Країна в броні - нація в борні

Росіяни в своїй війні за знищення України зазнали поразки в плані швидкої реалізації своїх глобальних цілей лютневого вторгнення. 

      Український народ 24 лютого вийшов на озброєний Майдан і створив, можливо, головну геополітичну сенсацію новітньої історії. Принаймні з огляду на очікування у світі щодо нашої швидкої та повної поразки. 

Просто треба розуміти, що росіяни довго до цього готувалися: проводили військові навчання (Кавказ-2016, Кавказ-2020 та інші), перекидали військові підрозділи до західних кордонів на постійну дислокацію, будували бази, звозили техніку, боєприпаси, розбудовували агентурну мережу в Україні тощо.

Готувалися роками.

Більше того, вони виграли інформаційну війну та здобули частково рефлексивний контроль над суспільством західних країн, яке наперед повірило в силу їхньої зброї та нашу неминучу поразку. 

Це теж частина війни, цілком офіційний елемент воєнної доктрини росіян. 

Зараз російсько-українська війна переходить у більш затяжну фазу. 

Росіяни змогли досягти низки менших цілей тут і зараз. Сухопутній коридор до Криму, можливість (принаймні гіпотетична) забезпечити півострів Дніпровською водою, захоплення Луганської області.

За Донецьку область бій ще триває. Серйозний підрив економічного потенціалу України, створення жахливої соціально-демографічної кризи.

Інше питання, звісно, можливість ефективного контролю загарбаної території. 

Сьогодні час для прийняття стратегічних рішень у нашому протистоянні агресорові. Час усвідомлення того, що наша визвольна війна все ще є війною за виживання, а не виключно питанням демаркаційних ліній. 

Хоча відновлення територіальної цілісності, звісно, є невід'ємною складовою нашої перемоги. І перемога наша якраз починається від усвідомлення того, якою вона є. Від цього залежить, якою буде наступна війна. 

Наприклад, відновлення справедливості й відвоювання Криму може визначити рівень реваншистських настроїв у рф, концентрації на реванші та, відповідно, термінах початку нової війни. 

На певному етапі фактором нашого успішного спротиву було усвідомлення себе. Своєї ідентичності, свого характеру, свого зв'язку з цією країною, частиною цієї нації. Цей процес все ще триває. 

У менш абстрактному розумінні сьогодні ми маємо орієнтуватися на усвідомлення суспільством кількох важливих речей: 

• Війна буде довгою, вона потребує зусиль і ресурсів. Реляції про швидку перемогу не мають нічого спільного з реальністю і лише створюють марні очікування, що веде до розчарування.
• Навіть якщо з'явиться Чорний лебідь і агресор швидко впаде, а ми здобудемо перемогу в тому вигляді, який самі для себе визначимо, треба поводитися так, наче війна надовго та вимагає постійної максимальної концентрації. 
• У росіян набагато більше ресурсів для ведення довгої війни. Тому ми не можемо дозволити собі не бути проактивними. Отже, покладатися лише на допомогу ззовні в плані грошей і зброї – програшна позиція. Треба працювати над своєю автономністю попри всі перешкоди. 
• Рано чи пізно економічна й політична кон'юнктура за заході зміниться не на нашу користь. Особливо, якщо ми не почнемо нарешті системну смислову війну проти росіян у глобальному масштабі. Це означатиме скорочення підтримки. До цього може бути кілька місяців, рік чи два, але це буде. 
• Домовитися не вийде. Компромісу не існує. Росіяни ніколи не відмовляться від намірів знищити Україну. Це один із сенсів їхнього існування зараз. Більше того, піти на поступки означатиме зрадити всіх тих, хто приніс жертви, зокрема власне життя, у цій війні, починаючи з 2014 року. Зрадити всіх невинно загиблих, а це всі загиблі українці, які захищають нашу країну, всі загиблі цивільні, які були на боці України, а не агресора.

Заховатися в паралельному світі від цієї війни не вийде. Ми або виграємо, або програємо. "Посередині" не існує. 

З цього випливають певні рішення, які потрібно ухвалювати та реалізовувати вже тут і зараз.

А деякі рішення треба було ухвалювати навіть не в 2014, а мінімум в 2008 році після нападу росіян на Грузію. І навіть тоді це означало втрачені майже 20 років після 1991-го. Щоправда, цих "потрібно було" аж надто багато. І надто багато "якби".

        Якби ми готувалися до війни, якби вкладали гроші у свій оперативно-тактичний ракетний комплекс з дальністю від 500 км, якби мали власне автономне виробництво боєприпасів хоча б для радянських зразків зброї, які стоять у нас на озброєнні, якби більш системно опиралися захопленню нашого інформаційного, віртуального, освітнього простору.

Якби, якби, якби… можливо, війни не було б.

Якби захід в 2014 році запровадив такі ж санкції проти рф, як зараз чи близько того, можливо, війни не було б. Але це вже не має значення. Хіба що як урок історії. Хоча я десь чув, що головний історичний урок – те, що люди не навчаються на історичних уроках. От і ми свої прогуляли. 

        Сьогодні ми бачимо початок системних проблем у російській економіці, а невдачі на полі бою починають хитати міф про всемогутність російської армії.

Ті, хто в Криму казав "хай там як, але тут хоч безпечно", зараз стають свідками вибухів на воєнних об'єктах окупованого півострова. Безпека виявилася міфом. Але як би не було, сьогодні нам складно оцінити, наскільки реально санкції (якщо їх будуть повністю виконувати) можуть похитнути росію, і скільки на це потрібно часу.

Більше того, давайте не будемо забувати про те, що існують Іран, Сирія, Китай та інші країни. Це до питання про те, що росіяни можуть купувати й розміщувати виробництво необхідних для себе зброї, комплектуючих, різних товарів, використовуючи буфери та послуги недружніх до Заходу країн.

Іран багато років живе під санкціями і виживає. Виживатиме і рф. В силу території та ресурсів, у неї для цього більші можливості, ніж у нащадків чи наступників (хай визначають знавці історії східних цивілізацій) правителів Персеполіса.

Словом, розраховувати, що навіть під санкціями, але з такими ресурсами, росіяни не будуть купувати чи виробляти зброю для того, щоб нас вбити, не варто. Не тому, що це неможливо, а тому, що треба діяти, виходячи з найгіршого сценарію. 

Якщо західні санкції зможуть похитнути росію, можливо, ми отримуємо шанс закінчення війни з елементами сценарію банального виходу СРСР з Афганістану. Ну, або навіщо далеко ходити, втечі, як це було під Києвом.

Звісно, в це надто мало віриться, бо росіяни просто так не можуть собі дозволити програти. Для них це буде катастофа, а наше завдання – цю катастрофу наближати кожен день.

Для цього нам потрібно будь-що не допустити замороження війни. Точніше, так: ми не можемо дозволити собі умовний "Мінськ–3". Якщо це станеться, нашій країні – кінець. Тоді складніше буде очікувати подальшої підтримки ззовні. А росіяни почнуть добиватися зняття санкцій, які й так не всі та не завжди виконують. 

Підтримуватимуть тих, хто бореться. Навіть якщо Збройні сили України не зможуть провести масштабні наступальні операції (захищатись то ми навчилися, але це ще не все), то принаймні зможуть виснажувати російську армію, знищуючи на відстані склади, стоянки з технікою, командні пункти, інфраструктурні вузли тощо.

Якщо росіяни своєю чергою не зможуть поповнювати запаси в потрібному темпі та вирішувати логістичні проблеми, якщо не зможуть виробляти достатню кількість боєприпасів, за рахунок чого хоч якось просуватися на деяких ділянках, з часом вони просто змушені будуть покинути Україну.

Про людські втрати не йдеться, адже це для російського керівництва ніколи не було проблемою.

Це у випадку, якщо санкції спрацюють. А ядерний шантаж виявиться повністю провальним. І ми будемо отримувати чи виробляти зброю та боєприпаси.

Зараз мова йде, звісно, про "отримувати". І знову ж таки, дуже багато "якщо". Зокрема щодо можливості застосування тактичної ядерної зброї.

У нас попереду не "швидка перемога вже завтра", а довга боротьба, результат якої буде залежати від нашої здатності грати вдовгу.

Нація в борні

Що ми як країна і суспільство сьогодні можемо і маємо зробити, на що звернути увагу?

Як не дивно, я почав би саме з питання функціонування нашої соціосистеми.

Солдатам на фронті притаманно виснажуватися фізично і морально. Тим, хто допомагає армії матеріально, притаманне виснаження ресурсів. Людям, які не залучені безпосередньо в процес оборони держави, притаманно психологічно втомлюватися та витісняти інформацію про війну зі свідомості. Всім людям притаманне зменшення відчуття небезпеки з часом. Для декого війна взагалі відійшла на другий план. 

Активна частина суспільства та владні інститути, а також медіа, зобов'язані зараз докласти зусиль для того, щоб повністю перевести суспільство в стан екзистенційного протистояння окупантам.

Ніякої перемоги "вже завтра", на жаль не буде. Суспільство мусить розуміти, що нас чекає марафон. Точніше ми вже його біжимо. Від того, як ми його пробіжимо, залежить наше життя, майбутнє наших дійтей. Суспільство і держава повинні бути одним єдиним у цій війні. 

Нація під загрозою і боротьба має стати її перманентним станом.

Кожен західний політик, який захоче нав'язати нам "компроміс", повинен розуміти, що це не має сенсу. Що українці ніколи не здадуться.

Сама думка про це, повинна стикатися зі стійкою смисловою конструкцією: українці будуть битися за себе з підтримкою чи без, а пропозиції, які будуть передбачати вирішення питання за їхній рахунок, будуть демонстрацією а) політчного невігластва, дурості, недалекоглядності; б) діями, що створюють репутаційні та інші ризики для того, хто на це наважиться.

Держава повинна перебудувати внутрішню інформаційну політику. Почати говорити з суспільством вже не в суто обнадійливому тоні. "Перемога вже близько", – це вимір у життях і зусиллях.

Ми платимо за перемогу тяжку ціну. Із суспільством треба розмовляти як з дорослим. А той, хто не хоче дорослішати, змушений буде це зробити, хоче він того чи ні.

Від цього буквально залежить життя. Мобілізація нації має бути тепер не короткостроковим напруженням зусиль, а постійним усвідомленим станом і процесом. Він потребує оцінки ресурсу, розподілення цього ресурсу та розподілення сил включно з відновленням для подальшої довгострокової боротьби. 

Якщо хочете, війна має стати не тільки обов'язком, вона має стати роботою, яку ми маємо робити професійно та кваліфіковано. 

Це вимагає укріплення нашої нової ментальності, яка формується. Цементуванням еліти, яка гартується на полі бою: кінетичного, інформаційного, віртуального, смислового. 

                                         Смислова війна

        Україні давно треба було розгортати інфраструктуру інформаційної боротьби в світі. І не шкодувати на це грошей. Те, що ми цього не робили раніше, теж стало причиною того, що війна стала ближчою.

Росіяни створили дезінформаційну мережу, яка майже 20 років веде інформаційну війну як проти нас, так і проти заходу. 

Ми повинні розгорнути власну інформаційну армію в світі. Зайти в сліпі зони, де панує російський наратив. Робити підтримку України в суспільствах інших країн постійною та доносити інформацію про зловмисну діяльність росіян. 

Спроби говорити до "російськомовної аудиторії" та проєкти такого штибу не мають ні сенсу, ні шансу на успіх. Нам треба боротися за громадську думку багатьох країн, але аж ніяк не російську. Їхня громадська думка має бути під враженням від наших перемог на полі бою. 

Ми повинні вступити не просто в інформаційну війну, яку ми ведемо. Це має бути смислова війна. Інформаційні та віртуальні (зокрема світ української літератури, кіно, музики з відповідними наративами) інстурменти – це засоби її ведення. Її мішень – когнітивні процеси на заході й не тільки. 

Оці всі століття зв'язків французів та інших із росіянами мають бути замінені усвідомленням того, що ми є спадкоємцями Київської держави, а в москві сидять самозванці, які вкрали нашу спадщину. Що якщо захід щось винен, то не їм, а нам. Що українці понесли найбільший тягар Другої світової, й це ми – нація переможців, а не французи, чий внесок доволі скромний, і не росіяни, які цю війну розв'язували разом із німцями.

Якщо ми виграємо битву за інтерпретацію фактів та історій про нас і про росіян, то значно підвищимо свої шанси на виживання в цьому протистоянні. 

З огляду на затягування війни, росіяни будуть намагатися формувати образ України як Сирії під боком в ЄС. Війна та невизначеність. Мовляв, бізнесу тут не місце. Життю тут не місце. Наша інформаційна та віртуальна війна повинні будуть протистояти і цьому.

Це те, про що говорять, як про "другий Ізраїль". У ситуації постійної екзистенційної загрози збудувати розвинену економічно і технологічно державу, ще й достатньо комфортну для життя. Це досягнення у фізичному просторі, без якого виграти смислову війну не вийде.

А тепер увага. Для перемоги в екзистенційній війні, треба не лише нав'язувати свій наратив. Треба ще й поширювати українську мову, популяризуючи її для вивчення в інших країнах.

Це буде складно, енергозатратно, потребує системної роботи. Але це можливо. І можливості будуть розширюватися, чим довше України буде багато в глобальному інформаційному просторі, чим більше в нас буде перемог на полі бою, а отже, чим більший буде вплив на світ.

Це розширить можливості для смислової війни, полегшить проникнення наших меседжів у інформаційний простір інших країн. У такій війні ми не зможемо відсвяткувати день перемоги, але така перемога буде мати епохальне значення як для нас, так і для світу. 

Країна в броні

        Нам критично важливо знайти можливість будувати економіку та військово-промисловий комплекс у сьогоднішніх умовах. Чи на своїй території з постійним ризиком ракетних обстрілів, чи створювати хаби в Польщі. Чи деінде. Бо підтримка і поставки можуть закінчитися.

І якщо або коли переважать голоси тих, хто захоче вирішити питання за рахунок України, а не агресора… Ми повинні бути хоч якоюсь мірою готові далі боротися самостійно. Тобто повністю автономно.

Навіть якщо така пересторога не виправдається і в нас будуть системні союзники, які будуть підтримувати до кінця не лише морально. Незважаючи на результати виборів у цих країнах. Тут, звісно, наші погляди спрямовані передусім на США. І тут захована ще одна важлива річ: така автономність буде ознакою сили, а сильних будуть більше підтримувати. Тож досягнення цього допоможе досягти подальшої підтримки. Зробить її інституційною.

Не знаю, чи хоч хтось має системне та реалістичне уявлення, як це зробити. Але ми вже показали, як робити, здавалося б, неможливе на полі бою. Чому ми не зможемо зробити неможливе й тут? Це також буде наш іспит на дорослішання. 

Ми маємо прагнути в швидкі строки самостійно налагодити виробництво власної зброї та боєприпасів. Хай ми втратили шанс з ракетами (поки що), але є напрямки, де існують можливості. Якщо нас не одягнуть у броню в повному необхідному обсязі наші союзники, ми маємо зробити це самі.

І не треба слухати тих, хто каже, що це "неможливо". Ми вже показали, наскільки ця категорія гнучка. 

*** 

        Те, як закінчиться ця війна, багато в чому залежить від погляду світу на неї.

Для нас існує багато ризиків. Ми значно підвищимо свої шанси, якщо, з одного боку, почнемо ефективну інформаційну, віртуальну та смислову війну, а з іншого, знайдемо можливість забезпечити собі максимальну стійкість у фізичному та економічному просторі. З тим, щоб із часом (так, це буде довго) мати можливітсь розраховувати лише на себе.

На того, хто здатний захистити себе сам та ще й когось на додачу, куди менше захочуть напасти знову. 

Озброєна Україна, країна в броні. Народ загартований в боротьбі. Нація в борні. Країна, яка нестиме у світі власні сенси, культуру, міф, витісняючи штучний, вкрадений у нас, спотворений, брехливий російський міф. Так можуть виглядати наші найближчі десятки років як у плані цілей, завдань, стратегій, так і в плані бажаних результатів нашої боротьби.