Війна - це решето, яке просіює кожного

На вигляд молода, проворна жінка стояла переді мною у черзі до банкомата. Можливо, б і не звернула на неї свою увагу, якби не її старанна українська. Кожне слово вимовляла так, ніби воно наповнене водою, і вона боялася цю воду розлити.
Черга була довгою, тому ми розговорилися.

"Я -  переселенка. Може, знаєте, Василівський район Запорізької області. Виїхали звідти у травні, з мамою і сином. Знаходитися в окупації було неможливо. Там, у селі наша родина прожила все життя. У мами - хата, і в нас із сином теж садиба. У наших двох будинках зараз живуть окупанти. Їх же і поселила туди наша односельчанка. Ніколи не знаєш, як поведуть себе люди під час війни. Ті, в яких сумнівався, - вони стали навіки нашими. Ті, які були, як до рани приклади, переметнулися на бік ворога. От приміром, ця Антоніна Сергіївна, яка до наших хат і привела окупантів. 42 роки, троє дітей, син воює на фронті. А вона... Тепер син з нею не спілкується зовсім. Як це можна назвать? Що її штовхнуло на зраду, і держави, і родини?

Тільки здається мені, що це не реалізованість її особиста. Як мати - так, трьох народила, а як особистість - не збулася. Захотілося влади, поваги, авторитету. Звідки знаю? Так залишилися ще там на селі люди справжні, з якими на зв'язку. Вони  телефоном і розповіли. Всі тепер ходять до неї, поклони б'ють, вклоняються. А вона голову задере, ніби в короні, і йде по селу. Чи надовго?" - набирала словесну швидкість жінка.

"Ми, коли до Дніпра приїхали, син відразу до війська пішов. Коли може, телефонує. От і зараз світла в квартирі немає, води немає, біда. А він на зв'язок вийшов : " Мам, у мене все норм". І все. У мене - тепер теж. Яка вода, хоча без неї туго! Яке тепло! В мене все потепліло від його голосу. Я все переживу, аби тільки жив, служив і погань цю бив, яка наше добре життя забрала", - впевнено сказала сусідка по черзі.

Невідома мені жінка строчила вже українськими словами, як з кулемета. Ніби не я перед нею, а кляті вороги. Я слухала, поділяла  її обурення і розуміла, що всі ми з різного тіста, хоча дріжджі одні, українські. Де ж та пліснява приховалася, щоб отак.

"Я знаю одне, що війна - це решето, просіває кожного. Добрих робить добрішими, злих - ще гіршими. Тільки ж як з тими недосіяними жити далі моєму сину, мені, вам?"

Не знаю, хто і відповість. Вірю, що закон бумеранга ніхто не відміняв, і він прилітає тоді, коли зовсім не очікуєш. Хіба в 42 роки цього можна не знати???