«Куди я не йду, що я не роблю, а те, що я надумала малювати, – слідом за мною…”- Катерина Білокур

Оця українська хустка - вічна. Вона вільно звисає з тину серед буйства  квітів, води і неба і стала символом українського роду. Хто її туди поклав і забув, чи прикрасив таким чином квітучий пейзаж? Запитати можна було б авторки картини  - Катерини Білокур. Та навряд чи вона відповість, 10 червня минає  62 роки  з дня  смерті видатної художниці. А хустка на картині  така, ніби щойно її там залишили, для когось...
За її споминами,  хоч куди вона йшла, хоч що робила, пшеничне колосся, півонії, чорнобривці, троянди, васильки, шавлія, маки примушували її їх малювати.

“Це було дуже-дуже давно. Куди б не йшла моя мати, несучи мене малу на руках, я чого-то плакала… Я пам’ятаю й січас високі дерева, зелену траву і дівчину… Та дівчина нагнулась – і я побачила біля її ніг серед незеленої трави два зелені-зелені листочки, а серед них така чудова синя малесенька квіточка. Вона така мені, малій, показалась прекрасна! Я перестала плакать…”

Геніальна художниця прожила 61 рік у Богданівці Київської області. Перша персональна виставка відбулася в 1940 році в Полтаві.  Згодом про неї заговорили в Союзі, 1954 року вона взяла участь у Міжнародній виставці в Парижі, де її роботами захопився Пабло Пікассо. "Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї весь світ", — всесвітньовідомий його вислів. Він захопився її картинами, підписаними: "Роботи колгоспниці з села Богданівки”.

“…намалюю з одного боку полотнини що-небудь, надивлюсь-намилуюсь, переверну на другий бік – і там те саме. А тоді виперу той кусочок полотна – і знов малюю… А одного разу… намалювала не краєвид, а якихось видуманих птиць… Мені було радісно на душі від того, що я таке зуміла видумати! І дивилась на той малюнок, і сміялась, як божевільна… От мене на цьому вчинку і поймали батько та мати. Малюнок мій зірвали і кинули в піч… “Що ти, скажена, робиш? Та, не дай Бог, чужі люди тебе побачать на такому вчинку? То тебе ж тоді ніякий біс і сватати не буде!..” Але куди я не йду, що я не роблю, а те, що я надумала малювати, – слідом за мною…”
 

На вагах її життя з одного боку було нелегке сільське буття, а з другого  - сила таланту, від людського нерозуміння якого Катерина Білокур страждала, але залишила для нас білу вишиту хустку на тинові, щоб хтось забрав, одягнув і почав малювати, як Вона...