Про що домовилися у Джидді Україна і США та чи погодиться на це Путін 

СЕРЕДА, 12 БЕРЕЗНЯ 2025 РОКУ  СЕРГІЙ СИДОРЕНКО, ЄВРОПЕЙСЬКА ПРАВДА

ФОТО: AFP PHOTO/ПРЕС-СЛУЖБА ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ/EAST NEWS

"Мирні переговори" представників України та США, що відбулися у Джидді, завершилися, і публічний простір сприймає їхні результати переважно як перемогу України. 

Підстави для цього на українсько-американському треку дійсно є. США погодилися негайно відновити передачу Україні розвідувальних даних та постачання зброї, законтрактованої та схваленої Конгресом за часів Байдена; Трамп погодився на нову зустріч із Зеленським. Словом, якщо сприймати зустріч у Джидді як переговори про "перемир’я" у відносинах України та США, то тут успіх є очевидним.

Є також просування щодо угоди про надра, але за цим треком висновок залежить від того, чи зазнає цей документ змін перед підписанням, і яких саме. ("ЄвроПравда" вже розповідала, що узгоджена наприкінці лютого версія є прийнятною для України, але ж це може й змінитися).

Втім, попередні мирні переговори у Джидді сприймаються як значно ширша перемога України.

У тому числі – як дипломатична перемога над Росією. Хоча тут ситуація значно складніша

Грунтом для позитивної оцінки в українському інформаційному просторі наслідків переговорів у Джидді стала реакція частини російських пропагандистів та окремих представників влади РФ, яку можна підсумувати так: домовленість у Джидді обурлива, вона не в інтересах Росії. Понад те, від лідерів думок і окремих політиків лунають також публічні заклики до Путіна відкинути пропозицію Трампа.

Популярним є висновок, що Путін тепер гарантовано відкине пропозицію США. Лунають також припущення, що це має повернути США на бік України. 

Реальність, утім, є дещо іншою.

Є підстави стверджувати, що позиція Росії значно ближча до згоди на пропозицію Трампа (хоча й у російському її прочитанні), ніж до відмови. А непримиренні заяви, що лунають з Москви, більше схожі на посилення переговорної позиції Кремля, і це навряд чи грає на користь Україні.

І хоча прогнозувати підсумок де-факто тристоронніх переговорів США-Україна-Росія ще зарано, варто розуміти деталі, щоб уникнути розчарування. Пояснюємо це у статті.

Не варто вірити в російську пропаганду

Теза про "виття на болотах після зустрічі у Джидді" є дуже популярною в українському сегменті соцмереж, і вона небезпідставна. Дійсно, у російських телеграм-каналах спільну заяву України та США, укладену в Саудівській Аравії, сприйняли украй критично.

Канали російських "воєнкорів" у вівторок ввечері були майже одностайними у її оцінці. Перш за все скепсис стосується ідеї 30-денного перемир’я, яку багато хто прямо називає неприйнятною для Москви. Блогери також публічно закликають Кремль не погоджуватися на ці умови. 

Геополітичні вимоги блогерів, адресовані Путіну – це дійсно дещо нетипове для Росії. Однак не варто сприймати все це як кампанію, напевно інспіровану Кремлем. 

Монополізація інформаційного простору у РФ все ж далека від тотальної, а від "воєнкорів" альтернативна позиція лунає частіше, ніж від інших лідерів думок – достатньо згадати розбіжність думок під час "бунту Пригожина". А опір перемир’ю, який лунає від Z-пропагандистів, має під собою цілком логічні аргументи. У останні дні російсько-північнокорейська армія має значні успіхи на Курщині – у регіоні, взяття якого має особливу вагу. Тому чимало обурень лунають саме щодо того, що Зеленський, мовляв, домовився із США зафіксувати лінію на Курщині. 

Примітно також, що від "елітних" пропагандистів, із тіснішим зв’язком з Кремлем, лунає значно більш виважена позиція, хоча й там є елементи невдоволення. Але відмінність від воєнкорів, які надихнули українську аудиторію – разюча.

Та головне зауваження інше. 

Насправді у міжнародній геополітичній грі заяви пропагандистів означають дуже небагато. Робити за ними висновки – слизький шлях.

У машини пропаганди інша роль. Вона не віддзеркалює, а викривлює реальність.

Наратив пропаганди може як збігатися з реальною оцінкою Кремля, так і суперечити їй на 180⁰ – у разі, коли Кремлю вигідно розвернути суспільне сприйняття або дезінформувати партнерів. 

Саме за такою схемою часто працюють і контрольовані зливи повідомлень від "джерел" у тоталітарних державах. 

Тому повідомлення міжнародних агенцій про те, що Кремль скептично налаштований щодо 30-денного перемир’я, цілком можуть бути частиною інформаційної підготовки до вже анонсованих зустрічей Путіна з Віткоффом і Трампом.

Переговори з позиції зради

Психологічна підготовка до міжнародних зустрічей – це те, на чому Кремль та особисто Путін дійсно знаються. І далеко не завжди на переговори треба заходити з позитивним інформаційним фоном.

Особливо коли йдеться про США епохи Трампа, у яких американська сторона є явно сильнішою, і при цьому послідовно декларує намір домінувати і змушувати інших до поступок. Цей підхід у американської адміністрації є не лише щодо України: Трамп керується такою стратегією переговорів абсолютно з усіма іноземними партнерами та противниками, від Канади до Китаю. 

Немає жодних підстав припускати, що після зустрічі з Путіним Трамп не відчуватиме потреби також заявити своїм виборцям, що російський лідер був примушений виконати вимоги великої Америки.

І ця потреба не залежить від того, чи існує вже зараз попередня домовленість між Білим домом та Кремлем, чи ні; чи підходить Путіну на нинішньому етапі те бачення мирного процесу, яке раніше описав спецпредставник Трампа Стів Віткофф, чи ні.

При аналізі переговорів з Росією, до слова, не варто виключати жоден з варіантів.

Та передусім варто відповісти на риторичне питання.

Зважаючи на потребу Трампа мати в активі перемогу на переговорах з Росією, що є тактично вигіднішим для Путіна: наперед говорити, що американські публічні вимоги, а також американсько-українська домовленість, цілком підходять Росії? Чи, може, Росії вигідніше обурюватися, а за потреби навіть імітувати обурення, щоби потім "піти на поступки"?

Як вже йшлося вище, відповідь очевидна. Навіть якщо умови, узгоджені в Джидді, повністю відповідають очікуванням Кремля – йому з міркувань переговорної тактики украй вигідно імітувати незгоду – щоби потім "поступитися" і погодитися на варіант, який був прийнятним від початку. І так само якщо Кремль не планує погоджуватися на пропозиції США або має до них принципові зауваження – він має зробити все, щоби про цю незгоду було відомо наперед. Щоби корекція позиції США – якщо її вдасться досягти – не виглядала як переговорна поразка Трампа.

Отже, "зливи" про незгоду Москви з пропозицією, узгодженою в Джидді, точно не є ознакою, на якій варто грунтувати висновки. 

Натомість є елементи, які додають підстав вважати, що заяви Росії зараз є передусім дипломатичною грою, "прокачуванням" переговорної позиції.

Складне перемир’я

Одна з деталей, які привертають увагу – це те, що на фоні Z-зради та повідомлень з джерел у медіа заяви офіційних представників Росії дуже обережні та уникають повідомлень, що можуть бути сприйняті Білим домом як "руйнування мостів".

Речниця МЗС РФ Захарова, речник Путіна Пєсков обійшлися розмитими заявами про те, що не виключають нічого і що Росія буде домовлятися.

До того ж варто дивитися в очі реальності: узгоджене у Джидді 30-денне перемир’я без жодних додаткових перед умов для Росії не суперечить позиції Кремля.

Навпаки, зараз воно в інтересах Путіна. 

Також не варто заплющувати очі на те, що цей сценарій в Україні ще кілька днів тому називали неприйнятним. Однак цією червоною лінією Київ був змушений поступитися під тиском обставин. 

Нагадаємо аргументи України проти такого припинення вогню.

Перший з них – це сумний досвід "Мінська", який дозволяє стверджувати: контроль за дотриманням перемир’я на протяжній лінії зіткнення є технічно складною задачею навіть за наявності на місці іноземних "контролерів". А тим більше – зараз, коли миротворців ще немає. Росія матиме змогу порушувати "тишу" та звинувачувати у цьому українську сторону, аби було бажання. 

Саме тому на саміті у Лондоні виникла ідея про часткове перемир’я "на воді та у повітрі", як перший крок. Втім, у Джидді ми побачили, що США виступили проти і наполягли на своїй початковій ідеї про повне припинення вогню.

Другим, ще важливішим аргументом Києва ще донедавна було те, що припинення вогню по чинній лінії зіткнення означатиме де-факто фіксацію лінії російської окупації. Втім, військова реальність; небажання США (як адміністрації Байдена протягом майже 3 років, так і, тим більше, Трампа) надавати ЗСУ повноцінну підтримку для просування на полі бою; неготовність європейських партнерів компенсувати втрату американської допомоги; також повільне, але постійне просування лінії фронту; проблеми з мобілізацією – все це змусило офіційну Україну змінити цю червону лінію. 

У останні місяці Київ сигналізував про готовність до зупинки війни по чинній лінії фронту, але тільки за умови безпекових гарантій як складової цієї домовленості – щоби Росія не атакувала знову, щойно вона відновить військову спроможність, підірвану нинішньою війною на виснаження. 

У Джидді відбулася ще одна корекція. У спільній заяві йдеться про згоду України на безумовне перемир’я, аби лише Путін на нього погодився. А про гарантії Київ погодився говорити вже потім.

Чи є у Путіна реальні мотиви говорити Трампу "ні"?

Спершу варто нагадати базу. Мета Путіна – це не "досягнення цілей СВО", не "захист русскоговорящіх" або "денацифікація". 

Мета Путіна – щоби Україна перестала існувати. А решта – то лише засоби досягнення мети або піар-аргументи для її виправдання. 

Досягнути цієї мети так просто, як Путін прагнув у лютому 2022 року – не вдалося.  Проміжні задачі, поставлені пізніше того ж року – повна окупація анексованих областей Півдня та Сходу України – також не видаються досяжними для російської армії, і немає підстав вважати, що це зміниться. 

Війна на виснаження стала важким випробуванням для України, але не менш важкою вона є і для Росії. Так, економіка РФ успішно перейшла на військові рейки і показує високу ефективність у цьому режимі, але є й межі, у тому числі у виробництві військової техніки. Санкції не блокують імпорт критичних комплектуючих на 100%, але створюють суттєві проблеми. Наприклад, є підстави припускати, що це стало одним з факторів, що врятували українську енергетику минулої зими, коли інтенсивність ракетних атак по енергооб’єктах була у рази меншою, ніж, скажімо, минулого літа – бо темпи виготовлення ракет не вдалося наростити.

Серед  економічних аналітиків є, по суті, консенсус: економіка РФ, хоч і зберігає високу стійкість, як за цих умов, але перебуває поблизу межі запуску незворотних процесів. 

Можна хай як скептично ставитися до Путіна, але було б наївно припускати, що він не знає про ці та подібні виклики. Понад те, Росія зараз дійсно потребує паузи у війні. Інша річ, що вона її потребує не для тривалого, а тим більше справедливого  миру, а для свого воєнного посилення.

І, нарешті, є геополітична реальність, сформована Трампом… та Україною.

Одним з досягнень на зустрічі у Джидді – і до того ж досягненням, яке не варто недооцінювати, – є те, що Україна на даному етапі скинула з себе усю відповідальність за продовження війни. Не лише наші європейські друзі, а й американські топпосадовці публічно заявили, що тепер "м’яч на полі Росії". 

І те, що у Путіна можуть бути свої червоні лінії, які не повністю збігаються з домовленостями у Джидді – значення не має. Зрештою, Україна свої лінії посунула.

Тож у разі, якщо Кремль відмовиться від "американського перемир’я", вина за це лишиться повністю на російській стороні. 

А зважаючи на публічно підняті ставки, а також на жорсткі дії Трампа стосовно України – відмова Росії від перемир’я не зможе лишитися без відповіді Вашингтона. Із непередбачуваними наслідками для і без того нестійкої російської економіки, із падінням доході від нафти, пожорсткішанням санкцій тощо. 

Звісно ж, дії Путіна не можна прогнозувати з точки зору лише раціонального мислення, тож цей варіант теж не можна виключати, але він є значно менш реальним, ніж згода Путіна на початок переговорного процесу, з оголошенням 30-денного перемир’я, попри усі "зливи з джерел" про протилежне.

Що буде далі – прогнозувати зарано.  

І через Курщину (високий шанс, що росіяни не захочуть припиняти там контрнаступ, або будуть максимально затягувати зустріч з Трампом, щоби просунутися там); і через патологічне прагнення Путіна надурити партнерів по переговорах, яке може проявитися знову; і через те, що параметри стійкого миру Київ і Москва бачать аж надто відмінно; і через те, що 30-денний термін не видається аж надто тривалим для переговорів.

Росія готується до цих переговорів дуже системно. Так, саме у контексті формування переговорної позиції варто розглядати те, що Москва зараз дедалі частіше публічно загадує про "конституцію Росії" та про включення у неї анексованих українських областей. Це зовсім не означає непорушності такої позиції. Натомість Кремль точно буде пробувати продати американцям цю "відмову" від нібито "своїх" територій максимально дорого. До цього додається і нинішнє нагнітання емоцій, і висування наперед неприйнятних червоних ліній Росії. 

Попереду складний переговорний процес, у якому США можуть не завжди бути на боці України, але конкретно зараз їхня роль є радше позитивною.

Однак для певності у тому, що Росія напевно відмовиться від американського бачення перемир’я (а у майбутньому, можливо, і мирної угоди), підстав точно немає.

Автор: Сергій Сидоренко,  редактор "Європейської правди"