Стосунки Польщі й України крізь браму війни зі спільним ворогом

      Українсько-польські відносини є постійним приводом для емоційних гойдалок як в Києві, так і у Варшаві. А під час повномасштабної війни діапазон емоцій лише збільшився – від абсолютного позитиву та симпатії до різкого несприйняття і навіть ворожості.

Наталя Іщенко

журналіст, редактор порталу "Балканський оглядач", "Європейська правда".

Підтримка Польщею України на міжнародній арені, надсилання військової допомоги, "відкриті двері" для українських біженців є базою для вдячності та захоплення.

   Проте одночасне намагання порушити питання "Волинської різанини" в надскладний для українців час, блокування кордонів через незадоволення експортом українського зерна, випадки зневажливого ставлення до українських біженців і, нарешті, відмова збивати російські ракети навіть тоді, коли вони пролітають над польською територією – все це стає причиною для роздратування та обурення в Україні.

    А одночасно – поляки не розуміють та обурюються, чому українці не хочуть раз і назавжди закрити складні історичні питання (не уточнюючи, яким це має бути, щоб задовольнити польське суспільство). Або чому війною в Україні виправдовують "руйнування бізнесу польських фермерів".

   Або чому вдячність українських громадян, що втекли до Польщі від війни в Україні, іноді буває аж занадто непомітною, чому українці не хочуть зрозуміти, що Польща як країна НАТО має узгоджувати свої дії з Альянсом, в тому числі збиття російських ракет, які не націлені безпосередньо на польські об’єкти…

   При цьому з обох боків українсько-польського кордону є розуміння небезпеки погіршення стосунків між Варшавою та Києвом. Але, як показує досвід, це ніяк не захищає нас від виникнення кризових ситуацій у різних сферах двосторонніх відносинах, яких за останні кілька місяців різко побільшало.

Навіть більше – складається враження, що політики та експерти з обох боків нині допускають думку про можливість деякого погіршення, не вбачаючи в такому розвитку подій нічого катастрофічного.

   Це дуже поганий сигнал для всіх нас. І не тільки для нас.

Цей текст – результат роботи на українсько-польському форумі журналістів, організованому польським пресклубом. За час роботи цього форуму вдалося не під запис поспілкуватися з великою кількістю урядовців сусідньої країни.

   Нижче – рефлексії щодо почутого.

   Перш за все, відносини Польщі та України, поляків та українців у поточному історичному моменті не є суто двосторонньою темою, а найбільш болючі питання, навколо яких виникають суперечки, не є галузевими, локальними чи такими, що зачіпають лише вузьке коло причетних.

   Історичні теми, які довгі роки були джерелом негативу для українців та поляків, стосуються не лише науковців чи експертів. Події на Волині 1943 року для поляків є частиною національної історичної пам’яті. Трактування того, що сталося 81 рік тому, в Польщі вже завершилося.

   Сприйняття Волинської трагедії саме так, як написано в рішенні Сейму 2016 року – який трактує ці події як геноцид, вчинений українськими націоналістами, – поступово стає стереотипом суспільної свідомості та частиною польської національної ідентичності.

   Так само існує сформований польський консенсус щодо необхідності захисту національних агровиробників, навіть попри неефективність їхньої економічної моделі – це питання вже давно перестало бути суто економічним…

   Невирішені питання та взаємні претензії сприяють зростанню популярності польських радикалів із "Конфедерації", де демонстративно налаштовані на жорсткий діалог з Україною. І ця позиція поступово знаходить підтримку – особливо серед молоді.

   Своєю чергою, стиль роботи польського прем’єра Дональда Туска часто називають "диктатурою соцопитувань" – він не буде педалювати питання, які не мають підтримки у польському суспільстві. Це саме те, що українці відчули відразу після зміни влади, коли новий уряд не став розблокувати кордон з Україною.

   Втім, це не означає, що польсько-українська дружба безнадійно тріснула. Лютий 2022 року показав, настільки дружніми, емпатичними та готовими допомогти в біді друзями українців є поляки.

   Зрештою, навіть у питаннях блокади кордону польськими фермерами зараз помітна світла смуга. Не кажучи про те, що і польська влада, принаймні з власної волі, не педалює суперечливі питання спільної історії.

Чи достатньо цього? Напевно, ні. І свої домашні завдання тут мають і Україна, і Польща. 

   Зокрема, польській стороні було б доцільно враховувати під час взаємодії та спілкування з українськими партнерами надзвичайні обставини сьогодення.

Ця теза не є виправданням або застосуванням прийому "війна має все списувати". Йдеться про інше – про психологічні особливості тих, хто знаходиться в стані війни.

Щоденне протистояння агресору змушує українців на фронті та у воєнному тилу переходити в "режим героя", коли кожен боєць, кожен мешканець міста під ракетними ударами російських військ шукає і знаходити в собі сили для того, щоб продовжувати битися із ворогом.

   Історії тих, хто боровся за незалежну Україну в ХХ сторіччі, є частиною цього ресурсу боротьби, як прагнення спиратися сьогодні на тих, хто боровся за вільну Україну вчора.

   Уявлення частини поляків про те, що українці, що боронять нині Батьківщину, розділені ледве не навпіл за поглядами на УПА, є помилковими, а тому потребують перегляду (про це насамперед свідчать дані соціологічних досліджень, проведених в Україні за останні два роки).

   Також неконструктивними і недалекоглядними можна вважати спроби тиснути на українців, які перебувають у стані війни, щоб саме в цей момент вони відмовилися від своїх уявлень про героїчне минуле прийдешніх поколінь борців за незалежність України.

   До березня 2014 року дискусія "про бандерівців" виглядала б складною, але прийнятною, а іноді й доцільною, з лютого 2014 до лютого 2022-го – не дуже доречною і дуже контроверсійною.

   А от після 24 лютого 2022 року розмова на цю тему виглядає, з точки зору українців, як провокація.

   Ще одна складна тема – протести з блокуванням польсько-українського кордону. Ці події, відверто кажучи, виглядають з України вже не просто як провокаційні, а як диверсійні, відверто ворожі дії.

   Напевно, в мирних польських містах та селах цього не розуміють, але коли тебе постійно хочуть вбити, навіть якщо ти не в окопі, а у власному будинку, сприйняття світу стає чорно-білим, без відтінків. Заблоковані кордони, які могли спричинити затримку з постачанням товарів для фронту, сприймаються як однозначно ворожий акт. Коли в тебе цілить куля / дрон / снаряд / бомба / ракета, як друзі сприймаються тільки ті, хто турбується і захищає твоє життя.

   Натомість ті, хто заважає тобі захищатися, в цій системі координат є ближчими до ворога, ніж до друга.

   Втім, це означає, що не треба вирішувати зернову кризу по суті, ігноруючи проблеми польського фермера і загалом аграрного сектора Польщі, коли вони реально існують.

   Зрештою, якщо полякам неприпустимо забувати про війну в Україні, українцям варто знати, що аграрний сектор неодмінно стане ключовим під час переговорів про вступ до ЄС, і з Польщею щодо зерна – насамперед з Польщею і насамперед щодо зерна! – Україні доведеться домовлятися.

   Менше емоцій, більше раціо з української сторони, а одночасно – більше розуміння української ситуації та відмова від тиску з польського боку, і все в нас вийде.