Коментар Миколи Ясеня про ризиковане землеробство в Придніпров'ї

ХТО НЕ РИЗИКУЄ, ТОЙ СКОРО ЇСТИМЕ НЕ СВІЙ ХЛІБ
Отаку наче несподівану, а то й парадоксальну думку майже ще літ десять тому довелося почути мені у двох господарствах тоді ще Покровського району, до виникнення і становлення котрих був причетний відомий там
землероб і хлібороб Анатолій Давидович Пучка. Який, до речі, бачив і різницю між двома цими поняттями і воднораз взаємну залежність від того, щоби бути впертим землеробом і воднораз вдалим і успішним хліборобом. Власне
його особиста філософія на цей рахунок і породила переконання чоловіка в тому, що ризик в сільськогосподарській діяльності неминучий і навіть необхідний, а інакше не розраховувати мовляв на жадані максимальні
результати на завжди нелегкій ниві аграрника-трударя.
Це ми здається з давніх-давен чули і знаємо, що українці приречені жити та працювати у зоні ризикованого землеробства. Відтак всюди і написано їм на роду ще мічурінське напуття «не чекати милостей від
природи, брати їх – наше завдання». Та смію тепер стверджувати, що в господарствах Анатолія Пучки ще десять років назад передбачали й прогнозували якщо так можна казати епоху постійного ризикованого
землеробства. Бо хіба не настав зараз час, коли перебування у стресовому стані щоденних випробувань – це і сенс хліборобської долі, і її мета її зміст, а врешті-решт вимога від суспільства. Що сповна і відчувають уже нині на собі,
на своїй, даруйте, шкірі вітчизняні аграрії, причому чи не в першу чергу з-поміж них фермери.
Сьогодні не випадково на цей рахунок першим ділом згадують виклики, які висуває глобальне потепління в масштабах усієї планети. Мабуть, не всі ще й селяни знають, що в Україні як наслідок у зв”язку з цією
проблемою виник та існує уже Науково-дослідний «Інститут живлення рослин». Його директор,  кандидат сільськогосподарських наук Олександр Фіщук знайшов за необхідне щойно підготувати для наших землеробів цілий
трактат перших агрономічних досліджень, спостережень і узагальнень погодно-кліматичних якраз ризиків, котрі розмаїті і різні, однак очевидні тепер для кожної природно-кліматичної зони. Неодмінно познайомтеся з
цим доробком науковців. Він цього вартий. Є над чим задумуватися та міркувати, як і до яких нових «сюрпризів» ще бути готовими. Якщо приміром, для аграрників Полісся подовження у їхніх краях вегетаційних періодів
розвою практично усіх сільгоспкультур обіцяють змогу домагатися вищих , ніж досі урожаїв, то нашим землякам у степових зонах та південних регіонах ще треба старатися і не прогадати з вибором культур та особливо готуватися
боротися як з повітряними посухами, так і грунтовими. Бо кому не звісно, що успіхи завжди на боці тих, хто у всеозброєнні їх стрічає?!
Адже насправді ціла лавина «гордійових схожих на тупикові вузлів» насувається таки на бідолашних фермерів, щоби достойно справлялися вони з ними не колись, а вже з настанням наступної весни? Чи готові у своїй масі
не тільки середні чи дрібні фермерські господарства, а навіть чималі розмірами та з чималим досвідом розгортати наполовину, себто на 50 відсотків, скорочення використання пестицидів, чого досягти зажадав Євросоюз уже до кінця 2030 року – ось питання з питань фактично на «засипку». А за цією ж бо нормою тягнеться ще більш жорсткіша стосовно переробки чи виробництва екологічно чистих продуктів харчування. Так і хочеться гукнути нашим хлопцям фермерам, що не зможуть без зволікань та дружно переходити на біологічні замінники хімічних методів і технології, то й опам”ятатися не встигнуть, як опиняться в становищі безнадійно відстаючих в
Європі. І подібних викликів вистачає ж також в межах власної України, в межах по суті кожного окремо взятого природно-кліматичного регіону. Приклад? Аж бігом: зараз для фермерів явно очевидна потреба як відновлювати мережі зрошення, так і прискореними темпами розширювати поливні угіддя. Щоб гідно протистояти посушливим кліматичним метаморфозам нічого іншого не дано, до речі, і в нашому Придніпров”ї. Але чи знаєте ви, що у верхніх шарах чорноземних степів скорочуються запаси поливних земель? Коротше навіч не згортається ризиковане землеробство, щоб і далі товаровиробникам села без надмірних зусиль тримати Бога за бороду.
Зрештою не можемо замовчати і того, що тепер же свої складнощі та виклики і проблеми уже з надлишком докинула і нав”язана рашистами війна. Образно і притому не в переносному розумінні можна говорити, що
долати їх – це все одно, що іти по мінному полю. А не ризикувати у пошуках принципово нових варіантів одвічного землеробства і хліборобства в Україні рівноцінно тому, що уже цієї весни трудитися у степ для добра і народу не
виходити.
Таки правда, що ризик - справа благородна. Але ж і ризикована. Від цього нікуди не подітися.