Ми - в армії. Не можемо стояти осторонь, коли фашисти вбивають людей...

За матеріалами інтернет-видань 24.05.2025 269

На зображенні може бути: текст «АРТЕМ ЧАПай НЕ НАРОДЖЕНЙ Д,жени дЛя вίйни 21»

«Не народжений для війни», — пише Артем Чапай.

І я читаю — і ридаю. Бо знаю: це правда. Бо бачу, як сильно треба хотіти жити, щоб іти туди, де загибель. Як багато треба мати в собі світла, щоб не згоріти від темряви.

Євгенія Прокопенко, військовослужбовиця ЗСУ, сторінка ФБ.

Він не грає героя. Він — той, хто боїться. Той, хто сумнівається. Той, хто думає про гуманність у місці, де гуманність помирає щодня.

І саме це робить його — справжнім. Цілим. Нескореним.

Він міг залишитися вдома. Міг продовжувати писати книжки. Міг жити тихо. Бо, як він сам каже — не народжений для війни. Але він там, звідки повертаються не всі, і він зараз тут. І я бачу його — живого, справжнього, вразливого і сильного водночас. Зі страхом. З гумором. З серцем.

Читаю його слова — і мені боляче. Бо це те, що ми всі відчуваємо, але не завжди можемо сформулювати. Це крик душі, заглушений якоюсь самою гучною артилерією. Це внутрішній фронт — коли ти тримаєшся, щоб не зламатися, щоб не втратити себе.

Ця книжка — як лист із окопу самому собі. Як доказ, що навіть у пеклі можна залишатися людиною.

Іноді я думаю: як ти витримав?

А потім згадую, що всі ми не народжені для війни. І що ми в армії — не тому, що кожну людину можна навчити вбивати. А тому, що не можемо стояти осторонь, поки вбивають.

Це книжка — як оголене серце, покладене на стіл.

А він сам — як тиха, глибока гідність. Без пафосу. Без гучних слів.

Просто — є. І цього вже достатньо, щоб світ не скотився в безодню остаточно.