«Це були найщасливіші дні мого життя»: 35 років тому в Києві розпочалася Революція на граніті ч. 1

   Тоді це була іще площа імені Жовтневої революції. Ця революція відбувалася під гранітним пам'ятником леніну. Здавалося, що це був бунт донкіхотів проти вітряків комунізму.

   Матеріал до публікації підготував Олександр Зінченко, Український інститут національної пам'яті. 

   Через дев'ять місяців Україна проголосила Незалежність, а комунізм упав. Гранітні ідоли на Жовтневій площі розсипалися, а жовтень набув нового революційного значення. Чверть століття тому, 2 жовтня 1990 року, розпочалося студентське голодування на київському Майдані.

   Восени 2013 року активісти Молодіжної інформаційної спільноти "Сіль" - Надія Андрікевич, Альона Вишницька, Василь Возняк та Юлія Капшученко зібрали свідчення учасників цих подій. З люб'язного дозволу спільноти "Історична правда" публікує фрагменти інтерв'ю із Олесем Донієм, Вахтангом Кіпіані, Тарасом Прохаськом, Віктором Рогом, Михайлом Свистовичем.

Як починалася Революція на граніті?

Олесь Доній:

Насправді цю акцію мали починати 1 жовтня. Але перенесли на один день через весілля Маркіяна Іващишина, голови Студентського Братства Львова, дружньої для нас організації, і однієї з двох найважливіших складових акції. Тому почалося все 2 жовтня.

Тарас Прохасько:

Насамперед усе це породжено в середовищі львівського Студентського братства. Кияни та інші просто доєдналися до акції згодом  –  в цьому їхня велич і їхній великий чин.

Але ідея, весь сюжет, вся байка акції була народжена у Львові. Вона походила з роздумів про способи протесту. А ми думали багато про такі речі як повстання, бунти, масова непокора, супротив міліції та "омону", органам влади. Думали про партизанську діяльність.

Голодую проти уряду. До падіння прем'єра Віталія Масола залишилося менше місяця, до падіння комунізму - дев'ять місяців

Потім раптом прийшли до дуже доброго висновку, що все ж таки тут повинно бути присутнє мистецтво, точніше мистецька акція, в якій немає прямого насильства. Тобто ми передбачали, що буде насильство у відповідь на цю акцію, але сама по собі вона повинна була бути альтернативою, а не войовничою справою.

І, відповідно, обрали голодування – бо це ж максимальний спосіб ненасильницької пожертви. Грубо кажучи, це коли віддаєш перемогу відразу в протилежний бік: я не збираюся воювати, якщо я збираюся не їсти.

Михайло Свистович:

Цю ідею ми сплагіатили в болгар. Наші львів'яни поїхали по комсомольській путівці до Болгарії (у Львові тоді всі поголовно вже були антикомсомольцями, і вони успішно захопили у себе комсомольські організації, використовуючи їхні ресурси й можливості для боротьби проти справи комуністичного союзу молоді). А там саме було голодування проти болгарського президента.

   Я був проти, бо у болгар тоді ситуація була іншою: 45 на 55 відсотків. А голодування – це така штука, яку можна використати лише один раз. Потім до нього звикають, і воно вже так ефективно не працює.

   Поки у нас не знали, що таке голодування, всі розуміли, що це буде шок. Насправді це дуже потужний інструмент. І використовувати його тоді, як я думав, було зарано. Бо, фактично, ми мали тоді ситуацію 25% – за незалежність, а 75% – за Радянський Союз.

Тому мені здавалось, що голодування провалиться, тож вирішив участі у ньому не брати й поїхав знайомитися зі своєю майбутньою тещею. І навіть не знав, що відбувається там, у Києві, бо ж інтернету й мобільних телефонів тоді не було.

Олесь Доній:

На спільній нараді напередодні учасники швидко домовилися про гасла та керівництво акції. Я виписав перед тим три "київські" вимоги (з ними вже і листівки-анонси розвішували по місту), львів'яни приїхали з двома своїми вимогами, тож ми їх просто об'єднали, не змагаючись чиї потреби "крутіші".

   Упродовж усієї акції ми не піддавали жодного разу ревізії наші вимоги, якби на нас не тиснули наші старші "рухівські" союзники. З керівництвом легко все узгодили. Домовилися, що буде інститут "співголівства".

   Затвердили трьох співголів акції: Маркіяна Іващишина – від Заходу (він був головою Львівського Студентського Братства), Олега Баркова – від Сходу (тоді голова Української Студентської Спілки Дніпродздерджинська). Хоч його організація і була нечисельною, але нам важливо було засвідчити всеукраїнський характер акції. І я – від Центру (на той момент я був Головою Української Студентської Спілки в Києві).

Маркіян Іващишин - співголова студентського протесту

Протягом акції у нас була така жорстка дисципліна, що ніхто не мав право на автономні неузгоджені дії з керівництвом. Тож інститут співголівства працював "на відмінно".

За домовленістю, не всі, хто приїхали до Києва на акцію 2 жовтня, вийшли на граніт з першого дня. Частину ми тримали в "резерві", бо ж думали, що перші партії активістів відразу позабирають у відділок, тому планували "переповнити собою міліцейські КПЗ".

   Саме тому не всі керівники вийшли в перший день, а я – у перший і 2 жовтня. Якщо б мене забрали у міліцію, то мав би бути на волі хоч хтось із керівництва, тому Маркіян Іващишин пішов уже наступного дня. Ми готувалися до будь-яких сценаріїв.

   Намети і спальники з самого початку ми не розгортали, проти нас були виставлені кілька десятків автобусів з міліцією, які наперед вже знали про акцію. Бо в переддень по всьому місту висіли розклеєні листівки (це була одна із небагатьох медіа-співпраць з Народним рухом, бо ми у них роздрукували листівки).

Гачки для наметів я замовив на заводі "Більшовик" в одного з інженерів, чоловіка моєї класної керівниці. Дбали навіть про такі дрібниці.

   І от ми виставили гасла, оголосили акцію, після чого почався розгляд у президії Київської міської ради, яка мала на один голос більше демократів, ніж комуністів. Нам повідомили, якщо рішення не буде, то усіх присутніх просто знесе міліція.

О 8-й з копійками таки було прийняте рішення: на чотирьох площах міста Київська міська рада дала згоду без санкціонування проводити акцію, зокрема на площі Жовтневої революції. Це була фактична легітимізація наших дій.

   Але ми не збирались залежати лише від Київміськради, за півгодини до їхнього рішення я дав вказівку розставили намети, ми це зробили за дві хвилини. Міліція навіть не встигла прибігти.

Протестувальники різного віку пишуть свої вимоги на початку революції

Вже сутеніло, в темряві легше всього розштовхати. А нам потрібна була візуалізація нашої акції. І до наступу повної темряви я прийняв таку вказівку.

   Хоча хтось один із активістів підходив, намагався переконати не ставити намети (тепер і тоді це один із відомих громадських діячів в нашому русі…). Але в нас була дуже жорстка дисципліна і ніхто не слухав балакання збоку.

   Тарас Прохасько:

    2 жовтня ми прибули до міста. Було кількадесят людей, які швиденько вибігли на Майдан Незалежності і почали розкладати намети, і все – ми зайняли місце і почали акцію. Цей перший крок був зроблений дуже вдало, як шахова гра, і важливо, що саме він був з боку студентів.

Далі ми поставили режим в таку ситуацію, що вони змушені були реагувати. Не вони придумували, що робити – їх завдання було реагувати на це. І, слава Богу, на той час ситуація була така, що ми співпрацювали з київськими та іншими студентськими спілками. Тому  пізніше це набуло розголосу серед киян.

   Олесь Доній:

   Там було кілька вимог, спочатку дві, потім – три: перевибори Верховної Ради та націоналізації майна Компартії України і ВЛКСМ, потім додалося – непідписання Союзного договору.

Для того, щоб оголосити Незалежність – потрібно було взяти владу. Тому основна вимога – це перевибори Верховної Ради.

   А націоналізації майна Компартії України і ВЛКСМ – це для того, щоб урівняти всі політичні сили на цих же перевиборах. Ми не довіряли цій Верховній Раді, тому й не сподівались, що вона буде проголошувати якісь там акти.

Вимоги студентів, "комунізм - туфта" та Спас Нерукотворний на тлі пам'ятника Леніну.

Ми збирались зробити перевибори, а тоді вже оголосити Незалежність. Це було б логічно з нашого боку.

Але так, як була істерія москви та кремля – вставили ще й цю вимогу.

А львів'яни приїхали вже з іншими проханнями: відставка прем'єр-міністра Масола та служба українських вояків лише на території України.

Ми не змагалися вимогами, ми просто їх об'єднали, продемонструвавши, що нас єднає більше, аніж роз'єднує.

Вахтанг Кіпіані:

   На початку жовтня 1990 року я, як і багато інших студентів, був на так званій "картоплі" — примусових сільгоспроботах замість навчання. У моєму випадку це були помідори, цибуля та інше.

  Ми з одногрупниками з історичного факультету Миколаївського педінституту імені Бєлінського були в Миколаївському районі, село Ковалівка. Раз на кілька днів можна було дійти до поштового відділення і дзвонити до батьків.

   І в черговий раз, коли я зателефонував, мама сказала: "Ти знаєш, тут студенти голодують…". Але оскільки вона не знала, чому саме, попросив її поспілкуватися зі студентами та дізнатися їхні вимоги.

Коли наступного разу передзвонив мамі, то вона переказала всі вимоги голодуючих студентів. У мене серце забилося від емоцій: відбувається така важлива подія, а я тут збираю урожай московському колгоспу!

Керівництву практики сказав, що мені треба до Києва за сімейними обставинами, то мене без проблем відпустили. Знаючи прокомуністичні настрої керівництва інституту, відчував, що це може бути поїздка в один кінець…

Територія, вільна від комунізму. Панорама наметового містечка в центрі Києва

Михайло Свистович:

На четвертий день голодування показали по телевізору. Я побачив, як мої товариші голодують, як їм погано під дощем і холодом, ніхто на них особливої уваги не звертає, а я тут п'ю, їм домашні ковбаси.

Ніби-то й прогноз мій збувався, що нічого не вийде, але сумління гризло. І ми з майбутньою дружиною зібралися, поїхали до Києва. Тобто я це зробив виключно із солідарності. Вважав, що це неправильно, але, оскільки воно вже почалося, то мені було незручно, що мої товариші голодують, а я тут сиджу об'їдаюсь.

   Віктор Рог:

   Нам, сумчанам, було дуже важливо показати, що тут є Суми, бо Суми на той час було таке місто, я би сказав, русифіковане та апатичне. Я завжди в "самвидаві" шукав інформацію про Суми. Дуже мало зустрічав її.

І одним із таких мотиваторів до протесту стало те, що у нашій обласній газеті "Ленінська правда" опублікували, що десь там у Львові ніби написали: "Геть Сумщину з України!". І я так затявся. Думаю – нічого подібного. Буде Сумщина з Україною. А на той час в Сумах не було жодної української школи, лише російськомовні.

Учасники голодування - студенти з Сум. Олег Медуниця (зліва), Юрій Грамажора,  Віктор Рог (справа)

Це, мабуть, було 5-6 жовтня. Приїхали ми рано, навіть метро ще не працювало, тому до Майдану дійшли пішки. Люди ще спали. Тільки охорона ходила. Пригадую, дуже холодно було. Нам дали якісь фуфайки.

Іван Бортник мав хист до малювання, то фактично він був тим першим художником, що малював пов'язки "Я голодую". Також малював на спинах назви міст та організацій, з яких приїхали люди…

Олесь Доній:

На першій же нараді 1 жовтня ми прийняли відразу рішення, що троє Співголів акції (Маркіян, Олег і я) та актив табору (комендант табору, прес-служба і т.д.) не будуть голодувати.

В нас були голодуючі – з білими пов'язками, служба охорони – з чорними, допоміжні служби (зокрема прес-служба) – з блакитними.

Панорама наметового містечка в центрі Києва

  А коли він від'їхав десь на десятий день акції на кілька днів до Львова, а у нас був непростий період – багато учасників вийшли з голодування (не стільки від фізичних проблем, скільки від психологічних – загальностудентський страйк, на який ми очікували, не розгортався), то для підтримки морально духу команди я теж оголосив голодування. Тож це було десь за 7 днів до завершення акції.

   З одного боку, ми начебто і не слухались настанови нашої наради, а з іншого – це був потрібний крок, тому що десь на сьомий день почався вихід з голодування багатьох людей. Бо ще не було ніяких страйків і були певні психологічні проблеми. І для того, щоб показати приклад – я порушив рішення наради і теж почав голодувати.

Тарас Прохасько:

Я не голодував, був у загоні охорони і забезпечення життя. І, відповідно, в мене були інші побоювання та ризики.

   Мій найбільший страх тоді, що ніхто не буде штурмувати, ніхто не буде карати, бити, розганяти, просто ніхто не буде зважати на то. В такому разі, ризик для життя тих людей, що пішли на голодування, міг бути стовідсотковим.

   Мені, як бойовикові, хотілося, щоби цей штурм, цей погром, не допустив до того, щоби ті люди голодували до кінця. Я дуже мав надію, що ми, оборонці, можемо виконати свою роль в захисті, хоча ясно, що не зможемо втримати то все, але принаймні це голодування не піде в пісок, у загибель.

   Ми з великою радістю чекали можливого побоїща, були вже готові до того, що так і станеться. Навіть попрощався в дома, батьків попередив, що то все може закінчитися каліцтвом чи тюрмою, але я ж так вирішив. А батьки тоді сказали: "Ну якщо так вирішив, то просимо".

То ще була така епоха загального підриву, розуміння того, що нарешті можна робити це. А вже скільки десятиліть думали, говорили і от – той момент настав.

І ясно, що для тих людей, які вірили і прагнули свободи України, було зрозуміло, що це вже є один з дуже важливих кроків. Ні мама, ні тато мені не забороняли, бо усвідомлювали настання цього момент, коли можна щось зробити.

Чому міліція не розігнала протест?

   Михайло Свистович:

   Не було наказу. Для них це теж був шок. Влада не вірила, що ми витримаємо. Навіть не звертали уваги на нас перші днів десять.

Їм важливо, мабуть, було отримати моральну перемогу. Не вірили, що все серйозно. А потім все так швидко пішло вгору, що вже розганяти нас було страшно, міг статися вибух народного недовольства.

   По суті, влада упустила той момент, коли нас можна було розігнати з меншими втратами. Вони хотіли нас зламати й перемогти, щоб народ зневірився, але не думали, що ми такі затяті, вважали, що це жарти.

Там було багато нервів, бо перед цим в Китаї танками подавили голодування студентів на площі Тяньаньминь. До нас приходили КГБісти і казали, що довго терпіти не будуть і подавлять так само танками.

Навіть намагалися нацькувати афганців, які мітингували за свої права (їм обіцяли виконати їхні вимоги, якщо вони нас розженуть, але врешті-решт вони до нас приєднались, бо серед нас теж були афганці). Тому ми постійно очікували, що буде якийсь напад.

Ми були готові до всього. До того ж, на нервах ти перебуваєш весь час, коли тебе мало хто не підтримує (спочатку нас не дуже підтримував народ). І ти не знаєш, що буде, увесь час переслідують думки про смерть.

Вахтанг Кіпіані:

КГБ намагався бути в курсі. Ідея великої протестної акції проговорювалася у студентських осередках доволі довгий час. І тому доводилося конспіруватися.

Аж до того, що частині людей сказали, що голодування буде під Верховною Радою. І коли наші товариші поїхали під парламент — там їх уже чекала величезна кількість міліції. Отже, хтось їм цю інформацію "злив" або вони прослуховували активістів.

А в той самий час кияни, львів'яни і представники інших міст почали свій протест на Майдані, обдуривши таким чином владу. А потім люди прибували, прийшли кияни, і розігнати "без крові" акцію стало майже неможливо.

Перший український Майдан. Тисячі людей вийшли на вулиці підтримати протест молоді

Почали створювати страйкові комітети — в інститутах, на деяких заводах. Було кілька акцій захоплення корпусів університетів — представники голодувальників заходили в аудиторії і закликали виходити на вулицю.

Навіть деякі викладачі напівпримусово виганяли студентів на протест. Київ — був наш! І навіть школярі приходили. Пам'ятаю ці саморобні плакати: "Школа така-то підтримує студентів" або "ПТУ швейників каже — геть Масола і Кравчука!"…

(…)

Чіпляти молодь влада не захотіла, бо люди б виступили на наш захист і ситуація могла вибухнути. Партійна влада ніяк не могла на це людське море вплинути — десь так, як і в 2004-му. Та й ніхто спершу не усвідомлював, що акція матиме такий масштаб і такий резонанс.

Також не забуваймо, що йшов 1990-й рік, це був час масових акцій, і комуністи програвали на кожному кроці.

30 вересня, за кілька днів до голодування, була феноменальна демонстрація, влаштована Народним рухом й іншими демократичними організаціями, в якій взяли участь сотні тисяч людей.

Я теж був серед них, і це було дивовижно — колона розтягнулася між сьогоднішнім Майданом Незалежності та площею перед Олімпійським (тоді — Республіканським) стадіоном!

Нам не все одно. Кияни підтримують протестувальників травами для чаїв

   Віктор Рог:

   Сьогодні я згадую про ті дні, як про одні з найщасливіших днів мого життя. Це був такий емоційний підйом, така солідарність, така підтримка суспільства. Кияни, і не тільки кияни, приносили туди гори квітів.

Тому я розумію, що це дійсно було недарма. І властиво, я вважаю, що кожне покоління має прожити щось подібне. Потім буде що згадувати і самому собі, і що розповідати нащадкам – щоб не було соромно поглянути їм в очі.