Катерина Білокур: «Я в своїй хатині сиділа на маленькому ослінчику, зігнулась і плакала. Руки дрижали»
За матеріалами інтернет-видань
12.06.2025
136
У ці червневі дні споминаємо Катерину Білокур (подаленіла у Всесвіт 10 червня 1961 року в Богданівці, Яготинського району), згадую і я, коли вперше завітав у квітникове царство біля хати, яке художниця садила, любила та доглядала довколо садиби. І їх малювала: Боже - як їх багато!
Заходжу до господи – спочатку в маленькі сіни, потім - у світлицю, далі - в кухоньку маціпусіньку, із лежанкою. Нині все тут вибілено та прикрашено, а раніше можна було тільки здогадатися, як Катерині Василівні жилося. Про це розповідають хіба що її листи, ось 1946 року, уривок: «Я в таких обставинах живу, що сам би біс на моєму місці сказився б».
А які «прекрасні умови для творчості» були у 50-ті роки, видно також із її вистражданих тогочасних щоденникових записів та листів, які без сліз не можна читати: “Братова жінка так мене зненавиділа, так зненавиділа, ну ніяк жити не можна - хоч вішайся… Певно, заїсть” (1952); “Братова жінка образить - так плачу. А як поплачу, а як поплачу, то тоді мені не видно ні писать, ні малювати. А таке буває майже кожного дня” (1954); “Та вже до того доплакалась, що уже й бачу погано” (1956), “У хаті так було холодно, що замерзала вода”; “Я й однії зими не пам’ятаю, щоб було тепло усю зиму у моїй хатині, де я працюю. А було таке, що зовсім топити не було чим: в нетопленій працювала. На руки хукаю, а на ногах пальці поприморожую, а літом тоді вже нігті злазять…”(1953); “Я в своїй хатині сиділа на маленькому ослінчику, зігнулась і плакала. Руки дрижали”(1955); “Із Спілки і не відповіли, а з Центрального будинку народної творчості приїздили у Богданівку до мене, так фарб не привезли, кажуть, що таких, як мені треба, фарб нема, а мені їх як треба, де шукати у цьому забутому Богом і людьми селі”(1955); “Боже мій, Боже, ось уже незабаром буде весна, а я за зиму майже нічого і не намалювала” (1956); “А жити мені січас іще погіршало”(1959).
Ось вони - «прекрасні умови, створені для художниці»! Родичі заїдають, у хаті замерзає вода, фарб немає, творчість замовчують, від постійних плачів погіршується зір, руки тремтять. У художниці, перед талантом якої схиляв голову Пікассо - руки тремтять!!! Це в неї, в Катерини Білокур, яка все життя малювала “такими тоненькими пензлями, як голочками”! “А тільки хіба я січас художник? Я - попелюшка. Поки виберу попіл, витоплю піч, біля старої хворої матері походжу, козу поки їх упораю (бодай вона їм здохла, мучителька!) ну та дрів нашукаю, у березі нарублю. А день тепер який? Ото і все! А весна прийде - хоч і дні великі, так тоді і діла ще більше: поки скопаю, посаджу город, то, з другого боку, вже полоти треба, поки сполю - там уже жито жати треба, а поки вижну — молотити, картоплю вибирати треба… І так проходять тижні, місяці. А мені про мою дорогу роботу і думати ніколи. Часто до серця таке зло і жаль підходить, що хочеться повіситись - і все…”(1960).“
Але Катерину ратували квіти – Боже, як вона в них кохалася, розмовляла до них, як до живих. Коли я сидів на лавочці, напроти вхідних дверей її невеличкої хати, подумав: «Як мало треба таланту, аби відчути радість і щастя, насолодитися повітрям і бджілкою – трудівницею, яка не знає відпочинку! А чому ж таланту ця держава анічігісінського не допомогала - ні тоді, та й нині руки вмиває?
Я був позаштатним радником трьох! голів обладміністрації Київщини з однією метою: упорядкувати енциклопедію про історію, трудівників, досягнення області, талановитих особистостей, зокрема: Івана Мазепу, Миколу Ганкевича, учасника боїв під Крутами, Ліну Костенко, Івана Драча, Володимира Заболотного, Івана Козловського і, звичайно - Катерину Білокур, та іще багатьох знаних людей - про все: ніхто із адміністрацій: обласної та районних - не сприяв по-справжньому. В основному - брехали. Єдиний, хто почав хоч якось допомогати, це Максим Мельничук – йому не дали. А я сам, за власні кошти, своїм авто відвідав 100 сіл області: зібрав історія населеного пункту, сфотографував знакові місця - на цьому й все заглохло…
Скільки вже за моєї пам'яті було президентів, губернаторів та голів адміністрацій: нажрали пики, нагребли багатства для себе і родин з цього страждального народу, серед якого - чимало талантів та яким ні на копійку не допомгли, зате в Швейцарії купили "хатинку", і забулися.
...Вічна Вам пам'ять, талановито майстрине – Катерино Василівно Білокур, що й нині долучаєте мене до цього божественного раю, квіткового, що біля вашої хатини, який радує своєю чарівністю. І я, ми гордимося, що Ви були й залишилися у нашій вдячній пам'яті та незабутніх квітах на малюнках.
P.S. Людина живе у наших серцях доти, скільки про неї згадують і пам'ятають!
>>> Підписуйтесь на нашу Фейсбук-сторінку >>> Читайте нас в Instagram >>> Підбірка новин сайту в GoogleNews >>> Статті з газети Фермер Придніпров'я
Новини ОТГ