«Москва сама обрала крах» - Костянтин Реуцький

Костянтин Рєуцький
правозахисник, військовослужбовець

Дехто починає сумніватися у нашій можливості перемогти агресора через те, що путін не капітулював через півтора місяці після вторгнення. 

Вони бурчать про те, що санкції не діють, а військова допомога надається Україні надто повільно і невчасно. 

Бурчать дарма – росія вмирає. Просто не так урочисто та театрально, як декому хотілося би. Вона вмирає від передозу ненависті, і цю смертельну ін'єкцію вона зробила собі сама.

Останнім часом періодично пригадую дещо притчевий випадок зі свого дитинства. Нам було десь років по 11-12, ми з хлопцями гралися на турніках на стадіоні. У спонтанному змаганні, хто довше провисить на перекладині, я несподівано переміг і пішов на рекорд. 

Пацанів це чомусь образило і їм закортіло перетворити мій маленький тріумф на поразку. Один з них взяв мене за ноги і відтягнув їх на себе так, що я, відпустивши перекладину, впав би на спину. 

Мені б стало боляче, а їм – смішно. Але я, несподівано навіть для себе, вперто продовжував висіти. 

Той, хто тримав мене за ноги, занудився і почав нервувати. Тоді мій сусід (якого я завжди вважав розумнішим за себе), щоб прискорити мою поразку, охопивши мене руками та ногами, повис на моїй спині. 

Декілька секунд я дивувався тупості такого рішення, а потім, переконавшись, що мені нічого не загрожує, розтиснув пальці. Він став бампером, який пом'якшив удар – я впав на нього, як на гімнастичний мат. 

Піднявся, навіть не забруднивши рук, і спокійно пішов у своїх підліткових справах під реготання пацанів. Але сміялися вони вже не з мене, а з мого сусіда, який ще деякий час стогнав, лежачи на землі.

Для мене ця притча про те, що навіть розумні люди під впливом емоцій іноді роблять напрочуд безглузді вчинки. Ухвалюють очевидно помилкові рішення, а потім стогнуть, переживаючи наслідки своїх вчинків – самі обирають свій крах. 

Так само вчиняють і людські спільноти.

Розпочавши війну, російська імперія, як і мій сусід тоді, фатально помилилася і запустила механізм самознищення. У цьому рішенні теж не було нічого раціонального, лише самонавіяне емоційне. 

Вони роками переконували і таки переконали себе, що ми є причиною їхніх невдач, що вони стануть нарешті щасливими, якщо змусять нас страждати, якщо ми припинимо існувати. 

Вони готові помирати заради цієї вигаданої "великої мети". І вони помирають. Помирає й імперія. 

Цей процес займе певний час. Він триватиме довше, ніж багатьом з нас хотілося б, але він вже незворотній. 

Навряд чи варто намагатися прискорити течію цієї ріки. Кожному та кожній з нас просто треба продовжувати робити те, що ми найкраще вміємо, аби наближати перемогу. 

Москва вже отримала пробоїни, що потягнуть її на дно. Ми цього не бачимо, але в її трюмах вже вирує вогонь, який екіпаж не здатний загасити. Боєкомплект ще не здетонував і крейсер ще може завдати нам руйнівного ракетного удару. 

Саме тому ми маємо бути пильними і продовжувати допомагати вогняній та водній стихіям робити свою справу. Зітхнути з полегшенням можна буде, лише коли корма москви зникне під водою. 

Зітхнемо з полегшенням не тільки ми. Отримають свободу й усі сусіди померлої, яких вона мучила та експлуатувала останні кілька сотень років. 

Світ стане трохи кращим. Врешті-решт, існування імперій у сучасному глобальному світі саме по собі є непристойним.