З інстаграм- сторінки журналістів і фотографів Костянтина і Влади Ліберових

Тридцять годин на нулі з піхотою. Тридцять годин в тісному бліндажі 1,5 на 1,5 метри.

Заїжджаємо на позиції вночі через темний ліс. На підʼїзді бачимо розриви від артилерії. Гусянку дуже добре чути, дорога одна. Розриви все ближче до нас.

Забігаємо до темного вологого бліндажу, де ледве змогли поміститися всі разом (5 людей). По нас одразу починають працювати гради і стволка. Ворог в 50-70 метрах, бачить і чує все. Він хоче крові.

В бліндажі троє хлопців, які мають вже заходити на позиції. Хвилин 40 вони чекають, доки закінчиться обстріл. Трохи стихає і хлопці рушають на позиції.

Майже відразу по рації чутно крики «300!». Один з хлопців став на «лепесток», до позицій він так і не дійшов. Двоє поранених, один важкий.

В повній темряві, жодних ліхтарів, четверо на носилках бігом несуть важкого до точки еваку. Щойно завантажили його у броню - починається обстріл. Щонайменше 15 розривів важкоі арти. У вухах дзвін, мене трохи контузило.

Добігаємо до укриття і так сидимо до ранку: в маленькій норці 5 людей. Спати сидячи. Затікає все, що може, навіть мʼязи, про існування яких я досі не підозрював.

Обстріли тривають всю ніч. Під ранок, після безсонної ночі, я розумію, що треба виходити. Я не можу просидіти так весь світловий день. Як би не було страшно, я приїхав сюди, щоб показати, як хлопці виживають. Тут не буває журналістів. Я мушу вийти назовні.

Це були дуже стресові 15 хвилин, які тривали вічність. Все бігом, постійно пригинаючись від коротких свистів. Найбільший страх - дрони. Піднімаю голову та прислухаюсь, щоб не пропустити в густому тумані смертельну пташку. І дивлюсь під ноги: усюди лепестки.

Залітаємо назад в «норку» як раз перед початком чергового обстрілу. Обстріл тут це не міна раз на 20 хвилин. Обстріл - це залпи з арти з розривами кожну секунду, які можуть тривати годину.

Вибачте за деталі, я зміг вийти назовні по-маленькому тільки вночі. Готував себе до думки, що скоріш за все доведеться робити це в бліндажі. Тут так буває і ніхто не засуджує.

Звʼязку немає. Вбиваю час, переглядаючи старі фотографії з наших довоєнних подорожей з Владою. Які ми були щасливі. Яке безтурботне було життя. Як я хочу відчути це знову.