається, хтось пере речі. Також ми можемо грати в настолки. Люди грають шахи і в усе, що розслабляє. Можемо просто сидіти, спілкуватися.

У вільний час на пункті постійної дислокації я читаю книжки. Там у нас є невеличка бібліотека підрозділу. Але на нульовій лінії читати неможливо. Я декілька разів намагався, але книга не йде. 

"Перше враження від війни – це трупний сморід"

"Цей сморід неможливо забути"

Перше враження від війни і мій дуже яскравий спогад – це трупний сморід від розкладу мертвих тварин. Коли ми заїжджаємо в населений пункт, там завжди дуже багато тварин, загиблих від голоду, обстрілів. 

Тіла собак, котів, свійської худоби розкладаються. Ми намагалися їх похоронити на наших позиціях, але в населеному пункті, де ми були, зробити це було неможливо. 

Наш підрозділ не штурмовий, але цей трупний сморід присутній і набагато далі від штурмових загонів, де можуть перебувати трупи. Цей сморід неможливо забути. 

"Місцевий приїхав забрати пилосос та пральну машину, а собаку не забрав"

"У хлопців часто є якісь улюбленці, з якими вони спілкуються"

У населеному пункті, де ми стояли, було багато ферм, зруйнованих війною. Тварин повипускали – вони бігають, як дикі. Багато домашніх тварин здичавіли, бо люди повиїжджали. У перший день, коли ми заїхали на позиції, до мене прийшла кішка. Я шукав для неї корм, намагався готувати їжу. 

У хлопців часто є якісь улюбленці, з якими вони спілкуються. У мене є побратим, який вивіз чотирьох собак у притулки, і не збирається зупинятися. Доводиться це все разом з бійцями, боєкомплектом, зброєю везти в забитому автобусі у бойову частину. 

Буває, що тварини заважають, коли починається обстріл, а вони плутаються під ногами. Інколи навпаки допомагають: собаки можуть показати своєю поведінкою, що поряд обстріл, за декілька секунд до того як людина це почує, бо вони відчувають вібрації землі. 

"Дуже ранить, що люди залишають домашніх тварин"

       Взагалі дуже ранить, що люди залишають домашніх тварин. Одного разу я став свідком того, як місцевий приїхав забрати пилосос та пральну машину, а собаку не забрав, і попросив нас її доглядати.  

Є покинуті породисті тварини: пітбулі, спанієлі, тер’єри, яких люди залишають на війні, а самі їдуть без своїх улюбленців. Ті бігають зграями, дичавіють, починають їсти інших тварин, а потім можуть і на людей кидатися. 

"Місцевий приїхав забрати пилосос та пральну машину, а собаку не забрав"

"Є якийсь адреналін, підлітковий максималізм"

"Усі шибайголови, хочуть і прагнуть воювати"

      Наш підрозділ формувався з добровольців. Ми різні за віком – від 18 до 50-ти. Усі шибайголови, хочуть і прагнуть воювати. Всі люблять свою країну. Всі людяні. 

Я не скажу, що вони ідеальні. Звісно, є люди, яких я б не уявив в армії, якби не повномасштабне вторгнення. У нас є колишні юристи, будівельники, економісти, машиністи.

Я сам офісний працівник і раніше себе в армії не дуже уявляв. Але, як виявилося, це не так страшно, і я навіть можу сказати, що зараз це найкраща робота у світі.

Ми поєднуємо цікаве з корисним. Є якийсь адреналін, підлітковий максималізм – "пацаняча робота", хоча зараз служить і багато жінок.

"Буває страшно, коли працює великий калібр. Все труситься, підвал ледь не складається навпіл"

"Я навіть можу сказати, що зараз це найкраща робота у світі"

    росіяни часто нас криють. Якщо танк або важкий міномет починає працювати, то це щонайменше може розбудити декілька разів за ніч, і вдень також не вдасться поспати.

Тому очевидна незручність – це нестача сну. Ну і те, що ви можете бути поранені або вбиті. Саме усвідомлення цього важке для психіки. 

У мене немає постійного страху, але буває моторошно, коли працює дуже великий калібр – "Смерч" або "Ураган". Коли все труситься, ви йдете в підвал і цей підвал ледь не складається навпіл.

Підтримувати бойовий дух може допомогти командир розрахунку або підрозділу. Навіть коли йдуть ворожі атаки, одна команда від досвідченого командира може гальмувати ваш страх. 

"Як би це парадоксально не звучало, але війна і руйнує, і дає можливості" 

"Буває моторошно, коли працює дуже великий калібр – "Смерч" або "Ураган"

       Я ще мало воюю, щоб сказати, що війна мене змінила. Але на війні починаєш розуміти, що твої минулі проблеми були не такими великими. Моя особиста історія – про батька. У нас не складалося спілкування, ми часто сварилися, але після війни він почав дзвонити і турбуватися за мене. Я часто чую від побратимів історії, коли люди забували образи під час війни. 

Найкраще у службі – це дуже багато класних людей, з якими б ти не перетнувся у мирний час, а зараз поїдеш у саме пекло. Це відчуття побратимства, відчуття, що ми не загарбники і нам не потрібно чужого.

"Найкраще у службі – це дуже багато класних людей"

    Як би це парадоксально не звучало, але війна і руйнує, і дає можливості. Є люди, які в мирний час ледь не в депресії ходять, але на війні розквітають, бо відчувають, що приносять перемогу.

Після перемоги я хотів би знову займатися соціологією та фотографією. Можливо, напишу книгу про наші з хлопцями пригоди. У нас вже є багато цікавих історій, але їх рано публікувати. 

Пилип Духлій

Зв’язківець, директор школи

Фото: Пилип Духлій/Facebook

"Кулі свистіли і бились рикошетом, поки ми тягнули лінію"

       Коли почалася війна, я вивіз дітей і близьких на захід України. Ми облаштувалися, за декілька днів я став на облік у військкомат і мене одразу мобілізували. 

У навчальній частині мене призначили оператором радіолокаційної станції. Це мені підходить, але проблема в тому, що РЛС я в очі не бачив. У нас було лише два тижні було підготовки. Що нам там встигли розповісти – це як ховатися в лісі. Звісно, нам це дуже знадобилося в степу…

У бойовій частині особливо не дивилися, хто я. У моєму військовому квитку було написано "оператор електронно-обчислювальних машин", а після навчальної частини – оператор РЛС. Мене поставили на посаду, яка не потребує знання техніки – головне, щоб були м’язи.

При тому, що я маю вищу освіту, з технікою на "ти", спеціальність психотерапевта, директор школи. Зрештою, я служив командиром відділення зв’язку. У нас між позиціями був налаштований дротовий зв’язок, і моїм завдання було його прокладати. Потрібно йти між позиціями і тягнути лінію. Якщо лінія рветься, у неї потрапляє міна, снаряд, уламки, то треба йти з кимось удвох і лагодити її.

Небезпека в тому, що треба виходити з укріпленої захищеної позиції, де вже більш-менш зрозуміло, як і коли прилітає. Йти треба на відкриту місцевість, де часом набагато небезпечніше.

Ми один раз працювали під час спроби прориву, так над нами кулі свистіли і бились рикошетом, поки ми тягнули лінію.

"Традиція у нас була одна: чуєш свист – лягай на землю"

"Батюшка спав поруч зі мною. Кожного ранку на світанку я будив його і ми йшли до Батюшки в їдальню, пили разом ранкову каву"/З Facebook Пилипа

      День або ніч часто починалися з наряду. Якщо наряду не було, то я зазвичай прокидався на світанку. Ми пили каву, снідали. У підрозділі був священник, який пішов воювати – він був за кухаря, готував їжу. 

Ми дивилися кіно, коли був вільний час. Волонтери передали флешку з фільмами – там було багато патріотичних українських фільмів і стрічок про війну. Ми завантажували їх собі на телефон і дивились у бліндажі. І воювали.

        Ми були в підрозділі, який займався підтримкою піхоти. Традиція у нас була одна: чуєш свист – лягай на землю.

Якщо росіяни йшли на прорив, то роботи було багато. Тихо не було ніколи, бо весь день стріляли, постійно щось літало, вибухало. Може була година-дві перерви, особливо після обіду. Можливо, сієста у них була. А так, з 5 ранку до 2 ночі щось літало. Іноді ми прокидалися від того, що над бліндажем пролітала ракета.

"Найважче у побуті – сходити в туалет"

"Тихо не було ніколи, бо весь день стріляли"

       Як би це банально не звучало, найважче у побуті – сходити в туалет, тому що він на вулиці. До нього треба дійти, і сидіти там не дуже безпечно. Ми навчилися робити це швидко, але звикнути і "хотіти" по розкладу не завжди виходило. 

Душ, прання – з цим також важко через те, що на вулиці ми перебували тільки за крайньої необхідності. Зазвичай там ніхто не затримувався, тому що це небезпечно. Усе прання, купання, особиста гігієна – це тазик, серветки. Нормально неможливо помитися, бо вода холодна. Іноді її гріли, а коли зовсім набридало, у нас був літній душ для особливо відчайдушних.

Ми були у степу. З нами жило багато собак з цуценятами. Малюки на вибухи ніяк не реагували, а дорослі собаки бігли до нас так, що ми від них ледь не відбивалися. Ми пускали собак у бліндаж, але так привчили, щоб вони лежали біля входу. Іноді вони проривалися глибше, коли їм було страшно.

"Собаки просяться в бліндаж рід час мінометного обстрілу. Праворуч – Люська. Це вона так посміхається"/З Facebook Пилипа

        Бувало, ми прокидалися вночі від того, що собака лежить під ліжком і так бздить, що спати неможливо. Вони наносили кліщів на собі, і ми потім їх з себе витягали. 

У нас була собака, яка вміла усміхатися – це щось середнє між оскалом і посмішкою. Думаю, вона так висловлювала свою відданість і показувала, що вона "проситься".

Був кіт, який з нами спав, поки не наригав старшині в сумку. Після того випадку йому заборонили спати у бліндажі. Ми годували тварин тим, що залишалося від їжі, але геть теплих стосунків, як показують у фільмах, не було.

"На фронті всі намагаються не дуже прив’язуватися"

"На війні з часом люди стають цинічнішими"

       На війні з часом люди стають цинічнішими. Смерть або поранення не стає трагедією. Ти працюєш і емоційно мало включаєшся. У нас були загиблі, ми їх довго згадували, але що робити? На фронті всі намагаються не дуже прив’язуватися, тому що вірогідність поранення або смерті дуже велика, і тоді буде дуже боляче.

Побратими у мене дуже різні. Були фермери, муляри, каменярі, водії, далекобійники, юрист, електрик, поліціянт. Приблизно половина з них спеціально повернулися із заробітків у Польщі та пішли в армію. Чесно, побратими непрості. Були люди, які між собою дружили, а були й ті, які ворогували. Але всі сварки закінчувалися або перемир’ям, або нейтралітетом. 

 "Я вперше побачив, як людина лежить на каталці, а її кишки тримають поруч в руках"

"У мене було 4 нових дні народження, коли я був дуже близько до смерті"

        Морально найважчою була невідомість. Нам не сказали, коли буде ротація. Була фантазія, що за рік, але ми розуміли, що це забагато. І якщо у нас більш-менш терпимо було, то у піхоті – місяць йде за чотири роки. 

Ми були постійно під обстрілами. Коли сидиш у бліндажі і чуєш, як летить міна, прихід ближче і ближче до тебе – це дуже страшно, стресово, емоційно виснажливо. Або коли поруч несподівано прилітає.

        Зараз на фронті трошки легше, а коли я був там, то співвідношення було 1:10 – на один наш випущений снаряд приходило 10 російських. У них була тотальна перевага в артилерії, мінометах. Якщо десь поруч працював наш міномет, то ми знали, що зараз прийде відповідь і буде крити по квадратах усе, зокрема нас, тому ми ховалися.

Постійний страх за себе, своє життя, здоров’я дуже виснажує і давить на психіку. Колись ми забирали хлопців з позиції, і за пів години нарахували 46 прильотів по нас. Росіяни закидали нас мінами з верхнім підривом, з дротиками – хлопці казали, що в одній міні 7 тисяч таких дротиків.

"Мене починало трусити, коли розумів, що якби хоч одна міна розірвалася, мене б не було в живих"

       Коли я бігав і робив свою справу, то особливо про це не думав. А потім мене починало трусити, коли розумів, що якби хоч одна міна розірвалася, мене б не було в живих. Я нарахував, що в мене було 4 нових дні народження, коли я був дуже близько до смерті. Останній раз – коли був поранений. 

Я спав у частині, і вночі прилетіла ракета, яка розірвалася у мене над головою. Я прокинувся від того, що впав великий шмат стелі і придавив мене. Я не міг поворухнутися, лежав на боці. Ракета вибухнула і все почало горіти. Я зрозумів, що не можу вибратися, і зараз просто згорю, тому почав кричати. Я думав, що це тривало довго, хоча насправді може хвилини три, але для мене вони здавалися вічністю.

Хлопці почули, не побоялися зайти в будівлю і витягли мене з завалів. Я в чому спав, в тому і вийшов з палаючого будинку. Босоніж. Там залишилися речі, документи, телефон – все згоріло. 

Були бійці, які потім потрапили в госпіталь, були "важкі", яких прооперували одразу і відправили в Дніпро. Я вперше побачив, як людина лежить на каталці, а її кишки тримають поруч в руках. І цей хлопець лежав у 5 метрах від мене. Іншому "важкому" розбило череп.

Коли стеля впала, моє ліжко було завалене. Якби впала не плита, а окремі шматки, мене б сильно побило і вже не було в живих. Якби я спав не на боку, мене б теж прибило. А так відбувся контузією і забоєм кількох органів.

"Можливо, я вперше відчув, що таке цінність життя" 

"На дрібниці, несуттєві речі витрачав своє життя, а треба було цінувати час"

       На війні я почав цінувати життя. Я думав, що не боюся смерті, а виявилося, що боюся. Боюся болю, який можна відчути, коли помираєш. Коли я лежав під завалами, мене злякала не стільки смерть, скільки перспектива повільного вмирання від температури, яка буде жарити, а я буду задихатись. 

Я став цінувати життя набагато більше. Зрозумів, що воно коротке і в будь-який момент може обірватися, а я так багато чого не встиг. На дрібниці, несуттєві речі витрачав своє життя, а треба було цінувати час. Багато людей живуть, як безсмертні. Але зустріч зі смертю – це дуже важливий досвід.

Колись чоловіки проходили обряд ініціації у підлітковому віці, їх піддавали випробуванням. Там можна було і померти, але це дорослішання, досвід зустрічі зі смертю, переходу в доросле життя. У нашому суспільстві такої ініціації немає – нею фактично є війна. 

Я не пропагую, щоб чоловіки йшли на війну отримати цей досвід. На війну треба йти, щоб захищати Батьківщину. Але для мене це було надзвичайно важливо. За 4 місяці я подорослішав на 15, 20 чи 30 років. Можливо, я вперше відчув, що таке цінність життя.