Про те, як захисник Вітчизни-ветеран Андрій Олійник повертається до життя після втрати обох рук на війні

Андрій Олійник пішов до війська у червні 2022 року. Служив піхотинцем, виконував різні завдання — від роботи медика до оператора БпЛА — і воював, зокрема, на Бахмутському напрямку. Під час одного з бойових виходів побачив, як із коптера летить боєприпас, встиг попередити побратима та впасти на коліна, однак вибух спричинив важкі поранення чотирьох кінцівок, обличчя та ока.

Після евакуації Андрій переніс численні операції та тривалу реабілітацію. Частину кінцівок йому ампутували. Нині чоловік користується біонічними протезами рук, відновлює ноги та вчиться виконувати звичні побутові справи вже з новими можливостями.

Про поранення, тривалу реабілітацію, життя з біонічними протезами, труднощі у побуті та повернення до самостійності Андрій Олійник розповів в інтерв'ю Суспільному. Далі — пряма мова.

«Захист Батьківщини — це обов'язок чоловіка. На жаль, це розуміють не всі»

Мене звати Андрій Олійник, громадянин України. Звичайна людина, яка повоювала, зараз після поранення відновлюється до звичайного життя.

Ветеран Андрій Олійник. Суспільне Дніпро/Олексій Коренєв

В червні 2022 року я потрапив на підготовчі заняття військових, і з того часу почалася служба. Я звичайний піхотинець, просто з бойовим досвідом. Виконував роботу від медика до оператора БпЛА. Взагалі не бачу нічого такого. Робота тисяч хлопців кожного дня, як і моя, нічим не відрізняється. Звичайна робота. Захист Батьківщини — це обов'язок чоловіка. На жаль, це розуміють не всі. Частина людей думає, що промайне. Інша частина робить позу страуса, викидає все з голови і поводиться як птах.

Загалом служба вся відбувалася в районі Бахмута, тобто в окресних селищах. Бахмут — жорсткий Бахмут. Нас звідти хитрістю не вибили — нас звідти вибили перекопуванням Бахмуту. Тобто, прилітала важка артилерія і просто перекопувала разом з будівлями і з усім. Тому відійшли. Але це вже без мене було. Мене трохи раніше поранило.

Наслідки ударів РФ по Бахмуту, що на Донеччині. З особистого архіву Андрія Олійника

«Все, що я встиг, попередити побратима та впасти на коліна», — Андрій про те, як дістав поранення

— Чи можете ви пригадати день поранення? Що тоді сталося? Як це все було?

— Морозний, холодний день. Вибух міни СВП — ми її так називаємо. Саморобний вибуховий пристрій. Це те, що скидають коптери. Я побачив цей політ цього коптера, встиг попередити побратима. Я впав на коліна, перегнув голову і закрив обличчя руками. Відповідно, отримав більшість уламків у стегно, але трохи і низу достало. Ну і відповідно отримав пошкодження рук.

Це вважається важким пораненням, тому що було поранення чотирьох кінцівок, обличчя обпечене, один уламок попав в око. Але завдяки удачі я потрапив до лікарів, які «на колінках» зробили операцію на очах. Я взагалі вважаю, що військова медицина сильна завдяки швидкості і такій трохи, не знаю, яке слово підібрати, безстрашності медиків.

Це вже було не перше поранення, тому вже був досвід, тому вже було чотири турнікети, тобто повна комплектація. Тому автівка була прихована, прикопана в усякому смітті. Її саме використовували для важкопоранених, яких потрібно дуже швидко евакуювати. Закинули як мішок картоплі в кузов і повезли. Нічого страшного, такого немає.

Андрій Олійник під час служби у війську. З особистого архіву Андрія Олійника

— Побратими повністю надавали допомогу — ви не могли собі надати?

— Та ні, звісно. Я приходив до тями такими ритмами якимось. Ще просив, пам'ятаю, попустити турнікети, тому що побратим Юрист їх надто сильно затягнув. Я просив його попустити, щоб не отримати турнікетний синдром.

«Він не вийшов на зв'язок і я почала його шукати» — дружина військового Світлана

У нас була домовленість: він однозначно виходить на зв'язок. Ми постійно зв'язувалися, і тим паче в нього така була праця, що Старлінк десь завжди знайти можна було, тому зв'язок у нас постійно був. І тут я знала, що дві-три доби його не буде. Після цього терміну Андрій так і не вийшов на зв'язок, й я почала десь щось шукати. Це був Великдень. Потім з'явився телефонний дзвінок. Він зі мною поспілкувався, сказав, що таке сталося. Він каже: «Ноги цілі будуть, голова норм». Сказав: «Єдине, що я буду тебе обнімати на 80%».

Приймаю рішення їхати додому, забирати дочку і їхати в Харків. Ми його знаходимо у коридорі, прив'язаним до ліжка, весь перемотаний, бо поранення були на ногах, руках, голові, очах.

Андрій Олійник разом зі своєю дружиною Світланою після того, як втратив руки на фронті. З особистого архіву Андрія Олійника

В Харкові десь тиждень лежали, може, півтори. А в Полтаві ми десь місяць, може, півтора місяці. Ми почали вставати, трошки проходити по палаті до дверей. Я тоді вперше взяла каталку і викатила на вулицю. Він став, каже: «Я хочу постояти». І там такі ялинки. Я провела в травку до ялинок.

Він там трошки попозував. І я дивлюсь: ноги в крові течуть.

«Я не боявся загинути, я боявся залишитись без рук та ніг»

Я шуткую, бо кожен хірург, з яким я зустрічався, брав за правило трошки відрізати мої руки. І я одразу тільки приїжджав, казав, скільки сантиметрів береш. І кожен хірург ставив план трошки відрізати. Ось так потроху-потроху відрізали.

Частину ноги я досі не відчуваю. Зі сторони цього не видно. Але я відчуваю, що одну ногу я тягну, бо нервову систему зачепило. Мені реабілітолог тут в Дніпрі відновлював м'язи ніг фізичними заняттями. Якщо ти не плачеш після реабілітації, то це не реабілітація.

Андрій Олійник під час відновлення після поранення. З особистого архіву Андрія Олійника

— Чи одразу ви зрозуміли, яке у вас поранення і які будуть наслідки цього поранення? Тобто, чи була у вас надія, що медикам вдасться врятувати руки?

— У мене до війни було хобі — дайвінг, і там я проходив медичну підготовку. Вон там всі проходять. Там трошки інший підхід. Чим вище ти ростеш у дайвінгу й чим більше в тебе занурень з аквалангом, тим більше тобі потрібно вчитися. Ти маєш розуміти, що робити, якщо, наприклад, акула тебе покусала. Тобто, в мене був досвід. Так виявилося, що я чітко розумів, що відбувається. Насправді, я не боявся загинути — я боявся бути як у російській післявоєнній літературі «самоваром». Це коли нема ні рук, ні ніг. Цього я найбільше боявся, бо це фактично вже не життя.

— Як до вас прийшла перша реалізація вашої травми?

— У мене є чарівна доня, яка сказала: «Бать, ти ж завжди гроші не руками заробляв». Все. На цьому реабілітація закінчена. Санс завершено.

Андрій Олійник разом з донькою та дружиною Світланою. З особистого архіву Андрія Олійника

— Рідні?

— Так, так, так. У мене чарівна дружина, чарівна дочка. Завдяки сім'ї. Правда, дочку, слава Богу, випхали в Канаду. А дружина зі мною.

«Я не думала, що нам так потрібні руки…». Дружина військового Світлана про життя Андрія після поранення

Це щастя. Коли є з ким порозмовляти, є за ким може подоглядати, кого обійняти, хто обійме тебе. Оце важливо. Але до мене це розуміння прийшло, я ж кажу, місяця, навіть, через три, і розуміння того, що ми втратили. Ми підтримували Андрійка, тобто не давали йому падати.

У першу нашу зустріч тоді в Харкові, в цьому коридорі, він такий лежить, і у нього в руках сигарета. І він її тримає і курить. Потім з часом він зізнався, що протягом трьох днів він нас не бачив. Тобто, зору не було. Він казав, що були обриси, але він нас не бачив.

Андрій Олійник у лікарні, після того як дістав поранення. З особистого архіву Андрія Олійника

Я не думала, що нам так потрібні руки… От реально, я не вважала, що нам так потрібні руки, пальчики і взагалі, що ти можеш... Бо без них ти не можеш почухати щось. Або якщо тобі щось потрапило в око, в ніс, в вухо. Не можеш нормально вмитися, помити голову, підстригти бороду. Ти нічого не можеш зробити. Без рук це дуже тяжко.

Андрій про реабілітацію після поранення та життя з протезами

Реабілітологів по рукам дуже-дуже мало. Взагалі, загальна реабілітація — я звернув увагу, що вона виглядає по часу десь: от скільки людина відвоювала на лінії зіткнення, стільки ж часу триває реабілітація. Провоювала людина три роки — от стільки й триватиме її реабілітація. Психічно, фізично, тобто це досить великий термін.

Якщо розмовляти про руки, то давайте будемо реалістами. По-великому, потрібно кожного дня займатися фізичними вправами на руки, тобто скорочувати м'язи. Тому що коли м'язи не працюють, м'язи зростаються, і потім кожен рух м'яза — це біль зі специфічними ефектами. Тобто, це досить боляче. Коли ти кожного дня займаєшся руками, тобто робиш вправи, в тебе такої проблематики немає.

Найважче для мене було пройти перші 800 метрів ногами. Тобто, туди і назад. Це був у Львові реабілітаційний центр. В одну сторону мені вистачило сил йти, а назад я вже думав таксі визивати, бо «батарейки» сіли.

Андрій Олійник після встановлення протезів. Суспільне Дніпро/Олексій Коренєв

— Через поранення на ноги, власне?

— Ну, воно ж поперебивало нерви, поперебивало м'язи. Воно ж так не працює. Потрібно відновлювати.

Коли кажуть без рук, без протезів доглядати за собою, то це фактично неможливо в одного. Тобто ти можеш «професійно» постояти в душовій кімнаті, але толком ти навіть з засобами не вимиєшся. Є спеціалізовані засоби, але їх в Україні нема — вони не продаються. Їх треба замовляти за кордоном, або довго шукати щось схоже, або придумувати ті рішення, які є. Тобто на той час у мене не було ніяких засобів реабілітації, тому поки я не отримав перші протези механічні, то це було кепсько. А завдяки дружині виживав.

Це перша функціональна комплектація (про протези — ред.), в якій, дійсно, долоня не боїться води — вона досить тверда. Принаймні, зачепив пластиком автівку вчора, то пошкрябалася фарба автівки, а не протез. Тепер я більше не буду царапати автівку.

— Як давно у вас ці протези?

— Ліва рука — десь місяця два, а права — рівно один тиждень. Тут усередині звичайний сенсор електромагнітного сигналу, а тут, можна сказати, це комп'ютер.

Протези, якими користується Андрій Олійник. Суспільне Дніпро/Олексій Коренєв

— Як взагалі відбувається управління біонічними протезами?

— Як вам сказати, права рука нічим не відрізняється від того, як ви керуєте. Просто частина нервових сигналів потрапляє на двигуни і таким чином працює. Єдина проблематика — це те, що немає відчуттів. Тобто ти не розумієш, наскільки сильно ти стискаєш предмет. Ліва рука трошки по-іншому працює, але в принципі так само, нічим не відрізняється. Трошки інші рухи. Тобто все налаштовано.

— Що вмієте вже зараз зробити? З чим стикаєтеся? З якими складнощами? Що ще тяжко вдається і не можете поки робити?

— Для дрібної моторики в мене ще є гачок. Коли мені потрібно зробити щось дрібне, я працюю саме гачком. По комплектації він у мене один, бо протези зроблені за державні кошти.

— Більшість часу проводите з протезами чи без протезів?

— Я намагаюся знімати. У мене фантоми, постійні опіки рук. Я їх відчуваю, і мені некомфортно в протезі.

Крім того, у мене ж ще була залежність, бо на наркоту підсів. Я її позбувся, і я задоволений.

— Як я розумію, після травми психологічної з'явилися залежності?

— Ні, це хімічна залежність від болю. У мене дуже сильні фантомні болі. Тобто, я відчуваю долоні досі. І вони постійно печуть. І от іноді на погоду вони навіть зараз печуть так, що… В основному я ж приймав все, тільки щоб заснути. В основному проблема — поспати. Так.

— І потім з'явилася залежність?

— Так, вона виникає там за два-три місяці. Швидко дуже. А препаратів, в яких немає резистентності, їх не існує, вони всі такі.

Протези, які використовує Андрій Олійник. Суспільне Дніпро/Олексій Коренєв

«Мрію про те, щоб ми могли запустити 200 балістичних ракет по Москві»

— Чи можете Ви себе щасливим назвати?

— Я щасливий на сто відсотків. Так. Я шукаю себе. Я ще себе не знайшов. Я себе шукаю в різних сферах. Щось у розробці протезів, щось у протезуванні. Тобто, все в пошуку. Я розумію, що мене на роботу не будуть брати, а бути на якомусь підприємстві «білою мавпою» не дуже хочеться. Я ж розумію, що частина підприємців бере людей з інвалідністю, бо так потрібно для законодавства.

— Що думаєте робити в подальшому?

— Давайте почнемо з того, що я, щоб не гаяти часу, пішов в інститут, в Дніпровську політехніку. Треба ж чим займатися. Рук нема, треба голову навантажувати. Як там кажуть: «Дурна голова рукам покою не дає». А це навпаки. Пішов в інститут. Зараз навчаюся на факультеті енергосистем.

— Про що мрієте?

— Немає от такого чіткого плану. Я б за себе не сказав. Зараз всі про одне мріють. Тільки одне… 200 балістик по Москві — ось про що можна мріяти. Розумієте? Тобто, поставити жирну крапку. Якби ми це могли зробити, війна б уже закінчилася. Якби була б у нас балістика і було б накопичено 200 ракет, то все б дуже швидко завершилося. А так наші військові дрончики роблять гарну справу.