Катерина Булавіна протягом 10 років була домогосподаркою, а тепер стала першою жінкою-трактористкою у рідному селі Хрестищі на Харківщині. Катерина пройшла курси трактористок у Центрі зайнятості і вже пів року опановує новий фах. Жінка каже, спершу боялася людського осуду, а тепер на зароблені трактористкою гроші робить в хаті ремонт і говорить про себе — вирвалася на свободу, пише agronews.ua.
«Так вийшло, що мені запропонували навчитися на тракториста, бо зараз такий час, що йде попит на чоловічі професії, щоб і жінки працювали. Я прийшла до них взимку. Взимку, звісно, на поля ніхто не виїжджає — займаються ремонтом. Мені сподобалося. Так би мовити, творча робота: гайки крутити, підбирати, щоб гайка з болтом зійшлися — це теж треба вміти», — говорить Катерина.
Жінка розповідає, останні 10 років була домогосподаркою й доглядальницею — мусила дбати про батьків і дідуся.
«Коли моїй дитині було майже чотири місяці, з Донбасу, з уже окупованої території Луганської області, ми перевезли дідуся. Він лежачий. Дитині буде 10 років — стільки років і у нас дідусь. У мене мама дуже хворіла — цукровий діабет, була на гемодіалізі. Тато теж хворів — онкологія. Я їх всіх доглядала. Батьків вже немає. Дитина закінчує четвертий клас, вже самостійна: сама собі нагріє їсти і пити, і одягнеться, піде в школу — один день на тиждень везуть у районну школу, тому що у нас немає бомбосховища».
Жінка каже, коли вирішила стати трактористкою, боялася людського осуду.
«Хатньої роботи ж не видно. І поїсти, і прибрати, і попрати — її не видно. Спочатку: «Ой, навіщо воно тобі треба? Сиділа вдома, нічого нікому не винна». А я кажу: «Так я собі заробляю, на себе, на дитину». Я завдяки зарплаті у хаті почала робити ремонт — ремонту не було понад 10 років», — розповідає Катерина.
«Мені подобається і хочеться (цим займатися — ред.). Мрію і машину купити. Можливо, колись і на права здам (на машину — ред.). Тому що на трактор права я отримала, а на машину в мене ще немає прав».
«Працюю я вже повноцінно, але як трактористка ще я стажируюся, щоб їздити на тракторі із сіялками, з плугом. Приїжджаємо на поле, розготаємося, засипаємо добрива, насіння, налаштовуємо бортовий комп’ютер і вперед із піснею», — розповідає трактористка.
«Такий час — війна, — що коли повітряна тривога, то у навігатора сигнал пропадає, виходить, на око міряєш, йдеш чітко по маркерах — по-іншому ніяк. Тому що потім будуть і коткувати, і прополювати міжрядку теж тракторами. Воно все взаємопов’язане».
«Мені здається, я вже реалізована. Я сама пішла вчитися, сама попросилася на роботу. Дасть бог, сама буду на тракторі їздити. Як то кажуть, ми куємо своє щастя самі, своїми руками. На блюдечку ніхто не піднесе, треба самим, — говорить Булавіна. — Як такої роботи в селі немає. Або треба йти на ферму, доїти корів — там штат набраний. Тим паче зараз такий час, що багато хлопців служать, а ми, жінки, повинні їх підтримувати в тилу».
Інженер агрофірми Василь Чубич говорить, частину чоловіків з бригади мобілізували, і нині складно знайти кваліфікованих спеціалістів їм на заміну.
«Раді були б кому-небудь, аби тільки працював, тому що ви знаєте, така ситуація в країні, що з робочими дуже тяжко. Коли я дізнався, що до нас прийде жінка на роботу, хлопцям розповів, а вони: «О, хай приходить, будемо вчити». І так вона влилася в колектив. Тобто немає таких суперечок, що то жінка, чи то чоловік», — говорить Василь Чубич.
Нині Катерина проходить стажування і у кабіні трактора працює зі старшим трактористом. Жінка говорить, мріє про день, коли буде керувати технікою самостійно.