Я не дівчинка, я - бойовий медик! - Надія Біла
За матеріалами інтернет-видань
07.11.2025
273
Неймовірні події трапляються іноді на війні. Такі, що в них навіть важко повірити -фантастичні, містичні і просто нереальні.
Надія Станіславівна Біла, бойовий медик Збройних Сил україни, сторінка ФБ.
Тож стою я в такому стані, чекаю автівку, яка забере мене до Львова. Поруч троє хлопців, один біжить по каву, двоє інших несуть речі до підїхавшого автобуса. Через хвилинку третій біжить вже з кавою і проходячи повз мене, на мить зупиняється і каже;"Дівчинко, ну що ж ти так плачеш?" І тут я, на емоціях, різко, кажу фразу, яку дуже часто казала на початку служби: "Я не дівчинка, я - бойовий медик!" Він на мить завмирає, і з розширеними очима питає: "Що?! Як ти сказала?! А ти звідки?"
Кажу, що з Харкова. "А рівно рік назад де була?" Відповідаю. А в цей час автобус вже від'їжджає, хлопці кричать йому, щоб він поквапився. Підхоплюючи рюкзак, він біжить до товаришів і, озираючись на ходу, каже: "Не згадала, дівчинко?" Роблячи акцент саме на крайньому слові. І тут, дивлячись йому в спину, я миттєво зрозуміла, хто це. І втратила дар мови. Згадала...
Це було в ту ніч, коли я вперше заходила на бойові позиції під Приютним. Взагалі то в той час бойових медиків намагалися завезти квадроциклом, бо йти було дуже далеко, по полю, де все прострілювалося. Але мені "пощастило" йти пішки, бо Стеха був важко поранений і їхати не було кому. Група з семи людей, маршрут знає лише один, каже, що йти кілометрів 5-6, по полю, треба пройти дві дамби, дістатися до великої воронки від ФАБу і біля неї звернути вліво. Слухаємо краєм вуха, навіщо воно нам? Підемо за ним та і все. Знати б тоді, як ми помилялися...
"Ворон" привіз нас до точки висадки, кожному наказав берегти мене, сам перевірив мій автомат, наявність б/к і помчав далі. Але поки ми вивантажувалися, нас помітив ворожий дрон, і не встигли ми закинути за плечі рюкзаки і перевести автомати в бойове положення, як по нас почав працювати міномет. Всі кинулися по сторонах, намагаючись, знайти хоч якусь ямку, щоб укритися. Перечекавши обстріл, зібралися до купи і тут виявилося, що нас вже не семеро, а лише п'ятеро. І той, хто знав дорогу, десь загубився у темряві. Ситуація була геть божевільна, ніч, обстріли, куди йти, розуміємо лише приблизно.
Трохи порадившись і згадавши, що казав провідник, розтягаємось як можна далі один від одного і рушаємо. Йдемо швидко, я ледь бачу силует попереду і більш за все боюсь втратити його з поля зору, інтуїтивно стараюсь скоротити дистанцію, майже біжу, але чую:"Не наближайся! Тримай дистанцію!" Навкруги темрява, важкий рюкзак з медициною, ремінь автомата натирає шию, але якщо зупинюсь, щоб його поправити, можу відстати, то ж, зціпивши зуби, терплю, як можу. Раптом, з боку, чуємо:"Хто такі?" Я, відповідаю: "228". У відповідь чуємо: "А, це ж Надя, наші."
І тут знову починається обстріл... Хлопці з кущів затягують нас до себе, виявляється, це наша арта, в них викопані декілька нір і вони запихають нас туди. Я, поки біжу до тіє нори, кричу, що я туди не полізу, бо тільки-но помила голову і не хочу, щоб мене привезли на стабік, до начмеда, з брудною макітрою. На що мені доступно пояснюють, що, коли я не залізу в нору, на стабік привезуть лише мою голову, без мене. І не факт, що її відстрелять росіяни, скоріше відірвуть свої, тут і зараз, щоб "не робила нєрви"
Так, жартуючи, сидимо з годину. Обстріл припиняється, треба йти. І тут виявляється, що ми взагалі залишилися втрьох! І жоден з нас навіть приблизно не розуміє, куди рухатися!
Так, жартуючи, сидимо з годину. Обстріл припиняється, треба йти. І тут виявляється, що ми взагалі залишилися втрьох! І жоден з нас навіть приблизно не розуміє, куди рухатися! Артилеристи, як можуть, пояснюють нам дорогу, по їхній рації вдається зв'язатися з тими, хто залишився позаду. Домовляємося почекати їх біля тої ями, що залишилася від авіабомби, і рушаємо далі.
Йдемо спочатку по посадці, потім по стежці, через якесь поле. Рюкзак за плечима стає важчим і важчим, навіть хлопці тяжко дихають і йдуть набагато повільніше. Тим часом, з-за хмар, виповзає величезний місяць, стає дуже світло і я помічаю, що навкруги нас, з обох сторін, щось блищить, спочатку дивуюсь і раптом все холоне - це ж міни! Ми йдемо по стежці, через мінне поле!!! Стало моторошно. Це був перший і єдиний раз, коли мені було по-справжньому страшно... Саме тоді згадала теплим словом нашого інструктора Serhii Plotnikov , що вчив нас ходити слід в слід, і дивитися, куди ставиш ногу. Обережно йду за хлопцями, мріючи лише про те, щоб скоріше пройти цю місцевість.
Нарешті та сама воронка, поруч старі окопи, розбиті бліндажі. Знову обстріл. З окопу кричать: "Давайте сюди! Пацани, швидко!" Біжимо туди, нас буквально стягують вниз, я автоматично кажу: "Дякую", і у відповідь чую здивований голос: "З вами що, дівчинка?! Тут?!" І ось тут нерви трохи здають (як же ви задовбали цим "дівчинка", "жінка", "баришня"!), і я досить агресивно кажу ту саму фразу: "Я не дівчинка! Я - бойовий медик!" Хлопці сміються, жартують. Виявляється, це суміжники, їхня бригада недалеко від нас, також трохи заблукали. Разом чекаємо, поки закінчиться обстріл, хлопці дають води, пригощають енергетичним батончиком. Хвилин за 30, як все стихло, вилазимо з окопа і йдемо, кожен до своїх позицій. Ніхто не знайомився, не називав імен, просто одна зустріч із тисячі таких же. Пересиділи пів годинки разом в окопі, та й розбіглися.
І хто тоді міг подумати, що, рівно через рік, за тисячу кілометрів від того окопу, ми знову, на одну мить, зустрінемось посеред міста і впізнаємо один одного лише за однією фразою...
Поділитися текстом в мережах:
Репости вітаються !
>>> Підписуйтесь на нашу Фейсбук-сторінку >>> Читайте нас в Instagram >>> Підбірка новин сайту в GoogleNews >>> Статті з газети Фермер Придніпров'я
Новини ОТГ