Історія Надії Кістол з села Кам’янське Болградського району

11 Травня 2025 Року

Оксана Чумак

Мати — це серце родини, джерело тепла, любові й мудрості. Сьогодні в Україні відзначається День матері. В цей день особливо хочеться розповісти про жінок, які стали прикладом самовідданості й сили. Однією з таких є Надія Антонівна Кістол з села Кам’янське Арцизької громади — жінка, чия доля нерозривно пов’язана з материнством, вірою в добро та щирим служінням своїй великій родині. Журналістка інтернет-видання «Махала» завітала до пані Надії, аби розповісти історію жінки, яка присвятила своє життя великій родині та безмежній материнській любові.

Завжди мріяла про велику родину

Пані Надія завжди мріяла про велику родину, у якій зростатиме щонайменше п’ятеро дітей. Доля подарувала подружжю Степана та Надії Кістол не п’ятьох, а аж вісім дітей, зробивши їх найщасливішими батьками.

Весілля Степана та Надії, 1980 рік.

«Ми виростили п’ятьох своїх рідних дітей, а ще безмежно вдячні Богові за те, що дав нам можливість стати батьками для трьох прийомних донечок — Надії, Любові та Віри», — розповідає пані Надія.

Коли у 1982 році народився первісток Анатолій, Надія Антонівна відчула себе безмежно щасливою жінкою.

«Анатолій був старшим сином, тому ставлення до нього було особливим. Він вирізнявся хазяйновитістю і дуже любив куховарити: пік здобу, варив варення, робив консервацію на зиму… Часто бувало — подзвонить несподівано й каже: “Мамо, ставте чайник, я нажарив плачинд — зараз принесу на вечерю”. Завжди допомагав із господарством — його й просити не треба було: сам приходив і питав, що треба зробити. Він був мені найріднішим серед дітей, особливо після того, як усі роз’їхалися далеко, а він єдиний, хто залишився жити в одному селі з нами», — ділиться спогадами пані Надія.

Надія Антонівна з болем розповідає, що її сина Анатолія вже два роки як немає серед живих — хвороба забрала його життя. Він був одружений і разом із дружиною Тетяною вони виховували трьох дітей.

Весілля Анатолія та Тетяни

Через війну діти роз’їхалися світом

У 1984 році в подружжя народилася донька Валентина. Вона закінчила медичне училище й багато років працювала медичною сестрою у дитячій поліклініці Арцизької центральної опорної лікарні. Три роки тому, з початком війни, родичі запросили Валентину до США.

Дочка Валентина

«Вона чудово там адаптувалася, працює аптекарем і наразі не планує повертатися додому, хоча я за нею дуже сумую», — зізнається пані Надія.

Наступним у родині народився син Петро, який, на жаль, трагічно загинув в автокатастрофі у 24-річному віці. Він так і не встиг побачити свою донечку Оленку, яка з’явилася на світ через місяць після трагедії.

«Вчетверте я стала щасливою мамою після народження доньки Тетяни. Вона здобула вищу освіту і певний час працювала в школі, а після заміжжя вирішила присвятити себе родині, ставши мамою чотирьох прекрасних наших онуків. Вона, як і Валентина, теж виїхала до США та нині проживає у Південній Кароліні», — ділиться пані Надія.

Останнім у родині народився син Яків, який нині проживає в селі Бузівка на Черкащині звідки родом його дружина. Яків одружений, має трьох дітей і працює завгаром на місцевій хлібопекарні. Він — єдиний з дітей Надії Антонівни, хто залишився жити в Україні. Син намагається якомога частіше навідуватися до батьківського дому й допомагати батькам, які на схилі років лишилися самі.

Син Яків з родиною

З перших днів Віру, Надію та Любу полюбили як рідних

Коли трагічно загинув Петро, родина задумалася над тим, щоб подарувати батьківське тепло дітям, які його втратили. Майже рік вони долали численні бюрократичні перепони, перш ніж у їхньому домі з’явилися три дівчинки — двійня Надія та Віра і їхня молодша сестра Люба. Родина огорнула дівчат любов’ю, турботою й теплом, подарувавши їм щасливе дитинство.

«Я досі пам’ятаю той день, коли до нас приїхали ці троє гарних, вихованих і дуже розумних дівчат. З перших днів я щиро полюбила їх як рідних і ніколи не відрізняла від власних дітей, — згадує пані Надія. — Вони закінчили Кам’янську школу, а потім вступили до навчальних закладів в Умані: Надія й Віра — до медичного училища, а Люба — до педагогічного університету, на вихователя».

Любов

Віра

У 2018 році Надія вийшла заміж і переїхала до чоловіка в США. Після початку повномасштабного вторгнення вона забрала до себе сестер, щоб уберегти від війни. 

«Віра вже вийшла там заміж і наразі не планує повертатися. Люба ж мріє, що війна в Україні скоро завершиться, і вона зможе повернутися додому. Надя з чоловіком і донечками нещодавно переїхали до Папуа Нової Гвінеї, де займаються місіонерською діяльністю», — розповідає Надія Антонівна.

Прийомна дочка Надія з родиною

Попри велику відстань, дівчата щодня телефонують або пишуть, постійно турбуються про своїх батьків, а на всі свята в знак шани і поваги надсилають подарунки.

«Нещодавно Надя розчулила мене до сліз: вона надіслала щире привітання з наступаючим Днем матері і повідомила, що з Папуа Нової Гвінеї летять для мене подарунки», — усміхається пані Надія.

Вона вірить, що лише Бог дав їй сили, любов і терпіння для того, щоб виростити гідних дітей, яких вона завжди намагалася огорнути турботою й теплом, виховати в них любов до України, щиру віру в добро та повагу до родинних цінностей.

«Мама – це найвище звання, яке дає Бог»

І хоч більшість її дітей сьогодні живе за кордоном, кожен із них несе в серці ту доброту, щирість і духовну силу, якими наповнювався з ранніх літ у батьківському домі. Із глибокою вдячністю згадують вони материнську ласку, щедрість душі й приклад самопожертви, яким стала для них пані Надія.

«Моя найбільша радість — це знати, що мої діти виросли добрими людьми, здатними любити, вірити і нести світло, де б вони не були. Для мене це означає – недаремно прожите моє життя», — каже вона.

Родина Кістол

Надія Антонівна з вдячністю говорить, що Бог подарував їй найбільше щастя — стати мамою великої родини. Її діти, хоч і живуть у різних куточках світу, але ніколи не забувають про День матері: щороку телефонують, надсилають вітання, теплі слова й подяку за все, що вона для них зробила і продовжує робити.

Народження першого онука Романа

«Мама — це найвище звання, яке дає Бог. У цей світлий день я хочу привітати всіх українських матерів — сильних, люблячих, незламних. Нехай у вашому серці завжди живе надія, у домі панує тепло, а діти приносять радість. Ви — опора нашої країни, її душа й серце. З Днем матері вас, дорогі жінки!» — підсумовує пані Надія.

Історія роду Кістол втілена на довгу пам’ять у родинному дереві