Мусимо воювати, бо маємо пришелепуватого сусіда, - воїни 128-ї ОГШЗБр
За матеріалами інтернет-видань
09.01.2025
145
«Найкраща нагорода для мене – щоб усе це закінчилося, я повернувся додому і зайнявся землеробством…»
Джерело: 128-а Окрема гірсько-штурмова Закарпатська бригада, офіційна сторінка ФБ.
В довоєнні часи Іван займався цілком мирною працею – обробляв трактором землю в себе вдома у Хмельниччині, сіяв і жав хліб, а також тримав пасіку й качав мед. Однак із початком бойових дій у 2014 році пішов ЗСУ й потрапив у самохідний артилерійський дивізіон 128 Окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади.
Після демобілізації в 2015-му він повернувся до мирної праці, а в перші дні повномасштабного російського вторгнення знову пішов воювати у свій дивізіон, став навідником гусеничної самохідної гармати 2С1 «Гвоздика». Зараз пасікою займається дружина, тому медом товариші Івана забезпечені. Звідси і його позивний – "Бджола".
– Я дуже добре пам’ятаю службу в зоні АТО, особливо, бої за Дебальцеве в січні й лютому 2015-го, – розповідає Бджола. – Той період був дуже гарячим – і для піхоти, і для нашого дивізіону. Стріляли так інтенсивно, що коли вранці нам завозили повну вантажівку снарядів, до вечора їх уже не було. Під час виходу з Дебальцевого в лютому 2015-го дуже допоміг наш водій КамАЗа Олександр – він вивіз із напівоточення багатьох бійців. З початком повномасштабної війни Олександр теж повернувся в наш підрозділ, ми досі служимо разом. Різниця між тодішніми й теперішніми бойовими діями насамперед у активному застосуванні дронів. Тоді ми працювали тільки по координатах, а зараз наш вогонь коригують із неба «пташки». Це дозволяє набагато прицільніше бити й економити боєкомплект. Після стрільб нам часто показують відео нашої роботи: як знищуємо ворожу піхоту, техніку, буває, що влучаємо навіть у багі чи квадроцикли. Піхотинці, котрих ми прикриваємо своїм вогнем, дякують, і це найкраща мотивація.
За час служби в зоні бойових дій Бджола отримав чимало нагород, однак ставиться до них спокійно, по-філософськи.
– Я вже й забув назви деяких нагород. Дома мене чекають мама, дружина й двоє дітей. Тому найкраща нагорода для мене – щоб усе це закінчилося і я повернувся додому, зайнявся землеробством і своєю пасікою…
Війна – це жахливо. Але коли є чокнутий сусід, який вирішив побикувати й поставити себе вище, ніж є, доводиться воювати…»
У 44-річного Володимира, бійця самохідного артилерійського дивізіону 128 Окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади, позивний "Шабай". Усе тому, що 20 років він їздив по «шабашках» (заробітках). До 2014 року це була росія, а потім хоч Шабаю й дзвонили звідти, й пропонували хорошу роботу із великою зарплатою, він принципово відмовлявся й знаходив заробіток в Україні та Польщі.
– Восени 2022-го я приїхав додому з роботи, побачив у дверях повістку й пішов у військкомат, – розповідає Шабай. – У мене давні проблеми зі здоров’ям, однак я про них особливо не розповідав, а ВЛК на це не звернула увагу. Так і потрапив у самохідний дивізіон 128 ОГШБр, працюю тут із гусеничною самохідною гарматою 2С1 «Гвоздика», моя посада – заряджаючий.
Шабай зізнається, що на всіх напрямках, де воює дивізіон, гаряче й небезпечно. Навіть з урахуванням того, що гармати стоять на певній віддалі від лінії зіткнення.
– Недавно по нашій позиції прилетів КАБ (керована авіаційна бомба). Я почув страшенний гуркіт від вибуху, й миттєво кинувся на землю. Біля голови просвистів величезний осколок і врізався в траву за 2 метри від мене. Іншим разом, коли ми стояли в населеному пункті, прилетів «Ураган» (реактивна система залпового вогню з 220-міліметровими снарядами) і вибухнув за дві хати від нас. Вистачало всього, але живий, слава Богу. Людина поступово до всього звикає, хоча дуже неприємно, коли поряд прилітає… Я воюю більше на автоматі, це вже ввійшло в звичку. Коли бачиш, що відбувається в тилу, як дерибанять гроші, які могли б піти на озброєння, то мотивація пропадає. Що для мене найважче? Тут одне на одне накладається – побутові незручності, психологічний пресинг, втрата товаришів, страх від прильотів… Але найважче, що далеко від дому. Я вже третій Новий рік зустрів не вдома. Ми його тут взагалі не відзначаємо. Лягаєш і намагаєшся поспати, а одним оком і вухом пильнуєш, чи все тихо. І в будь-яку секунду чекаєш команду «До бою!»
Дома, у Рівненщині, Володимира чекають дружина й син. Саме заради них він у ЗСУ.
– Я не хочу, щоб воював мій син. Я б хотів, щоб ніхто не воював, щоб люди жили в мирі й злагоді, йшли на компроміси, поважали один одного. Бо війна – це жахливо… Але не виходить, на жаль, бо є чокнутий сусід, який вирішив побикувати, поставити себе вище, ніж є. Ось чому доводиться воювати…
Поділитися текстом в мережах:
Репости вітаються !
>>> Підписуйтесь на нашу Фейсбук-сторінку >>> Читайте нас в Instagram >>> Підбірка новин сайту в GoogleNews >>> Статті з газети Фермер Придніпров'я
Новини ОТГ