Реабілітація воїна має бути гарантована Державою

    Ніколи не відчуєш проблему або біль іншого, доки не стикнешся з нею сам на сам. Я не стикався з цією проблемою особисто, але мав нагоду знайомитись та спілкуватися з людьми і в першу чергу з бійцями, які отримали тяжкі поранення, внаслідок чого втратили кінцівки рук або ніг. Знайомства були в різних містах, чи то на громадських заходах, під час проведення круглих столів або конференцій, але ще я знайомився з нашими хлопцями в басейні, де тренуюсь, а вони приходять на заняття з реабілітації та відновлення.

   Уявіть собі, молоді, фізично розвинуті, спортивні хлопці, як то кажуть в самому розквіті сил, у яких все життя ще попереду, залишились баз руки або ноги. Все це відбулось з ними не внаслідок нещасного випадку чи якоїсь побутової травми, а під час виконання бойового завдання в боротьбі з російським агресором – захищаючи рідну землю.

  Познайомившись з ними і поспілкувавшись, багато впізнаєш нового про те що відбувається на передовій, під час атак чи контр атак, під час захисту або оборони якогось об'єкта чи населеного пункту. І я розумію через що довелось пройти цим молодим хлопцям, які не уявляли, що колись стануть військовими і підуть на справжню війну. Хтось з них був спортсменом, хтось вчителем, хтось працював у сфері послуг, на виробництві, а у когось був свій бізнес і вони зовсім не були пов'язані з військовою службою. Але коли прийшов час і їм довелось робити вибір, вони його зробили і стали військовослужбовцями.

   Я багато років займався спортом і вважав, що у мене є імунітет до стресу, болі та складних і незвичайних ситуацій. Спорт вчить тому, як долати труднощі і не опускати руки. Проте я навіть не уявляв, як молоді люди, які пройшли через пекельні бойові дії, бачили те, що краще не бачити і швидше забути, які перенесли тяжкі поранення і були скалічені, мають таку жагу до життя. І жодного сумніву не було в тому, що в них щось не вийде. Вони заряджали оптимізмом не лише себе, а тих, хто був з ними поряд, таких як я, їхніх тренерів і тих, хто з ними спілкувався.

   В розмові з захисниками відчувалась думка про необхідність підтримки, не лише від побратимів, своїх рідних та близьких, а й ще від держави, заради захисту якої вони молодими зробили свій вибір та пішли на ці жертви. На мою думку, це героїзм та самопожертва. Мова була про те, що таких хлопців і дівчат, зараз і після переможного закінчення війни з важкими пораненнями та ампутаціями буде, на жаль, багато. Щоб вони не відчували себе кинутими на призволяще, державні та місцеві органи влади повинні вже сьогодні розробляти та реалізовувати програми захисту та підтримки таких захисників. А це цілий комплекс починаючи від медичного забезпечення вояків до їх адаптації до життя в нових реаліях. Вже сьогодні відчувається нагальна потреба у активній роботі служб соціального захисту з новими вимогами до роботи соціального працівника, допомога при отриманні різних довідок та документів, які сьогодні щоб зібрати, хлопці повинні пройти всі штучні бюрократичні перешкоди, які воякам видаються складнішими за бойові дії на передовій. Важливою є підтримка і допомога в отриманні в разі необхідності протеза, який би дав можливість замінити втрачену кінцівку. Доступні програми по отриманню альтернативної освіти для можливості працювати і реалізовувати себе далі, щоб не виживати на мізерні соціальні виплати у вигляді дотацій чи компенсацій.

  Врешті-решт щоб ці хлопці та дівчата відчували, що вони не покинуті сам на сам зі своїми проблемами, а що держава пришла їм на допомогу, як і вони стали на її захист у важкі і буремні для України часи.

   Для себе я зробив ряд висновків після нашого знайомства та спілкування. Маю розуміння, куди рухатись та які завдання потрібно вирішити, щоб допомогти нашим захисникам. В суспільстві сьогодні багато декларується, що головна цінність та у центрі уваги є людина, а реалії показують протилежну сторону бюрократичної конструкції, що не допомагає людині, а навпаки – створює перешкоди. А коли молоді люди на полі бою доводять свою вірність державі, вони очікують на зворотній зв'язок від держави у складну хвилину, коли вони втратили здоров'я та можливість повноцінно жити, працювати, реалізовувати свій потенціал. Захисники України очікують від чиновників, тих, від кого залежить прийняття рішень, не імітації допомоги та тотального сприяння у швидкому вирішенні їхніх проблем, а конкретної, відповідальної, фахової підтримки. Ще гірше для потребуючих, коли чиновники роблять вигляд, що цих людей не існує, ігнорують, вирішення проблемних питань заходить у глухий кут.

   Соціальні та благодійні проєкти, які спрямовані на реабілітацію дітей та людей, що постраждали внаслідок російської агресії, котрі я реалізовую як частина громадянського суспільства, мають на меті донести цю позицію і до держави. Ініціативи з реабілітації та підтримки необхідно розвивати на рівні держави у вигляді спеціальних державних програм. І це питання не одного міністерства чи відомства, це питання Уряду і якщо потрібно – парламенту у вигляді необхідних законів та державних стратегій. У нас має бути комплексний підхід, аби бійці знали, що навіть у разі поранення будуть ті, хто допоможе їм стати на ноги.

Працюємо для Перемоги!

   "УП".