Юрій ЛУЦЕНКО: «Прапори перемоги знаходяться в окопах»

Відомий політик, колишній генпрокурор України Юрій Луценко на фронті із перших днів — з 25 лютого. Батальйон, де Юрій Віталійович служить разом із колишнім в. о. президента України Олександром Турчиновим, колишнім першим заступником голови СБУ Павлом Демчиною та іншими відомими людьми, тримає позиції у степу поблизу Миколаєва — не менш гарячій точці країни, ніж Харків чи Донбас.

У фронтовиків, звісно, свої погляди на війну. На її причини і наслідки, на роль у цій кровопролитній і руйнівній війні країн, які у майбутньому хочуть бачити волелюбну Україну суверенною, демократичною, високорозвиненою, незалежною від імперських амбіцій маніяків, які засіли нині у московському гадючнику — кремлі.

Які ці погляди у стрільця Збройних сил України, котрий, за його словами, свідомо відмовився від «положених» за недавньою високою державною посадою генеральських претензій Юрія Луценка? Нижче подаємо його міркування.

ЦЕ ЗОВСІМ не та війна, що була, Друга світова. Це навіть зовсім не та війна, яка була в 2014-2016 роках. Кажу про це, бо мій син 2014-го артилеристом воював поблизу Донецького аеропорту. Це війна не стрілецька, а війна артилерії і дронів. І перевага росії щодо цього є колосальною (давайте назвемо речі своїми іменами).

На початок війни, за офіційними даними, Україна мала вдесятеро менше артилерії та ракетних систем залпового вогню. В ході військових дій ми втратили приблизно 500 із тисячі артилерійських систем. Західні союзники фактично компенсували цю різницю, але й сьогодні співвідношення української та ворожої артилерії є приблизно один до восьми. Не на нашу користь…

Так, те, що західна техніка є точнішою і сучаснішою, дещо нівелює цю перевагу. Але те, що країна-агресор може обирати власну точку концентрації, дає їй перевагу. У деяких місцях — колосальну! Наприклад, у Сєверодонецьку була концентрація один до 20 — не на нашу користь… Місто було оточене з трьох боків. І ви собі уявляєте, що означає сидіти в підвалі житлового будинку, коли в тебе валять 20 снарядів у відповідь на один твій? Це дуже важкі бої. І, з моєї точки зору, давно час припинити оцю напівкомедійну картину війни, яку нам подають на «Єдиному марафоні». Це не війна із дебілами, яких ми однією лівою по 10 штук убиваємо і беремо в полон. Це велика, повністю аморальна, але сильна армія дуже небезпечного ворога. У нього, повторюся, вдесятеро більше артилерії і ще більше дронів. Так, ворожа артилерія неточна. Але ж вона коригується постійно дронами, яких у нас практично нічим збивати.

Нам треба говорити відверто: шановні українці, гляньте на карту світу, хто нам протистоїть. Уявіть собі на цій карті величезної росії, скільки є складів, скільки в них є техніки. Арестович може гиготіти про те, що на херсонський напрямок окупанти прислали Т-62. Так, це старезні танки — 70-х років минулого століття. Тільки ці танки луплять на чотири кілометри, а в мене в руках протитанкова рушниця, яка б’є максимум на 800 метрів, бо інших поки що немає. Тому не хіхікати в Києві треба, а думати головою і не анонсувати передчасно наших наступів. Ще раз: це дуже важка війна. Ми її виграємо, але виграємо не завдяки придуркуватій веселості і вигаданим фантазійним перемогам, а завдяки мужності українського солдата і солідарності вільних країн світу.

Наша біда в тому, що з 2019-го були заморожені усі ракетні, артилерійські і безпілотні програми Збройних сил України. Відповідно, в нас нема «Фурій», в нас нема «Лелек» (українські безпілотні літальні апарати. — Ред.), в нас нема «Вільхи», «Нептунів», «Богданів»… Нам зараз конче необхідна артилерія і дрони. І не робити ставку тільки на західних союзників. Уже п’ятий місяць війни, і вже час відновити українське виробництво «Стугн», «Корсарів», безпілотників… І «Вільху-М» нам дуже треба, бо вона дострілює не тільки до херсонських мостів, а й далі. Наша «Фурія» — безпілотний апарат, нічим не гірший, а навіть кращий за «Орлана». Нам усе це потрібно, і вже, напевно, за п’ять місяців пора запустити вітчизняний ВПК, а не тільки з простягнутою рукою їздити по світу. Західні союзники в міру своїх можливостей постачають озброєння. Але…

Якщо країни НАТО в Європі віддадуть нам навіть усю свою артилерію, ми все одно не вийдемо на співвідношення один до одного з ворогом. Сполучені Штати, як і кожна країна, дбають в першу чергу про свою національну безпеку. І, очевидно, не можуть віддати всю свою артилерію в воюючу Україну. А хтось порахував логістику, як перевезти їх океаном, причому до кожної гармати треба щонайменше тисячу снарядів — це порахували? А де вони будуть зберігатися в Україні? Ну і так далі…

Зараз можна говорити про три варіанти подальшого розвитку подій. Перший: закріплення лінії розмежування, яка склалась фактично на сьогодні. Це найгірший та неприпустимий для нас варіант, бо росіяни тоді матимуть постійний плацдарм на правому березі. І неодмінно підуть далі. Другий варіант: звільнення нами Херсонщини і просування від Запоріжжя та Кривого Рогу аж до Перекопа. Це означатиме велику перемогу України. Третій варіант: звільнення всієї української території, включно з Донбасом та Кримом. З мого окопу цей варіант поки що виглядає бажаним, але фантастичним. Думаю, бої на Донбасі у серпні-вересні дадуть відповідь на те, який варіант стане реальністю.

При цьому варто наголосити, що в нашому суспільстві треба було б давно провести внутрішню дискусію про те, які ми бачимо етапи до нашої перемоги. Всі розуміють: перемогою України є відновлення територіальної цілісності в рамках конституційних вимог. Але, вочевидь, це не буде одноразовим актом.

Це не Друга світова війна, коли перемога поблизу Сталінграда призвела до того, що фронт покотився на декілька тисяч кілометрів. Нині інша війна. І саме це мало б звучати на «Єдиному марафоні» з уст не фантазерів, які взагалі на війні не були, а з уст, наприклад, восьми тисяч нагороджених державними нагородами за період цієї фази війни.

У нас вісім тисяч нових нагороджених. А кого із них ми чули? В нас уже близько 200 нових Героїв України — кого з них ми чули про війну? Ми ж чуємо тільки про собаку Патрона — тільки тому, що він балотуватися не може. Тому давайте цю монополію порушувати. І хай би військові більше говорили, а не різні «експерти», котрі, може, й пороху ніколи не нюхали…

На мій погляд, у нинішній війні ми вже одержали кілька перемог. А в принципі, ми вже виграли хоча б тим, що окупанти не змогли просунутися всерйоз на жодному напрямку. Битва за Київ була виграна, битви за Чернігів, Суми, Житомир були виграні, будуть (а інакше й бути не може!) битви за Харків, Донбас і Південь України.

На жаль, не вдалося уникнути серйозних зривів. Так, через те, що в перші дні війни не були задіяні мінні поля, а також не зірвані мости, окупант перейшов Дніпро. Він захопив нехай і невелику територію навколо Херсона, але це дає йому можливість навіть після припинення вогню будь-якої хвилини почати нову війну у напрямку на Одесу. А що означало б захоплення Одеси? Параліч української економіки. Це всі розуміють. Тому для нас завдання номер один, яке мені видається досяжним навіть у нинішньому співвідношенні артилерії, дронів, військ, — це зачистити правий берег Дніпра, звільнити Херсон і убезпечитися цим від наступу росіян у вигідний для них момент на Одесу, на Кривий Ріг, на Запоріжжя.

Ніяких дат називати не буду, скажу лишень, що майбутня перемога над ворогом стає дедалі досяжнішою. Тільки бажано одне: не оголошувати про перемогу завчасно. Попереду — важка щоденна робота.

…Я не претендую на істину в останній інстанції і не вважаю, що люди без військової освіти і доступу до карт Генштабу можуть наполягати на своєму баченні ситуації. Так, це правда, що я не просто стрілець, а й спілкуюся з офіцерами, в тому числі — зі старшими офіцерами, зокрема з командирами бригад на нашому напрямку. Звичайно, вони не втаємничують мене ні в які військові таємниці, але загальні розмови, які ми нині з вами ведемо, підтримують. Сценарій визволення України від окупантів може бути такий: звільнення лівого берега Дніпра, наступ на правому березі, а Донбас і Крим мають бути повернуті Україні, бажано внаслідок тиску — економічного, дипломатичного, військової поразки, всього, що настає в росії.

Давайте глянемо з іншого боку. Чому всі союзники на Заході за нас? Тому що світ знову став двополярним. Тільки якщо до 1991 року це були СРСР і США з союзниками відповідними, то нині це США і Китай. Навколо Китаю об’єднався клуб диктаторських країн — Іран, росія, Венесуела, багато інших. Навколо Сполучених Штатів знову (після певного такого напіврозпаду НАТО) об’єднався клуб демократичних країн.

Якщо путіну можна відкусити третину сусідньої країни, то це саме захочуть зробити Китай, Іран, Венесуела, Нігерія, Сомалі — та хто завгодно! Тобто сьогодні їм вигідніше підтримати нас, аби світ не палав. І ось це нам нарешті дає шанс на підтримку всіма, ну двома третинами економік світу і двома третинами військової потуги світу.

Ми не можемо програти. Але ще раз наголошую на тому, що все питання в одному: скільки наша перемога коштуватиме не для світу — передовсім для нас. Ну а прапори перемоги, не в образу генералам, знаходяться, як завжди, в окопах…

"Сільські вісті" 9 серпня 2022 р.