"Відбулася втеча з Іст-Енду, і щоночі відбувається масова міграція в ті місця, де є достатня кількість сховищ. Поширеною стає практика брати квиток за 2 шилінги та проводити ніч в одній із глибоких станцій метро, наприклад, Піккаділлі. Усі, з ким я розмовляв, погоджуються, що порожні, обставлені меблями будинки Вест-Енда слід використовувати для потреб безхатьків, але я вважаю, багаті свині все ще мають достатньо впливу, щоб перешкодити цьому.
Днями 50 осіб із Іст-Енду на чолі з кількома радниками округу увійшли до "Савою" і зажадали, щоб їх впустили у сховище. Адміністрації не вдалося їх прогнати, доки наліт не закінчився, а тоді вони пішли добровільно. Коли бачиш, як досі поводяться багаті, при тому, що це явно переростає у революційну війну, порівнюєш із Санкт-Петербургом 1916 року".
Джордж Оруелл залишив цей запис у своєму щоденнику 17 вересня 1940-го. У роки Другої світової знаменитий британський письменник був типовим зрадофілом: пророкував англійцям поразку у війні, критикував прем'єра Черчилля та обурювався поведінкою "багатих свиней", які не виявляли достатньої солідарності з простим народом.
Сьогодні ми знаємо, що внутрішні соціальні контрасти не завадили тодішній Британії перемогти зовнішнього ворога. Але ще ми знаємо, наскільки сильно війна сприяє загостренню соціальних протиріч та класової ненависті. І це знання прийшло вже не з минулого, а із сучасного вітчизняного життя.
Головні українські антигерої нинішнього літа – ті самі "rich swine", яких свого часу таврував Орвелл. У розпал кровопролитної війни вони відпочивають на Мальдівах та купують вілли в Іспанії; ввозять у країну розкішні автомобілі та вивозять за кордон своїх доходжалих чад; розважаються в елітних нічних клубах і беруть хабарі зо кілька десятків тисяч доларів.
Зрозуміло, у XXI столітті в них стало набагато більше можливостей для поганої поведінки, ніж у 1940-х. Але часи змінюються, і карток на м'ясо чи цукор у нинішній Україні також немає.
З іншого боку, чимось сучасні українські еліти не дотягують до британських. Наприклад, у жодного з наших міністрів немає рідного сина, який би під час війни відкрито співпрацював із ворогом та створював колабораціоністське збройне формування. А ось у Леопольда Емері, міністра у справах Індії у військовому уряді Черчилля, такий син був.
Проте більшість українців переконані, що наша країна страждає від свинства сильніше, ніж будь-хто ще у світовій історії. Недобиті олігархи, продажні депутати, безпринципні ділки, корумповані військкоми, розбещені мажори – народну жорстокість проти цієї публіки можна порівняти хіба що з ненавистю до російських загарбників.
Причому українського обивателя обурює не так порушення закону (формально такого може і не бути), як багатство та розкіш, що разюче контрастують з військовими тяготами та зубожінням основної маси населення. Для мільйонів звичайних громадян кожен такий випадок – це плювок у душу.
Щоправда, теоретично все могло бути інакше.
Будемо говорити відверто: якби цього літа вдалося звільнити Бердянськ, то епопея одеського військкома Борисова мала б набагато менший суспільний резонанс. Якби російських окупантів було вибито з Мелітополя, то мальдівський відпочинок депутата Арістова навряд чи обернувся б грандіозним скандалом. Ну а якби ЗСУ увійшли до Криму, то майже ніхто не звернув би уваги на ганебну історію з нардепом Гуньком.
Кілька яскравих воєнних перемог – і непристойні вчинки заможних українців потонули б у морі народного тріумфу. Доведено торішнім островом Зміїний, торішньою Харківщиною та торішнім Херсоном.
Ніхто, крім людей у пікселі, не має морального права оцінювати літній контрнаступ ЗСУ з військової точки зору. Але крім військової, існує й обивательська думка. Вочевидь, важкі бої на Півдні не виконують тієї ролі, яку їм заздалегідь приписали в тилу: вони не є для обивателя психологічним допінгом. Не знімають стрес, не наповнюють душу п'янким ентузіазмом і не допомагають відволіктися від внутрішніх проблем.
Сьогодні на фронті немає нічого такого, що могло б згладити гострі соціальні протиріччя в українському суспільстві. Їх нічим затуляти, нічим прикрити, нічим відтіснити на задній план – і вони передбачувано наростають. А керівництво країни не має іншого виходу, крім демонстративної боротьби за соціальну справедливість.
Чого не забереш у колишнього актора Володимира Зеленського, то це вміння "відчувати зал". Провівши на Банковій понад чотири роки, глава держави не розучився вловлювати настрої пересічних людей та реагувати на їхні емоційні запити.
Щоправда, показове закручування гайок, обшуки у топчиновників, покарання окремих депутатів чи масові звільнення військкомів – це лише пів справи. Не менш важливо, наскільки ефективною виявиться супутня інформаційна кампанія, і як нинішню активність влади інтерпретують у народі.
Будь-яке гучне викриття, звільнення та кримінальну справу можуть витлумачити двозначно. Увага обивателя може зафіксуватися або на злочині, або на покаранні. І в першому випадку пересічний українець лише утвердиться на думці, що "багаті свині продовжують красти і жувати, незважаючи на війну". А у другому випадку обивателя вдасться переконати, що "за багатих свиней нарешті взялися всерйоз, і тепер їм несолодко".
Це наратив, який Банкова повинна будь-що-будь просунути в маси. І запорука того, що моральний дух населення вдасться утримати на більш-менш прийнятному рівні.
А те, що буде далі, залежатиме від результату російсько-української війни.
Якщо фінал воєнного протистояння розчарує більшу частину українців, то запеклість проти "багатих свиней" зросте в багато разів.
Корупціонерів, егоїстичних бізнесменів та безтурботних мажорів сприйматимуть як викрадачів української перемоги. Їм поставлять за провину кожен дрон, що був недоотриманий Збройними силами України. Кожен снаряд, якого в критичний момент забракло бійцям ЗСУ. Кожен шматок нашої землі, який не вдалося визволити від російських окупантів.
І це загрожує масштабним соціальним вибухом.
Але якщо результат нинішньої війни українське суспільство сприйме як повноцінну перемогу над Москвою, то все може скластися інакше.
Швидше за все, національний тріумф заслонить класову ненависть: як це неодноразово траплялося в історії ХХ століття. Сьогоднішні претензії до "багатих свиней" поступово забудуться; для їхньої поганої поведінки під час війни не знайдеться місця в підручниках історії; і всі їхні непристойні справи будуть винесені за дужки героїчного національного міфу.
Зрештою, за 78 років після перемоги Британія 1940-х вважається взірцем національної солідарності та загальної самовідданості у воєнний час. Хоча покійний Джордж Орвелл був би добряче спантеличений, дізнавшись про це.
Михайло Дубинянський,
"УП".