Зачєм ана тєбє нужна? Ана – дєрєвня

Сільське, село, селюки - ці слова завжди  були приправлені зверхністю містян. Пригадую, як давно мене не сприймав Дніпро і місцеві однокурсниці. За першим питанням - ти звідки? -  слідувало розчарування, яке мене тоді шокувало, але не обурювало. Бо такі вже суспільні стереотипи панували довкола нас. Нічого не зробиш. А втім, сьогодні я дивлюсь на це трохи скептично і іронічно. Бо пуд солі вже з'їла, і не варто нікому нічого доводити, що я, народжена в місті,  вирощена в селі, і не гірша за тисячі міських жінок.
А от за те, що топтала  грунтову дорогу села не все життя, а малу його частину, то дуже вдячна долі. Село навчило цілеспрямованості, працелюбству і ніколи не давало часу хандрити чи киснути.  І ще воно навчило мріяти. Про більше, ніж маєш. Спочатку про університет, потім про літературу, згодом про теплий дім. До цих думок мене повернула стаття Наталії Антонюк в "Українському інтересі".
Вона, зокрема, порушила питання села і міста, взаємовідносин жителів і безглуздості нав'язаних стереотипів.

“Навіщо мені той селюк-заробітчанин? Що в нього є? Ні квартири, ні машини – нічого”, – каже моє знайома Настя. Разом із тим, лінькуваті кияни, які живуть з батьками до 40-ліття, часто безробітні, не викликають у неї такої зневаги.
Моя подруга Олена виросла в селі. Переїхала до Києва, коли поступила до економічного вишу. Якось сказала мені відверто: “Знаєш, Наташо, мені так важко було в дитинстві. Доводилося щодня готувати їсти, поки батьки до ночі були на роботі. Треба було порати свиней та курей, працювати на городі. А ще, щоб заробити на новий одяг, доводилось із старшими дітьми збирати брухт. Але знаєш, що? Село мене загартувало. Навчило не боятися жодної роботи. Важко було страшенно, але впевнена, що якби виросла у Києві, то не було б тієї цілеспрямованості, наполегливості та працьовитості, щоб досягти своєї мрії”.
До слова, зараз вона – успішна економістка, яка придбала собі квартиру, зробила класний ремонт та має фінансову змогу подорожувати світом.
Разом із тим у подруги є глибочезна психотравма. Ще в університеті вона закохалась у юнака, який жив у Києві. Коли Олена прийшла до нього в гості, то почула, як мама шептала на вушко своєму “столичному” сину: “Зачєм ана тєбє нужна? Ана – дєрєвня”.
Чи чула я щось схоже? На жаль, так. П’ятнадцять років тому один жевжик кинув мені зверхнє: “Ти чєво на украінском разговаріваєш? С сєла прієхала?”. Зараз би того цвиндрика “городського” розмазала би як гнилого помідора на асфальті, а тоді розгубилась і засмутилась.
Цькування людей, які приїхали з села до міста, триває досі. А хлопців та дівчат, які “крутяться”, намагаючись знайти місце під сонцем, часто ще й ображають: “Ич, які. Приїхали з села та позаймали робочі місця”. А що їм робити, якщо в селах роботи немає?
Поки кияни крутять носом та запитують про “условія”, люди з села ревно беруться до роботи. Їм не звикати. І тут ніякого секрету немає: просто у селі доводиться важко працювати. Зазвичай з дітьми мало сюсюкаються – треба діло робити. Діти порають птицю та худобу, загрібають, носять сіно, прибирають у хатах, допомагають з консервацією. Ледачкувати не вийде. Дорослішають – об’єм роботи збільшується. А наполегливість та цілеспрямованість починається з оцього: “Хочеш на танці до клубу, то виполи всю картоплю”. Піт стікає з чола, руки тремтять, а сапка знай собі працює, бо ще аж десять рядочків – а он уже вечір близенько і треба на танці збиратися. І йшли, і так танцювали, що аж гай шумів! Постав на ту картоплю “столичного” зманіженого хлопця, то за годину впаде серед картоплиння та колорадських жуків – які там вечірні танці!

Якщо серйозно, то дітям із села зазвичай немає на кого розраховувати, тільки на власні сили. Будеш наполегливим, то знайдеш гарну роботу та переїдеш до міста, а зламаєшся – житимеш в батьківській хаті, де тобі раді, але не забувай, де стоїть лопата, а де сапка.

Село загартовує. Якщо вибився в люди, то боротимешся до кінця свого життя. Чіплятимешся за кожен шанс, жертвуватимеш своїми потребами для досягнення цілі та призвичаїшся до будь-яких умов.

Я вам більше скажу, хлопці з села, які вибиваються в люди, – зазвичай уважні чоловіки, турботливі татусі, у їхніх оселях немає зламаних кранів чи розтрощених меблів, бо вони вчасно все лагодять. Вони цінять те, чого досягли неймовірною працею. Дівчата, які переїжджають із села до міста, надзвичайно працьовиті, чіпкі до роботи, а ще – уміють швидко реагувати на побутові проблеми.

Знаєте, я не ідеалізую людей, які виросли в селі. Їх часто ламає алкоголізм, безнадія, безробіття – це наші українські реалії. У них часто з’являються різноманітні комплекси, з якими буває дуже важко боротися. Та зрештою у кого їх немає, отих комплексів? Але ті, хто попри зневажливе “селюк(чка)”, попри складнощі та проблеми йшов до своєї мрії, хто був чесним сам із собою та не лукавив перед іншими, викликають у мене захоплення.

Давайте відверто. Люди, які говорять “боюся закохатись в селюка(чку)”, часто мають пику в пір’ї. Може вони і не говорять “суржиком”, але часто наділені жахливими моральними якостями – підлістю, лицемірством, підступністю. Та краще вже бути “матюкливим селюком”, який самотужки заробить собі на квартиру чи будинок, аніж тюхтієм, який живе у місті та якому від життя нічого не треба, окрім комп’ютерних ігор. Краще бути “селючкою”, яка гарно вчиться у виші, щоб у майбутньому досягти кар’єри, аніж дівчиною з Києва, яка мріє нічого не робити, а вийти заміж за “принца”.

Чому й досі соромимось оцього “сільського”? Чому з селом завжди пов’язуємо щось найгірше, зокрема,  негативні звички? Чи в містах немає алкоголіків чи гопоти? Не соромно бути з села, соромно бути обмеженим, соромно керуватись соціальними стереотипами, соромно бути не собою, а грати нав’язану кимось роль.
Так, я провела все своє дитинство в селі. Я цим пишаюся, бо саме там навчилася любити природу, любити українську землю, цінувати наші звичаї та обряди, і, найголовніше, любити людей. Моє село завжди зі мною".

На відміну від авторки статті, моє село не зі мною. Воно залишилося за бабусиними дерев'яними ставнями на вікнах, за вибіленою хатою і зеленим споришем посеред двору. Там, де в картоплинні лежала книжка Гончара, а суха квасоля дзвеніла від влучності геніальних слів Михайла Стельмаха. Я ніколи не відчувала меншовартості, навіть тоді, коли містянин запропонував серце і руку. Я добре усвідомила у селі, що  в усіх серцевина різна, як у грецькому горіху. В одних вискакує швидко, ледь торкнешся, в інших - кріпко захована, і щоб до неї дістатися, треба ой, потрудитися... Ну, а це вміння будь - де  пригодиться...