ПОКИНУТА ХАТА, або ЛАСТІВКИ ПРИЛІТАЮТЬ НА СВОЇ ДРОТИ

За матеріалами інтернет-видань 02.10.2025 3407

Публикация Острозька міська газета "Замкова гора"

Острозька міська газета Рівненської області "Замкова гора" в ід 11 вересня 2025 року

Покинута хата або А ластівки прилітають на свої дроти

Так склалася доля, що більша половина мого життя пов’язана з містом, хоча від народження і з діда-прадіда – селянка. Пуповина закопана у Бродівському (ніяк не звикну до нової назви – для мене воно досі Бродівський хутір), але душа – у Києві. Тут навчалася в Шевченковому університеті, тут працювала, вийшла заміж, народила дітей, тут росте мій онук – тут вся я, киянка, городянка. Ой, чомусь здається, що таке соціальне визначення не дуже мені пасує, якось не тулиться до мене, чи, навпаки, я не належно його сприймаю. При нагоді не без гордості завше наголошую, що я родом з села, з хутора. Особливо на ринку, коли сільські торгівці намагаються мене в чомусь переконувати, мовляв, ви ж виросли на столичному асфальті. Авже ж, дарма стараються, сільське життя, його мова, звичаї, його мальовнича краса і велич дуже глибоко проросли у моїй душі навічно. Скажімо, донині своє помешкання, квартиру у багатоповерхівці, називаю хатою. Як на мене, у цій сакральній назві стільки нашого українського, ідентичного, сокровенного, мелодійно-пісенного, поетичного, героїчного, що дух перехоплює від гордості. Українська хата – це не просто чотири біленькі стіни під дахом і з комином зверху, з дверима та вікнами, повернутими до сонця, це – святиня, колиска, берегиня українського роду, це, якщо хочте, цілий всесвіт зі своїми неповторними традиціями, звичаями, увіковічненими у легендах, казках, піснях, вишивках, словом та пензлем. Ні, село – це не занедбана місцевість, де, як дехто досі вважає, можна їхати лиш возом, чи бігати по землі босоніж, це не архаїчне полотняне минуле, це – материк, де кожен кут, кожен предмет має своє призначення і, боронь Боже, щось порушити чи занапастити. Тут, як у родовому гнізді, народжувалися, росли, закохувалися, одружувалися, співали колискові, господарювали, помирали – тут довгий вік людський від колиски до труни.

У кожної хати своя душа й своя доля. Здавалося б, вона ніколи не змаліє і не зміліє, лиш яскравішатиме з покоління в покоління. Та, на жаль, життя диктує свої неписані закони. І колись красиві, доглянуті оселі враз стають пусткою, забутими, покинутими: на дверях з’являються замки, стежки до клямки заростають навіть не споришем, а будяками, висихать колодязі, всихають вишні і яблуні, й дивиться хата на шлях сумними, печальними вікнами із запиленими шибками – виглядає, наче засмучена сива мати, своїх дітей, своїх нових господарів. А, може ж, таки повернуться додому? Ластівки і ті вертаються на свої дроти. Замріялася покинута хата і уявила, як одного дня сини та дочки відчинять похилену скрипучу хвіртку, переступивши поріг, вклоняться покутю, струсять пил і павутину з рідних до болю у душі речей, принесуть води з колодязя, нарубають дров й розтоплять піч, щоб напекти хліба, пиріжків з тими яблучками, що самотньо висять на гілочках у забутому садку, наче нікому не потрібні. А коли засутеніє, за столом у світлиці збереться велика родина. Помоляться перед старими образами, на яких ще досі барвисті, хоч і вже вицвілі, рушники, шивані мамою чи сестрою, невісткою, пригадають сумні і веселі історії, які народилися у цих стінах, і пісню гарну затягнуть. Та, ніде правди діти, не дуже поспішають до рідного порогу ті, кого він колись перевів за ручку в іншу кімнату, а згодом й вивів у світ – либонь важливіші справи мають.

Зазвичай, до так званих «покинутих хат» потрапляють ті оселі, спадкоємці яких давно обрали для себе долю, не пов’язану з батьківською домівкою: уже мають сім’ю, обзавелися власним житлом, набагато комфортнішим, сучасним десь у престижному місці в Україні або й далеко закордоном. Коли рідний дім полишає останній його мешканець, старенькі немічні батько чи матір знаходять вічний спочинок на кладовищі, діти, онуки, витерши сльози утрати й жалю, квапливо за кілька місяців оформляють потрібні документи на спадок, перебирають речі, які лишилися на своїх місцях: щось заберуть на пам’ять, а більшість – роздадуть, а то й спалять чи викинуть на смітник як непотріб (на жаль, серед нього часто опиняються родинні світлини). А насамкінець замкнуть двері і дадуть оголошення банального змісту: «продається хата». Наче й не жили вони тут. Утім, є й такі, які дуже болісно й довго розривають цю пуповину, але іншого виходу як продати не бачать. І це також правда, яка не має осуду, докору чи ганьби.

Недавно мені довелося оформити таке оголошення для моєї подруги дитинства. «Продається хата у селі Бродівському. Біля хати є город, садок, на подвір’ї криниця, льох, мурований хлів. Хата дерев’яна, три кімнати й кухня. Питати Галину Хрипу». Пам’ятаю як будували, чи точніше, добудовували цю оселю у центрі нашого хутора. Фундамент її заклали після Другої світової війни. Найдоступніший будматеріал у ті роки була деревина, отож поступово звозили на подвір’я балки, крокви, дошки, самотужки випалювали цеглу, гасили вапно. Спершу удова баба Стефа (чоловік пропав на війні) з доньками Лідою та Ганею увійшли жити в одну кімнату й кухню, а дівчата підросли, заміж вийшли – ще одну кімнату впорядкували. Коли ж на подвір’я зайшов хороший господар білорус Віктор Лемішев (такий добродушний, щирий, щедрий), Лідин чоловік, справа пришвидшилася. І льох, і колодязь з’явилися, а згодом й мурований хлів, обійстя обнесли частоколом з красивими ворітьми.

Город милував око з весни до осені, молодий садок за рік-другий став родити. Одне слово, удовине життя поволі налагоджувалося у нових стінах, чому усі тішилися, тільки ось колиски ні для кого було вішати: Бог обділив Ліду материнством. А тим часом Ганя народила дочку Галю, а після й двійко синочків знайшлися у сім’ї. Дівчинці вже час до школи йти, а до Оженинської восьмирічки з Високого хутора, де жила Ганя, неблизький шлях для семирічної дитини. Отож Ліда вмовила сестру віддати Галинку до першого класу Хутір-Бродівської початкової школи, до якої від її хати рукою подати. Ось так Галя стала вихованкою у Лемішевих і раділа з того, що у неї аж двоє мам і татів. А у мене з’явилася на рік молодша шкільна подружка. Я не раз була у цій ошатній хаті з голубими вікнами й білими фіранками на них, з прибраною світлицею (великою хатою), з піччю у кутку кухні, де так спокусливо пахло свіжоспеченим хлібом, молоком, а о цій вересневій порі – сливовим варенням. Тітка Ліда люб’язно й мене не раз ним пригощала. А ще пригадую покуть з іконами у рушниках, який на Різдво прикрашали снопом жита (дідухом), горщиком з кутею. У цій хаті часто збиралися на гостину родичі, сусіди, друзі – співали, колядували, розповідали цікаві бувальщини. Звідси Галя Хрипа йшла на свій випускний вечір у Хорівській середній школі.

А далі наші стежки розійшлися і ми навіть якось загубилися у цьому стрімкому, бурхливому світі. Галя опинилася у Рівному, де, закінчивши училище, знайшла роботу, невдовзі вийшла заміж й народила двох діток – Олю й Миколку. Там же мала квартиру, але про тітку-маму Ліду, як і про рідних батьків, не забувала ніколи. Особливо опікувалася нею, коли не стало дядька Віктора: чи не щотижня навідувалася у село. І запевняла маму Ліду, що у неї все добре. Насправді не все складалося гарно, гладко й рівно, як би того хотілося. Розлучення, завод, на якому працювала стільки літ, закрили. Слава Богу, діти стали на ноги, Ольга невдовзі вийшла заміж. І сама Галина знайшла собі пару, Андрія.

– Чого вам тіснитися у тій міській квартирі, – дорікала тітка Ліда, коли Галя збиралася на пенсію. – Переїжджай з чоловіком до мене та й будете хазяйнувати. І Колю з собою забирай.

Послухалася. Щоправда, недовго тітка тішилася, що є до кого в хаті слово мовити: звечора збиралася до церкви, а на ранок померла. Отож поховали Ліду й продовжували хазяйнувати у її хаті. Обробляли город, тримали курей – давали раду, на скільки вистачало сил та здоров’я. Ми стрілися з подружкою дитинства через багато літ у селі на провідну неділю, навіть, пригадую, світлину на пам’ять зробили. І відтоді вже не губилися – на телефонному зв’язку завжди.

Роки беруть своє, як не як, восьмий десяток йде. У Галі почали ноги відмовляти, а там, де одна біда, неодмінно друга знайдеться й третя не забариться. Раптово померла від інсульту дочка, залишивши двох діток, ніде не знаходив себе у житті Микола (порятунок бачив лиш у пляшці). Материнське серце від болю, розпачу, горя не знало спокою. Та ще й не склалося у другому шлюбі. Сподівалася, що Микола візьметься за розум й доглядатиме її у цій хаті до смерті. Однак війна переписала все по-своєму: цього квітня Галя поховала й сина: Герой російсько-української війни, доброволець Микола Опанасюк, який був поранений під Вовчанськом, пройшов шпиталі Кривого Рогу, Дніпра, тепер спочиває під синьо-жовтим прапором на кладовищі на алеї Слави у місті, де народився – у Рівному. Материнське горе, біль, хвороби не дають й дихати. Молодші брати рано померли, нікому уже зателефонувати. Єдина втіха і розрада – дві онучки та правнуки. Тепер її весь світ – що у вікні, може лиш у своїй рівненській квартирі на другому поверсі на милицях перейти через кімнату. А так кортить вийти бодай за поріг. Хвалити Бога, домоглися, щоб їй, досі прописаній у Бродівському, міська служба виділила соціального працівника, та й старша онука Віка забігає чи не щодня, сусіди допомагають. А як же хата у селі, де вона виросла, де мріяла жити до глибокої старості? Покинута, нікому не потрібна. Душа болить за рідні стіни, за ту яблуньку під вікнами, яку колись сама посадила, за кожен клаптик землі, який чи не щоночі сниться й ще більше ятрить її глибоку рану.

– Хай би хтось купив мою хату, – бідкається мені у розмові. – Хай би довів до ладу город, садок. Хатина стара, але, може, хтось згодиться купити для будівництва нової. Мені так хочеться, щоб тут жили й раділи, діток виховували...

Моє село також про це мріє, та, на превеликий жаль, воно маліє з року в рік, ні, ще не зникає як безперспективне, а затихає, змовкає, уже без галасу, без голосу, без пісні. Ні школи, ні дитсадка. Навіть без череди, тож купити справжнього молока – нині і сільська проблема. У ньому трохи менше 300 дворів, але скільки уже спорожнілих хат... Якось зі своєю молодшою сестрою Раєю у телефонній розмові «пройшли» нашою рідною вулицею Богдана Хмельницького, від Юріївки до Кошарської. Тих, кого я пам’ятала з дитинства, лишилося жменька. Немає вже Віри Ковалівської, Миколи й Марії Назаруків, Наді, Палажчиної дочки, кілька років тому не стало і Валя Ковалівська пішла за товаришками у засвіти...

Деякі обійстя перейшли у спадок дітям, опікунам-родичам чи добрим знайомим – тож мають нових господарів і там продовжується життя, а деякі купили, але передумали, змінили плани: подалися на заробітки та й залишили нерухомість напризволяще. Колись впорядкована, доглянута хата тепер ховається не у кучерявих садках, квітах, а у бур’янах. Охочих орендувати такі помешкання теж негусто: зручним розташуванням, газифікацією уже не дуже заманиш нових власників, а будинок без належних зручностей не має майбутнього без додаткових капіталовкладень. А де їх взяти, коли немає роботи і гідних заробітків? Коло замкнулося. Перед війною, коли в Україні дозволили продаж землі, з адміністративної мапи країни щезло понад 600 (!) сіл (всього до війни було понад 27 тисяч таких населених пунктів). Вони ніби і є, з вулицями, хатами, садками, але у тих хатах немає життя: не світяться вікна, не йде дим з комина, нікому зірвати яблуко з гілки чи жменю солодких черешень-вишень – у траві догнивають. Колись витоптана стежка до порогу поросла хащами, на подвір’ї віє пусткою, смутком, журбою. А було ж колись... Ластівки вертаються на свої дроти, а до рідної хати ніхто не йде. Моя душа плаче. А ваша?

Либонь, у рідному селі кожного є такі покинуті хати. Пригадайте тих, хто колись у них жив, а, може, й досі тут зберігся дух українського роду, і поділіться своїми спогадами, розповідями. Возвеличмо сільську ХАТУ разом – вона того варта.

Валентина ХОМЕНЧУК (БРЯЗГУНОВА)

Київ – Бродівське

Опубліковано в Острозькій міській газеті "Замкова гора" (Рівненська область) № 36 від 11 вересня 2025 року

З ВІДГУКІВ НА ЦЮ ПУБЛІКАЦІЮ

Людмила Остроголов

Зворушливо до сліз,читаю і сльози на очі навертаються,згадуючи свою батьківську хату ,яка стоїть пусткою в селі там на Поліссі.Ще до війни там брат проживав, правда, без сім'ї,сам,одинокий(було ще до кого приїхати).Але прийшла проклятюща несправедлива війна

брата призвали захищати свою країну.Вже от рік і три місяці як брат рахується безвісти зниклим

І я,як старша сестра,коли приїжджаю в рідне село, підходжу до своєї батьківської хати ,серце стискається від болі ,від того,що тебе вже тут ніхто не чекає,бо ж батьків вже давно немає,а також болить душа за брата ,бо незнаю де він і що з ним і ця невідомість просто вбиває

Попередня
13. З циклу неписаних історій про минуле: ЯК СТАРІЙ БАБІ «НЕЩАСТЯ» ПОМОГЛО

Наступна
«Це були найщасливіші дні мого життя»: 35 років тому в Києві розпочалася Революція на граніті ч. 1

Поділитися текстом в мережах: Репости вітаються !

>>> Підписуйтесь на нашу Фейсбук-сторінку
>>> Читайте нас в Instagram
>>> Підбірка новин сайту в GoogleNews
>>> Статті з газети Фермер Придніпров'я