«Там пекло. Я хочу, щоб всі повернулися додому», - парамедик Тайра після полону

Парамедик Юлія Паєвська з позивним «Тайра» із середини березня до 17 червня була в російському полоні.

Юлія Паєвська з позивним «Тайра» – ще з часів Революції Гідності відома як волонтерка та парамедик. Від початку повномасштабного російського вторгнення в Україну Тайра працювала у Маріуполі. Всередині березня потрапила у полон до російських окупантів. Своє звільнення 17 червня називає «дивом», а про пережиті жахи у застінках донецького СІЗО воліє не говорити.

Про що із заплющеними очима думала у моменти відчаю – після чергового допиту?

Що хотіли почути російські військові?

Скільки жінок було ще у камері? Хто всі ці українки?

Радіо Свобода зустрілося із Тайрою, яка лікується після перебування у полоні. Розмова – про російсько-українську війну, про життя до неї і про те, якою Юлія Паєвська хоче бачити Україну в майбутньому.

– Я колись грала в таку гру «World of Warcraft», і мій персонаж був з іменем «Тайра». Я його назвала на честь відомо японського самурайського роду. (Рід, від якого бере початок японська традиція, згідно з якою державою керували тільки професійні військові – ред.)

– На сторінці благодійного фонду «Повернись живим» про Вас пишуть: «Художниця, дизайнерка та викладачка айкідо з 20-річним стажем, ще на Майдані зуміла переорієнтуватися на новий фах». Стати тактичним медиком. Що Вас змусило кардинально змінити рід занять?

– Ну оскільки я викладач айкідо, звичайно, я займалася наданням допомоги і проходила спеціальні курси, як тренер. Все своє життя я займалася спортом, дуже різним: і по скелях лазила, і всякі інші такі ризикові речі, і мала вже досвід надання першої допомоги, домедички так званої.

І на Майдані, коли все почалося, я почала все, що можу робити. Першим днем став день, коли було протистояння на Грушевського.

– Так-так-так. Я не думала, що я буду тактичним медиком на фронті, не думала, що я підпишу контракт, і прослужу в якості командира евакуаційного відділення військового госпіталю два роки і трошки більше.

Я не думала, що опинюся у місті, яке є в облозі. Не планувала я всі ці роки бути на війні, абсолютно.

Тобто я думала спершу, що там трохи допоможу – армія оговтається, і буде справлятися сама. Але й після закінчення контракту існувала потреба в евакуації цивільних, оскільки на лінію «скоряки» – цивільні швидкі – не їздять. І коли навіть не поранений у бою, а просто у важкому стані людина, хтось захворів, треба його евакуювати, викликали нас.

– Ваші колеги і численні дописувачі в соцмережах, кажуть, що Ви врятували сотні людей, і навчили медичній справі, парамедичній, тисячі людей. Це правда?

– Ну, по-перше, я завжди наполягаю, що це не я особисто. Це завжди командна робота: завжди є або другий парамедик, або медик з підрозділу пораненого, якого ми евакуюємо. Або ж водій допомагає, якщо я сама в машині. Такий підрозділ, щоб він працював, як годинник швейцарський – оце є реально круто.

І я пишаюся «Ангелами» (підрозділ парамедиків-волонтерів «Ангели Тайри», заснований Юлією Паєвською – ред.)

Ми в Луганській області відпрацювали, а далі перемістилися на напрямок Маріуполя.

– Звичайно, мозок відмовлявся повірити, а підсвідомість знала, що буде щось дійсно страшне.

І в моєму житті так завжди складається.

Ну, я не збиралася направду їхати на Схід. В мене була класна партія тактичних «цяцьок» для медичних евакуаційних бригад. А тут Серж Марко їхав (український блогер – ред.), і каже: «Я маю місце в машині, якщо маєш щось передати, то давай. Якщо ти хочеш – поїхали». Я кажу – ну, поїхали. Тобто, це було незаплановано. 23 (лютого 2022 року – ред.) пізно вночі приїхали, і о третій з чимось нас розбудила війна.

– Під час обстрілів і бойових дій у Маріуполі де ви перебували? Що ви робили?

– Я одразу поїхала до командира госпіталю, де я колись була командиром евакуаційного відділення. І кажу – чим я можу прислужитися державі у госпіталі?

Він каже: «Тайра, ти будеш дуже корисна. Ставай на сортування». Дістаєш із машини тих хлопців, що привезли. І треба мати великий досвід для того, щоб зрозуміти, куди їх одразу направляти. Когось одразу на операцію. Когось на рентген, а комусь просто промити рану.

– Ви куди найчастіше відправляти тих, хто прибував до госпіталю?

– (Видихає) На рентген. Через те, що мінно-вибухових (поранень – ред.) було дуже багато, і уламки дуже такі підступні.

– Є відео з вашої нагрудної камери. Доводилося приймати у сортувальному відділенні, як Ви кажете, і дітей, і дорослих, усіх? І військових – і цивільних?
– Госпіталь нікому не відмовляв. Незважаючи на те, що умови були суто воєнні. Це місто в осаді. Місто, де не можна було дістати купу необхідних медикаментів. Але попри це рівень надання допомоги підтримувався надзвичайно високий.

– А епізод, де ви плачете?

– Це тоді хлопчик помер. Мені здавалося, що я вже звикла до смерті, але направду – ні. І кожен боєць, котрий помирав у госпіталі..., я дуже близько приймаю до серця, а коли помирають діти... Дуже важко.

– Один із бійців «Азову» (окремого загону спецпризначення НГУ – ред.), з яким ми записували інтерв’ю, який теж перебував у Маріуполі, і зараз знову на передовій, казав, що на його думку, росіяни використовують тактику «випаленої земли». Тобто нічого не залишають від міста, а потім туди заходять... Це так?

– Безперечно. Ну, це ще психологічний фактор. Вони показують, що вони є сила, і своєю безжальністю намагаються залякати.

Але щодо маріупольців: я бачила, як жінки вибігали і вітали українські танки, коли вони йшли захищати Маріуполь. Вони бігли, махали руками, кричали: «Ура! Хлопці, тримайтеся!»

15 числа (15 березня 2022 року – ред.) я поїхала з госпіталю. Я взяла автобус, забрала жінок дітей, які були в підвалах.

– Фізично я могла б, але госпіталь в той день двічі обстріляли з міномета.

Я планувала їх довести до Запоріжжя і була певна, що це вдасться, що буде як і до того. Бо скільки разів волонтери вивозили цивільних, проблем ніколи не було. Ну, зупиняли автобус... І їхали далі.

Але цього разу, вони, певно, впізнали мене одразу. Я думаю, що одразу. І нічого не пояснюючи, мене забрали, і допит перший стався через три дні.

Тобто через три дні я опинился в Донецьку. Подробиці розказувати не буду. Поки що, не можу.

– Відповідно і про катування?

– Я можу сказати, що були. А які саме, я не буду уточнювати. Це було дуже страшно. І дуже важко.
– Коли на російському телебаченні почали виходити матеріали про Вас: вас змусили дати ці інтерв’ю? Чи Ви навіть не знали, що Вас зараз будуть фільмувати?
– Абсолютно. я не мала жодного уявлення. Мене просто в мішку на голові привели, посадили. Зняли мішок і почали ставити питання. Я не одразу зорієнтувалася, бо я після допиту була в той час. І трошки така… Потім я зібралася, і почала думати – нащо все це робиться? Включила «покер фейс».

– Як думаєте, на що вони хотіли вас вивести на допиті? І ті російські, як ви кажете, журналісти, що вони хотіли від вас почути?

– Почали вони з того, що я з «Азову». Що це злочин для них. Я не стала їм брехати. Я не з «Азову», і ніколи в складі «Азову» не була. Я про це їм постійно казала. Вони намагалася з мене це признання (пауза – ред.) вичавити.

Мене батьки вчили не брехати – я й не брехала. Далі почали – це вже коли вони певно оту версію сплели, що «я вбила батьків дітей».

– Цивільних, яких Ви хотіли вивезти із Маріуполя?

– Так. Я просто вивозила з-під обстрілів, щоб вони вижили, а вони почали вимагати, щоб я зізналася, що я їх вбила. Ну, це абсурд був.

Психологічний тиск, окрім там інших способів дізнання – це найстрашніше. Бо цей тиск не припиняється ніколи. Тобто, тобі постійно намагаються «промити мозок».

– Що конкретно хотіли нав’язати російські військові?

– Ну, що треба підкоритися волі московії. Що росія «великая страна». Ми співали російський гімн мінімум три рази на день, іноді до двадцяти. Портрет путіна висів у камері, в кожній камері. Вони перевіряють: якщо гімн не вивчений – б’ють.

Я після контузії той гімн не змогла вивчити, через це мене побили. ​

Камера була три на шість метрів. Там одночасно знаходилося 22 жінки. Більше, ніж місяць, навіть два, вони там перебували. І було 10 цих нар, двоповерхових.

Їхній стан (полонянок – ред.) був надзвичайно важкий.

Вони не мали жодної інформації про сім’ю, про своїх дітей, і вони божеволіли від того. Це були або військові, або з Національної гвардії кухарі, діловоди– ті, що не мають стосунку безпосередньо до зброї. Це правда. Дехто з них прийшов на фільтрацію. Також медики страждають дуже. 

– Раніше Ви казали, що з Вами в полоні була одна жінка, на 7-му місяці вагітності?

– Це не зі мною, це в іншому місці, але я точно знаю, що вона є там. І її ще не обміняли. І це є велика проблема. І ми мусимо її витягти, як і всіх інших.

– Під час Вашого перебування у полоні, були моменти зневіри, відчаю?

– Відчай був. Мені було дуже страшно постійно. Я не скажу, що я там не боялася. Це буде брехня. Я боялася.

Зневіра – ні. Я знала, що все буде добре. Не знаю, звідки та віра бралася. Можливо, я відчувала підтримку, і я відчувала цей двіж.

. І я хочу подякувати всім-всім, хто сказав, хоча б слово підтримки.

– Як Ви дізналися про те, що з полону Вас звільнять, повернуть додому, і чи пригадаєте обставини того дня?

– Попросили записати відео – попросили, не наказали, а попросили – що їжа нормальна, умови нормальні, я жива, і дякую усім, хто пам’ятає.

Я не побачила в цьому якогось там занадто великого горя, я це зробила. Вони мені сказали, що це відео необхідне для обміну. Тобто, можливий обмін. І сказали, що я справлюся. Тобто, я дочекаюся. Доживу до обміну.

Я взагалі про це старалася не думати. Я просто закривала очі. Я бачила Київ, я бачила друзів, сім’ю. Я бачила різні картинки з майбутнього, і я думала, що це мені знак, що я повернуся. І так сталося.

В один день відкрилася кормушка, і вєртухай сказав: «Тайра! С вєщамі на вихад» (оригінальна вимова збережена – ред.).

Речей у мене як таких не було. Були якісь в цивільному житті абсолютно смішні речі... Молитви, написані на папірцях з-під пачок цигарок. Це 90-й псалом Давида. Взяла зимову фліску, яка була зі мною. І коли відкрили двері камери – я зробила крок вперед. Мене обережно з мішком на голові вивели, посадили в машину, зняли мішок, і повезли із міста.

Нічого не пояснюючи, нічого не кажучи. І коли ми вже від’їхали так на нормальну відстань, я запитала – куди ми їдемо? Мені сказали – тебе міняють. Далі я не можу розповідати.

– Чи відповідає дійсності інформація (російських змі – ред.), що на території так званої днр вам могла загрожувати страта?

– Так, мені висунуте звинувачення за їхньою розстрільною статтею. Не можу коментувати, але, блін, це дуже смішно. Я коли скажу, всі будуть довго сміятися. Тобто абсурдне абсолютно звинувачення. Це не має стосунку до вбивства чи щось так.

Вони намагалися мені «пришити», що я брала участь в бою. (Сміється – ред.) Ну, ми на різних мовах з ними розмовляємо.
– При тому, що в житті, якщо говорити буквально, Ви російськомовна?

– Абсолютно. Я з російськомовної сім’ї. Моя сім’я – це сім’я військових. І я вихована в таких традиціях, що Батьківщину треба захищати. Присяга для мене абсолютно не порожній звук.
– Є якась перша справа, яку Ви зробили, коли повернулися у Київ?

– Так, я намагалися з'ясувати, які справи, як ідуть обміни.

Там – справжнє пекло. Це просто жах. Я хочу, щоб всі повернулися додому.

А офіційно – я ще в госпіталі. Мене вже відпускають погуляти, але я ще там.

Ну, я не хочу всі моменти озвучувати. Маю проблеми після контузії і ударів в голову, ну, так м’яко скажемо. В мене падає зір дуже сильно. І протези, я маю два ендопротези, вони теж передають привіт.

Бувають головні болі, слава Богу, не дуже часті. Моя спина, хребет і все інше.

Мій теперішній стан не дає мені можливості повернутися на фронт. Щоб заважати через свій стан підрозділу виконувати свої бойові завдання. Бо якщо мені скрутить спину – бійці замість того, щоб воювати, будуть евакуювати медика. Ну це брєд. (Сміється – ред.)

– Що ви думайте про те, як довго ще триватиме ця війна?

– Думаю, що буде тривати ще довго. Нам не варто розслаблятися.
росія постійно буде намагатися її роздмухувати, допоки не втратить волю.

– Яким ви бачите майбутнє України?

– Я бачу Україну незалежною і членом НАТО. В України надзвичайний народ, просто фантастичний, і він її врятує.

– Повномасштабне вторгнення росії в Україну змінилося щось для вас у світоглядному сенсі? Тайра до 24 лютого, і Тайра – яка після, це різні люди чи ні?

– Ну, звичайно. Я можу сказати, що я з цього винесла урок. Оцінюючи все, що відбулося, я переконалася, що щире відчуття своєї правоти, і розуміння, що ти правий, може зробити диво.

Моє звільнення – це диво. Звільнення крайнє, я не кажу останнє, я кажу крайнє – це теж диво. І це можливо. Тобто межі немає. Треба просто виконувати свою роботу. Тобто – не бійся, і все буде добре.

Тарас Левченко.