Солохині сльози

На пам'ятній дошці у місті  Самар він такий же усміхнений, як був у житті. Променисті очі, наповнені мудрістю і внутрішнім спокоєм, дивляться з дошки,  як живі. Побачивши Івана Сергійовича Стороженка, знаного військового історика в Україні, на меморіальній дошці, не можу стримати ні слів, ні сліз.
Була знайома з його родиною, з його працями, з його особистими принципами.

"Я завжди говорив собі, що треба себе виховувати для суспільної роботи. І знав, які якості в собі для цього плекати. Я хотів стати видатною людиною", - згадую його давнє інтерв'ю. 

І став! 
Це перший для мене історик, який називав речі своїми іменами, який детально дослідив на Придніпров'ї Жовтоводську битву, який точно окреслив козацький устрій та структуру Січі, який все своє життя підпорядкував її величності Українській Історії. Він поспішав видавати свої книги, бо знав, що тільки вони дадуть йому пропуск до Вічності.
Пам'ять все подрібнює, тільки не книгу і те, що в ній. 
Іван Сергійович до останнього їздив з тодішнього Новомосковська до Дніпра, щоб працювати в купі з однодумцями над створенням нового історичного дослідження. Його не зупиняли ні науковці, які не сприймали його вчення, ні заздрісники, яких чимало в професійних колах, ні дозволи, якими відокремлювалися від поважного дослідника. Історія - така річ, сама проявить , хто, за оцінкою Ірини Фаріон,  - людина по вертикалі, а хто - по горизонталі. По вертикалі, на її думку, жили люди, які мали національну ідею і жили, втілюючи її у всіх своїх досягненнях.
Іван Сергійович завжди мріяв, щоб українці успішно жили і називалися не населенням на рідній території, а народом, згуртованим і поміркованим. Він був  Легендою за життя, він нею і залишається. Бо Стороженко. Завжди на сторожі правди, справедливості і освіченості. 
Це так важко, коли відходять Люди, які впевнено творили себе і допомагали в цьому іншим. Просто добрим словом, українським безболісним жартом чи добродушним поглядом. У Івана Сергійовича  завжди була висота, до якої йшов, не жаліючи ні сили, ні ресурсів. Як в усіх пасіонаріїв. Ця висота відчувалася у тому, що говорив, як і кому. І мені ніколи не здавалося, що я десь там внизу, а він - знаний професор, як з постаменту дивиться на мене і усміхається. Добре, що знаю, яка має бути велич людини...
Щось у його душі було таке лицарське, якого більше не зустрічала ні в кому ... Тому і сльози набігли на очі. І сильнішають вони ще більше від літер в його розкритих книгах. Хай біжать... Це ж  сльози  не жалю, а щастя, що на перехрестях життєвих доріг торкнулися краєм ліктя.
Він зрадіє...