Ти знаєш, що ти - людина? - до 90-ліття Василя Симоненка
Автор фото, Вікіпедія Підпис до фото, Василь Симоненко
Autor, Віталій Червоненко
У місті Сміла на Черкащині ще досі стоїть закинутий будинок транспортної міліції, де влітку 1962 року жорстоко побили тоді ще зовсім молодого письменника та журналіста Василя Симоненка. Місцеві між собою навіть згадують, що знали міліціонерів, які це зробили, і ті ще й досі живі. Проте сам письменник через рік помер, а цю справу вже так ніколи і не підіймали.
Сьогодні, 8 січня, йому виповнилося б 90 років.
Василь Симоненко був одним із найблискучіших українських літераторів з плеяди шістдесятників, його називали зіркою з-поміж таких зараз легендарних митців, як Алла Горська, Ліна Костенко, Іван Драч, Іван Світличний, Василь Стус, Микола Вінграновський і Євген Сверстюк.
Навіть люди, які могли ніколи не читати його віршів, хоч раз та й мали їх чути. Легендарний хіт Пікардійської терції "Ти знаєш, що ти - людина" - це саме один з нйчуттєвіших віршів Василя Симоненка.
Підпис до фото, Ти знаєш, що ти - людина
Його вірш "Лебеді материнства" став справжнім гімном матерям та зізнанням у любові до України.
Під зворушливу пісню "Виростеш ти, сину" Раїси Кириченко на цей вірш, мабуть, плакали багато українців.
А скільки ліричних віршів, як от "Буду тебе ждати там, де вишня біла", ще чекають, об стати хітом.
Він помер у неповні 29 років. Але попри недовге життя письменник-шістдесятник залишив по собі великий творчий спадок.
Провідною темою його віршів та новел завжди була доля України та людей.
Як і багато його колег у часи Хрущовської відлиги, він активно займався викриттям сталінських репресій та пошуком місць поховань розстріляних. За це швидко потрапив у немилість до влади.
Але вже після його загибелі його творчість почали замовчувати, адже вона чим далі, тим більше суперечила основам комуністичної тоталітарної країни.
Від Лубен до Черкас
Василь Симоненко народився 8 січня 1935 року біля Лубен на Полтавщині. Він ріс без батька, а про своє дитинство пізніше писав, що з рідних людей у нього були тільки мати і сивий дід.
Як припускають дослідники творчості поета, свої згадки про діда він вилив у вірші "Дід умер".
"Біль у душу мою закрадається вужем, відчай груди мені розпанахує, рве", - писав він.
Він закінчив школу із золотою медаллю, дуже багато читав. Зумів вступити на факультет журналістики Київського національного університету імені Шевченка, що у ті часи для бідних сільських дітей було непросто.
Автор фото, ВВС.Вікіпедія Підпис до фото, Симоненко
Після навчання у 1957 році поїхав у Черкаси, де працював у редакціях газет "Молодь Черкащини", "Робітнича газета" і "Черкаська правда".
Там він познайомився з дівчиною Люсею – коханням всього життя, яка працювала кур'єром у "Черкаській правді". У 22 роки поет одружився. Згодом у родини народився син Олесь.
Як згадують у матеріалі "Суспільне. Культура", у коханні Симоненко зізнався Людмилі словами: "Люся! Люся! Я боюся, що влюблюся". Поет називав свою Людмилу ніжно-пестливо – Люся-малюся.
Викривач злочинів сталіна
Хоча він працював у Черкасах, проте був в епіцентрі громадсько-політичного життя Києва та України.
Ще в університеті він навчався з Юрієм Мушкетиком, Миколою Сомом, Валерієм Шевчуком і Борисом Олійником. Навесні 1960 року у Києві заснували Клуб творчої молоді, учасниками якого разом з Симоненком були Алла Горська, Ліна Костенко, Іван Драч, Іван Світличний, Василь Стус, Микола Вінграновський, Євген Сверстюк та багато інших українських митців.
Після скону Сталіна відгримів XX з'їзд компартії, почались дослідження сталінських і комуністичних злочинів. Симоненко разом з іншими членами клубу, такими як Алла Горська (яка пережила Симоненка, але її вбили за загадкових обставин, можливо, спецслужби) почали шукати місця масового поховання жертв сталінських репресій.
Автор фото, ВВС.Вікіпедія
Підпис до фото, Симоненко
Симоненко збирав свідчення про трагедію, їздив околицями Києва й шукав свідків. Тоді вперше відкрили місця масових поховань на Лук'янівському і Васильківському кладовищах, у Київських лісах біля Биківні.
Його колеги згадують, що сильне враження на Симоненка справив випадок, коли на галявині Биківнянського лісу він побачив хлопчаків, які грали у футбол черепом із діркою в потилиці. А ще два черепи були як ворота.
Симоненко з Горською і колегами у 1962 році передали владі Києва меморандум із вимогою оприлюднити місця масових поховань і перетворити їх у національні місця скорботи та пам'яті. Хоча ще формально тривала хрущовська відлига, але гайки вже закручували і такого зухвальства вже не терпіли – за Симоненком встановили нагляд.
Саме через це подальші події багато хто трактував, як можливі дії чи сприяння спецслужб.
Побиття і загибель
Влітку 1962 року у Симоненка сталась сварка на вокзалі Черкас. За найпоширенішою версією, він міг посваритись з буфетницею через цигарки, за що його затримала транспортна міліція.
Ніч він провів у лінійному відділенні міліції у місті Сміла, де розташовується великий залізничний вузол - станція імені Шевченка.
Друзі, які забирали Симоненка, згадують, що він був сильно побитий і в нього боліло все тіло і поперек. За різними версіями, забрати його вдалось тільки після домовленості з партійним керівництвом міста.
Підпис до фото, Симоненко
Як писала Людмила Тарнашинська у присвяченій Симоненку роботі, він детально розповідав про побиття.
"У тому казематі мене зачинили. Я почав грюкати в двері. Довго не відчиняли. Я ще дужче. З'явився один здоровило, як лещатами, скрутив за спину руки, на зап'ястя наче зашморг накинув, штовхнув донизу, на дерев'яний лежак і прив'язав до нього поясами, що там були. Тепер я вже не міг і ворухнутися. Руки пекло, як у вогні. Кажу: що ж ти робиш, гад? Отоді він і почав мене лупцювати. І зараз відчуваю, ніби щось обірвалось усередині…".
Зараз це приміщення на вокзалі у Смілі вже покинуте після розформування транспортної міліції. Місцеві мешканці у розмовах між собою називають імена можливих причетних до побиття, але офіційного розслідування не було.
Автор фото, ВВС
Підпис до фото, Будинок лінійної міліції, де побили Василя Симоненка. Зараз він покинутий
Хоча деякі дослідники вбачають у цих подіях сліди спецслужб, все ж друзі та колеги були більш схильні озвучувати побутову версію подій.
У будь-якому разі, здоров'я Симоненка суттєво погіршилось, сильно боліли поперек і нирки. На початку вересня 1963 року він ліг у лікарню, невдовзі лікарі повідомили родині жахливий діагноз — рак нирок. Операція не допомогла і він помер у ніч проти 14 грудня 1963 року в 28-річному віці. Друзі вважали, що те побиття могло суттєво погіршити захворювання.
"Ми не підозрювали, що в Україні можлива така творчість"
Сам письменник про свій поетичний стиль говорив: "Є в мені щось від діда Тараса і прадіда Сковороди".
За життя Симоненка в умовах прискіпливої радянської цензури надрукували лише збірку поезій "Тиша і грім" (1962 рік) і казку "Цар Плаксій та Лоскотон" (1963 рік).
У щоденнику Василя Симоненка, який цитує Людмила Тарнашинська, залишився запис від 3 вересня 1963 року:
"Друзі мої принишкли, про них не чути й слова. Друковані органи стали ще бездарнішими й зухвалішими. "Літературна Україна" каструє мою статтю, "Україна" знущається над віршами. Кожен лакей робить, що йому заманеться… До цього ще можна додати, що в квітні були зняті мої вірші у "Зміні", зарізані в "Жовтні", потім надійшли гарбузи з "Дніпра" й "Вітчизни”.
Автор фото, ВВС Підпис до фото, Симоненко
У СРСР після його загибелі видавали ще збірку "Земне тяжіння" (1964), казку "Подорож у країну навпаки" (1964), вибір із творчості "Поезії" (1966), збірку новел "Вино з троянд" (1965) та книжку "Лебеді материнства" (1981). Проте багато дослідників вважають, що у СРСР його вірші суттєво цензурували і навіть переписували.
Симоненка багато виходило у "самвидаві", а за кордоном публікація його віршів викликала справжній фурор.
"Ми настільки були враженими силою його віршів, що назвали видавництво "Смолоскип" імені Василя Симоненка", – згадував раніше директор видавництва Осип Зінкевич, який переніс його зі США до України після 1991 року.
І чесно визнав: "Ми не підозрювали, що в Україні можлива така творчість".
>>> Підписуйтесь на нашу Фейсбук-сторінку >>> Читайте нас в Instagram >>> Підбірка новин сайту в GoogleNews >>> Статті з газети Фермер Придніпров'я