Як «Бешкетник» із двома побратимами з 93-ї ОМБр 80 діб тримав позицію

   У свої 23 роки понад 80 днів військовий пробув фактично в оточенні, разом зі ще двома побратимами, у Кліщіївці Донецької області. Їх труїли газом, штурмували і вибивали артилерією. Вони відбивали штурми навіть тоді, коли у них скінчилася вода і всі припаси.

• Як це прожити понад два тижні без води і їжі?
• Як утримувати позицію у таких умовах?
• Як бійцям вдалося вижити?
• Чого найбільше бракувало і що насправді рятує на передовій?

    Владислав пробув на передовій понад 80 днів: у повному оточенні, під щоденним обстрілом, довгий час – без їжі та води.

«Мені сказали: топай на позиції, бо нема кому. Ми (з побратимом – ред.) пішли на позицію в Кліщіївку, біля церкви. Це звичайний бетонний погріб. Коли ми зайшли туди, то помітили, як на позиції залишився один із наших побратимів, він лежав. Він був настільки худий і обезсилений, що в нього видно було кістки та хребет»

   На передовій у силу тих чи інших причин часто вкрай складно підвезти продовольство. Цілодобово у повітрі кружляють дрони-розвідники, які у разі виявлення руху особового складу коригують вогонь по них. Доставка, як правило, відбувається із повітря. Невеликих згортків із їжею, які доставляє дрон, часто бракує, а якщо погода не дозволяє підлетіти дронам – то й взагалі без їжі кілька днів доводиться перебиватися.

   «Перші дні ми намагалися відгодувати знесиленого побратима. Води уже на початку бракувало. Коли ми ще тільки виходили на позицію, нам запакували багато води, утім, поки ми йшли, то по дорозі зустрічали хлопців, у яких теж бракувало води і роздавали їм, бо ж розуміємо, як це потрібно. Так ми дійшли до своєї позиції лише з однією пляшкою води. За якийсь час у тому підвалі я почав малювали палички на стіні – скільки днів я тут прожив. Десь на другий тиждень води вже не було взагалі. В роті пересохло. Думаємо, ну все – треба вже щось робити. Доводилося пити «морсік» – дістав пляшку, відвернувся, помочився. Воно охолонуло – випив»

   Так пити власну сечу хлопцям доводилося близько двох тижнів. Все тому, що зіпсувалася погода і дрони не змогли близько долітати, а коли все ж вдавалося долетіти, то лише на великій висоті. Тоді пляшки, які скидали, вдарялися об землю, розбивалися і хлопці далі залишалися без води.

    «Нам командування сказало не виходити з укриття, аби зайвий раз не видавати себе. Пити хотілося настільки, що встаєш, а тобою аж хитає. Хотілося їсти. З глузду сходили від того, що не було їжі і води. Дах їхав моментально. В якийсь момент не стало зв’язку. Тоді розбомбили штаб, і поки облаштовували новий – зв’язку із командуванням не було. Дах їхав настільки, що я почав вилазити із укриття. Без бронежилета, без каски. Я поліз шукати щось пити, їсти. Так виліз раз-другий – і знайшов колодязь. Ми каскою набирали ту воду. Я коли вперше приніс воду в підвал – вона була солодкою. Проста вода з колодязя була солодкою!»

   Такі вилазки не минули для «Бешкетника» безслідно. російська армія вирахувала позицію бійців і почала атакувати з дронів, мінометів і артилерії. Їх намагалися вибити газом.

«Коли ми почали рухатися, нам почало гарно прилітати. Спочатку нам розбили погріб, а потім нас почали закидати газами. Закидали так, що навіть протигаз не допомагав. Кидають два, три, чотири таких гази (газові гранати – ред.). Газ був настільки густий, що протигаз не допомагав, усе пече, дихати не можеш. Єдине, що рятувало, що я зрозумів – не треба панікувати, а дихати спокійно. Коли дихав спокійно – відбувалася якась фільтрація. Після газу кидають гранату. І так: газ – граната, газ – граната. Так, щоб ми вилізли звідти. Тобто щойно хтось вилізе – ранять гранати, другий – ранять, третій – хана. Тоді вони всіх з дрона добивають»

   Коли знайшли воду, хоч отримати її було ще тією спецоперацією, залишалося відчуття голоду. Їжі практично не було, а залишки хлопці вигрібали із землі.

«Було таке, що ми вибирали «Мівіну» з землі. На позиції ти цінуєш те, що в тебе є. Цінуєш ту баночку тушонки, обдуваєш, жуєш. Сиділи голодні. І коли тобі скидають їжу – ти просто на сьомому небі від щастя. Я там навчився готувати їсти: нам скидали пюрешки, «Мівіну», галети. І оце коли ти «Мівіну» з галетами змішуєш – це було найсмачніше. Коли була тушонка – це взагалі рай! А бувало й таке, що дрони підлітали, але через вітер не могли скинути їжі. Тоді хотілося дуже їсти. Тоді дуже сильно схудли. Так, що живіт запав всередину, так усе виглядало некрасиво. Я важив десь 50 кілограмів, хоча моя вага десь 74-76 кілограмів»

   Пізніше, каже Владислав, вони звикли до ситуації і поступово здійснювали вилазки по Кліщіївці. Таким чином їм вдавалося знаходити кинуті російськими військовими запаси їжі та води, зброї та навіть мобільних телефонів.

   «Одного разу йшло кілька росіян. Їх помітив наш дрон і почав по них працювати скидами, вони почали втікати й все, що несли, позалишали. Коли я виліз із підвалу – побачив каску і мішковину. Я почав оглядати навколишні двори. Дивлюся, біля розваленої глиняної хати стоїть рюкзак. В тому рюкзаку був телефон, галети, тушонка, каші різні. Я це все потягнув до себе у підвал. Хлопці такі раді були, що їжа є, що то капець. росіяни часто проходили повз наші позиції, робили так би мовити, підноси для своїх. По дорозі залишали рюкзаки, воду, їжу. Ми це часто забирали»

   Непоміченими бути не могли, звісно. Під час однієї з таких вилазок російські війська помітили хлопців і спробували їх штурмувати у підвалі.

«Перед тим у підвалі ми викопали нору під бетоном, у якій ховалися від обстрілів. А ще набрали піску, землі й побудували собі барикаду в тій норі, зробили позиції, щоб можна було стріляти. Ми якраз набирали воду з колодязя і нас «спалили». Ми одразу ж забігаємо назад у підвал, бо вибігали без автоматів. А за нами біжить ще двоє. По рації передали командуванню, що нас штурмують, а самі зайняли позицію, щоб відстрілюватися. Наш дрон вилетів і почав їх бомбити скидами. Коли один із штурмовиків до нас забіг, то ми йому в «бочину» так настріляли з автоматів та РПК (ручний кулемет Калашникова – ред.). Я думаю, він був чимось обколений або ще що. Якщо ще й зайти на позицію, то там на бетонних блоках його юшка залишилася.

   Не було страшно. Все відбувалося на адреналіні. Займаєш позиції, знімаєш запобіжник, чекаєш. Тільки забігає – відкриваю вогонь і все, більше ні про що не думаєш»

   Без їжі, води і при постійних обстрілах психологічно хлопцям було дуже складно.

«Були такі моменти, що застрелитись хотів. До такої межі сходив з глузду. Із побратимом обговорили всі теми, про які тільки могли говорити. Було важко, усі троє плакали, усі хотіли додому. Коли сидиш на позиції – ти хочеш спілкування, хочеш до людей, до рідних. Я був радий, коли через рацію подзвонила дружина, а вона перебуває за кордоном. Вона подзвонила командирам, вони через рацію мене з’єднали, і ми говорили. Я такий був радий, що з нею спілкувався, наче в космос полетів, потім ще й з донькою говорив. Це настільки надихає, що ти про все забуваєш».

   Хлопці очікували, що прийде заміна, бо попередньо їм сказали, що заходять лише на два тижні. Втім, оперативна ситуація не дозволяла провести ротацію.

«Ми чули через місяць, що прибули побратими, що готується заміна. Ми чули, як їх пробували завести до нас. Але не вдалося. Чи було страшно залишитися там? Спочатку був страх, були сльози. Було страшно стріляти. Страшно вбивати. Сльози висохли. Більше не було страшно. Я побачив багато різного: як «макарони» стирчать з ніг, хлопців поранених витягував. Коли втягуєшся у війну, то за себе уже не думаєш. Думаєш за хлопців, за тих, хто поруч»

   Бої за Кліщіївку, що за десяток кілометрів на південь від Бахмута, тривали з листопада 2022 року. Після тимчасової окупації селища у вересні 2023 року контроль над ним повернули. З тих пір там відбуваються важкі бойові дії. Владислав перебував там влітку, коли російські війська намагалися невпинно повернути контроль над зруйнованим селом.

«Там стільки мертвих лежить, що це капець. І росіяни, і наші – усі лежать. Туди зайти нам давали, а ось вийти – ні.

   Нам дали наказ виходити. Ми зібралися. Над нами висів наш дрон. Коли ми розпочали рух – зв’язок був, але коли вже дійшли до яру, то зв’язок зник. Я орієнтувався в місцевості, але достеменно, куди йти, не знав. Йшли через російські позиції, мінні поля. Ми були посередині всього, всіх бойових дій. Коли ми рухалися, то бачили, що то там ліхтарик світиться, то там щось горить. Так як були без зв’язку, то я йшов навмання, а за мною хлопці пішли. Підлетів дрон із лазером. Світить мені під ноги. Я обійшов, він мене пропустив, виходить, а хлопців, що позаду «затрьохсотив».

   Ми одразу звернули в посадку – і хлопці почали там шукати нору для укриття. Місця було мало, і я пішов далі шукати укриття. Поки я ходив – добив зв’язок. Хлопці дроном знайшли мені нору, вона була розбита чи недобудована. Там як накриття лежали три дошки. Я туди заховався, і під ці три дошки мені прилетіло кілька осколків. Я роздягнувся, перевірив ногу, запечатав її і лежу. Все нормально. Наступного дня мені сказали, що треба рухатися, інакше капець. Поки дронів нема, потрібно було потихенько рухатися. Щойно надворі посіріло, я почав рухатися. Так я дійшов до окопної лінії, перейшов її і добрався до своїх.

   Пізніше хлопці вилетіли дроном за тими, хто залишився. Знайшли ту нору, де вони ховалися. Рація була лише в мене, то ж вони були без зв’язку. Побратими добралися до них і забрали їх. Перше, що я зробив – зателефонував дружині і сказав, що вийшов. Кажу, дай мені 10 хвилин, я поїм. Я був такий голодний, що їв усе підряд: ковбаса, пюре, «Мівіна», що було, все у себе трамбував. Коли привели хлопців – допомагав їх перемотувати»

   Владислав у своїх 23 мав повне право не служити, він не підпадає під категорію військовозобов’язаних чоловіків, які підлягають мобілізації, адже ще не досягнув такого віку. Проте це для нього і неважливо, адже має свою мотивацію.

«Я йшов допомогти хлопцям. Треба було щось робити. Я не хотів би, щоб до мене прийшли (російські війська – ред.). Мені перший раз вручили автомат, а я такий: «Я не хочу його брати».

   Але відбулися такі моменти – і довелося стріляти.

   У мене дружина запитує, навіщо я туди йду, як мене там можуть вбити. Я розумію це, розумію, що в один прекрасний момент може й в голову прилетіти. Але я хочу повернутися і допомагати хлопцям. Я хочу, щоб в один прекрасний момент, коли я буду сидіти на позиції, мені сказали по рації: «Все, хлопці, ура, війна закінчилася». І всі просто ось так вилазять і йдуть. Я хочу, щоб кожен повернувся додому. Кожен»

Хочу повернутися і допомагати хлопцям