13. З циклу неписаних історій про минуле: ЯК СТАРІЙ БАБІ «НЕЩАСТЯ» ПОМОГЛО

  Баба Килина доживала віку у Водяній-хуторі одна, як билина. А страшно на старість самій залишатися. Коли занедужає, то нікому ні дрівець у хату занести, ні грубку розтопити, ні кухля води подати.

   Дітей Килина виростила аж четверо. Трьох дочок і найменшого Василя – Василька, як ласкаво вона його називала. Тільки де тепер її діти? Дочки, мов змовившись, взяли і одна за одною повиходили заміж за військових. Було куди за Радянського Союзу податися – все одно, що світ за очі. Валька опинилася на краю світу – у місті, яке зветься Читою. Якось сусідська дівчинка-школярка показувала на карті.

- Оце, - питала бабусю, - ваша Чита?

- А звідки мені знати, чи та, чи не та, - бідкалася Килина. – Я у ній ніколи не була...

   Лідка, об”їхавши стільки різних міст, про які Килина раніше й не чула, а зараз уже й не пам'ятає їхні назви, зачепилася у якомусь Ташкенті. “Мабуть, там всі носять кашкети?” – чомусь питала Килина, котра уже не зовсім і дочувала. Ні, сміялися люди, навпаки – тюбетейки. Але вона не вірила. Третя дочка Ольга, правда, як завіялася у Прибалтику, так нікуди з неї і не виїжджала. Навіть щоб матір провідати, також досі не вибиралася. Спочатку у неї діти були малі, потім її діти вчилися, тепер женяться та виходять заміж. А Килина так нікого з онуків і не бачила ще – лише на фотокарточках. Отак живуть її дочки-сестри – ні до матері в гості, ні між собою не стрічаються. Як наче й рідні, та воднораз як наче й чужі між собою. Хоч в передачу «Жди мене» тоді пиши, щоб шукали її дочок або щоб вони одна одну шукали. Валентина раз у рік пришле у Водяну листа. Швиденько поцікавиться здоров'ям матері, ніби не ясно, що воно давно у неї уже нікудишнє, а далі запитує: “Як там Ліда і Оля, що пишуть?”

- А те, що й ти! – Завжди уголос сердилася мати.

   Лідка надумає і черкне – дійсно те ж саме. Ольга то обзивається частіше, одначе переважно на сестер скаржиться. Що на її листи вони теж майже не відгукуються. А всі троє ще запитують про Василя. Чи не забуває він про неї, їхню матір? Якщо забуває, то хай Килина не мовчить. Вони йому напишуть таке, що все кине і, як миленький, примчить матір до скону догодовувати...

   А Вася-Василько, хоч і живе найближче у місті, до якого через Водяну п”ять автобусів на день в один бік і п'ять в другий іде, та до матері навідується також не часто. Навіть дуже й дуже не часто. Ще як тримала Килина то свиню, то кабанчика, на святки приїжджав колоти. Полюбляв закушувати свіжатиною. А так теж не путнім він у неї вдався. Тільки офіційно, коли ото розписуються, женився п'ять чи шість разів. А не офіційно, «просто так» – і не перелічити, господи прости. Але тоді хоч теж частіше приїжджав до Килини – знайомити її по черзі зі своїми жінками. На Паску приїде – Любку привезе, на трійцю – Свєтку, на Спаса – уже Надьку. “І де він їх тільки бере?” – щоразу, провівши гостей, дивувалася Килина. І як прибув з десятою чи дванадцятою, сусід-однокласник Петро Капуста не втримався та запитав:

-То хоч на цей раз, Василю, назовсім?

- Сумніваюся, - щиро признався Василь і пояснив: - Знову попалася розумна, адвокат і юрист в одній особі. А в мене була уже кандидат наук. Мені з надто вченою, це я уже знаю, важко. Не виходить...

   Далі ж пильно подивився на Петра і раптом сам запитав:

- А ти оце зі своєю Наталкою як побрався ще після школи, наскільки я пам'ятаю, так і живеш з однією нею до цих пір?

- Як бачиш! – Гордо відповів Петро.

- Ну то ти нічого в сімейному житті і не петраєш, - зробив висновок Василь, - і мені ні про що з тобою балакать...

   Лише з останньою своєю жінкою Василь зійшовся ніби назовсім. Живуть разом уже мало не п'ять років. Обміняли Василеву однокімнатну і невістчину двокімнатну на старенький особнячок у самісінькому центрі Дніпра, і, на диво, тримаються купи. Але щоб забрати немічну Килину до себе, Василь і не заїкався. А вона сама не насмілювалася жалітися на те, що вже не годна собі раду давати. То не просилася. Мовчала і чекала. Надіялася. Та й баба Прочанка не радила нав'язуватися сину. Продаси свою хату, казала, і зостанешся без кутка і даху над головою. Бо кому ти будеш потрібна? Нікому!

   Воно й правда. Дожити краще таки у своїй хаті. В позаминулу осінь Килина ще брала з сусідніх Отрішок у прийми діда Самсона, і удвох їм було легше. Веселіше. Дід хвалив Килину.

- Моя бабуся як зваре, - говорив по селу, - борщ, то й без холодильника у сінях тиждень не кисне...

   Одначе навесні Самсонові діти забрали батька до себе, і Килина знову залишилася сама, як палець. Тепер на її роки дідів не тільки у Водяній чи Отрішках, а в усій окрузі не знайти. Де тим дідам узятися, якщо й бабів-одноліток, крім Прочанки, одна-дві – і все?! Інші, з ким Килина дівувала та полола в колгоспі рядки, давно вимерли. Одну її Бог не брав. Хоч у Бога якраз і просилася – на відміну від сина, якого забрати до себе дійсно боялася просити.

   А Василь тільки цієї весни навідався у гості. І не сам – зі своєю жінкою, ясна річ. Приїхали, повідомив, помогти картоплю та те-се на городі посадити.

- Де ваша, мамо, насіннєва картопля? – Відразу хвацько запитав.

- А ніде! – Розгубилася Килина. – Я ж уже четвертий рік, як не висаджую її.

- Як? І як без картоплі? – Не второпав син.

- У мене, Васильку, уже немає сил такий город порати, - зашамкотіла. – Цибулину та морквину втикну, ото і все, на що мене вистачає. А город віддаю Петрові Капусті. Він повен двір тримає корів, свиней, качок, гиндиків і курей, то йому і качани, і гарбузи, і буряк потрібні. А за город він ото, добра душа, й відсипає мені якесь відро картопельки, наділяє капустину – мені ж не багато і треба...

   Василя несподівано глибоко розчарувало почуте. “Навіщо ж ми тоді з жінкою сюди приїхали?” – вигукнув.

- То нам немає, виходить, що тут робити? – Після мовчанки перепитав.

   Сходив до Петра, розпив з ним пляшку. І чи самогонка, від якої відвик, чи свіже повітря разом або порізно подіяли, але швидко сп'янів. І вже твердо та рішуче вимагав від свого колишнього товариша дитинства і однокласника, аби він ні в якому разі не обижав його матір.

- А ніхто тітку Килину і не кривдить, - запевняв Петро.— Крім тебе хіба. А моя Наталка і хліба їй принесе з магазину, і молока наллє. Чи коли пиріжків напече або наварить вареників, несе теж. І склянку сметани або десяток крашанок, як попросить. Інша річ, що вона тебе весь час виглядає...

- Це правда, що Петро не обижає? – Запитав Василь матір, коли повернувся на свій двір.

- Гріх жалітися, - забожилася Килина. - Та якби усі були такі, як Петро, можна було б жити.

- Значить, все гаразд і ніяких проблем? – Задоволено продовжував допитуватися Василь.

- Авжеж, ніяких, - закивала мати головою, та раптом завагалася: - Ось лише… з нужником у мене біда...

- З яким ще нужником? – Насторожився син.

- З отхожим місцем. З туалетом, коли казати по-городському. Он бачиш – розвалюється і похилився, хоч рачки у нього залазь. Я хоч і зігнута уже в три погибелі, а нахилятися важко. Буде літо, підніметься кукурудза і піднімуться соняшники за парканом у людей, то воно і там нужду справити можна. А зараз де?

- А, ви он про що! – Зрозумів нарешті Василь. – Дійсно завалиться скоро. Дійсно це не годиться!

   І якось радісно засміявся та потер в долоні:

- Однак не біда. Я зараз швидко склепаю тобі, мамо, новий. Це для мене як два пальці...

   Поліз на горище і знайшов там десяток старих дошок. Решту трухлих нашкріб під дашком за сараєм, де колись ще батько складав роздобуті де-завгодно. Чотири сухих дрючків та цвяхів позичив Петро. Отак заходився і до вечора справді зліпив-стулив- склепав Василь новенький туалет. Мати, за всім цим спостерігаючи, й не знала, радіти їй чи плакати.

- Тепер тільки жити! – Все повторяла і повторяла. – Тепер заживу!

   Василь же нарешті на відрізані з ременя “завіси” начепив двері і останнім автобусом подався з жінкою додому. Не затримався, коротше, не забарився в гостях. Бувайте, мовляв, мамо, здорові, не тужіть і не журіться, не сумуйте – ще якось завітаємо. Ждіть!

   Після цього і сталося те, що здивувало усю Водяну. В Килини чи нерви здали, чи в неї просто терпець урвався і обида узяла верх, але досі мовчазна, яка все таїла в собі і людям власними кривдами не надокучала, неждано чи не кожного ранку почала голосити на своєму дворі:

- Людоньки добрі, як мені бути? Що робити? Ой нещасна я, нещасна! Ой, таке нещастя! Хоч живою у могилу лізь!

- Що скоїлося? – Прибігав переляканий Петро Капуста.

- А ти тільки поглянь, який він нужник мені збив. Низький, вузький і тісний, як домовина. Щоб у ньому нужду справити, мені хоч на дворі труси знімай, а потім туди залазь...

   І знову зарепетувала. І йшла селом кожному стрічному оповідати що не туалет, а труну Василь їй зробив. Навприсядки заходь у нього і не ворушися. Через день чи два сміялися і реготали, коротше, усі у Водяній. Сміялися й реготали і день, і два, і три. Для села це виявилося “новиною” і нагодою для дотепів. Хто сюди не приїздив, тому про тісний туалет Килини розповідали, як анекдот. А хто з водянців виїздив до міста на Озерку чи ще кудись, той теж там обов'язково про це зі сміхом повідомляв.

   То уявіть собі, що через місяць, не більше, примчав несподівано у село Василь. Захеканий і навіть зляканий.

- Мамо, - заволав ще від хвіртки, - що ж ти зі мною натворила?

- Вроді нічого трапного, - закліпала очима Килина, - крім того, що тебе народила й зростила.

- Де ж нічого? Та мені проходу не дають... У Дніпрі не лише на Озерці, а на всіх ринках та базарах розказують про бабу, якій син стулив тісний туалет. Наче щоб у нього зайти, доводиться знадвору роздягатися...

І Василь зам'явся, геть знітися. Уся область, продовжував за хвилю, балакає про Василя, який вчудив матері з нужником-труною.

- Та я тільки сів і сьогодні в автобус та сказав, що мені до Водяної – заіржали в автобусі усі, мов навіжені. Чи не до Килини, сміялися, в туалет? Куди не поткнуся, всюди про твій туалет чую. Глузують, мов показилися. Соромно, хоч крізь землю провалися...

- Що тісний, то тісний, це правда, - нарешті тихо обізвалася мати.

- От що, збирайся мерщій і поїхали жити до нас у місто, - скомандував Василь. – Досить тобі одній тут страждати. І не треба мені, щоб сміялися з мене, як з останнього неборака. От дожився так дожився! Ганьба! Вся область потішається. Не приведи, Господи, ще і в газеті пропечатають...

   А я взяв і оце дійсно “пропечатав”. Бо так, тільки так і не інакше забрав стару матір до себе Василь-Василько. Туалетну ж розвалив і з землею зрівняв, мов свою вину, щоб вона нікому очі не муляла і нікому про себе не нагадувала. Та де-де, а у Водяній про неї досі одначе пам'ятають. І, схоже, довіку не забудуть. Тут, у рідному селі, з цією сумною славою уже нічого не поробиш. Не втечеш від неї поки і житимеш.

     Микола НЕЧИПОРЕНКО.

                                              ___________________