«Це були найщасливіші дні мого життя»: 35 років тому в Києві розпочалася Революція на граніті ч. 2

Матеріал до публікації підготував Олександр Зінченко, Український інститут національної пам'яті. 

      Тарас Прохасько

  Спочатку це було зацікавлення, здивування. Тоді була дуже ефективна всеохопна радянська пропаганда, яка показувала, як голодують і страйкують на Заході. Тому всі знали, що голодують тільки хороші люди. Погані – не голодують.

   Тому до нас радянський народ поставився добре. Всі нас шкодували, але підтримувати мало хто поспішав.

Більшість нам вірили, але не могли отямитись. Бо голодування не на Заході, а в СРСР – це був шок.

Тому потрібно було робити якісь радикальні дії: ходити по університетах, заходити в аудиторії під час лекцій з мегафонами, закликати до страйку.  І народ поступово розкачувався.

Віктор Рог:

Нас підтримували політв'язні та репресовані – люди, які уже відсиділи у таборах до того моменту. Вони вміли голодувати.

Пригадую покійну Оксану Мешко, котру називали матір'ю українських політв'язнів та дисидентів. Дуже славна жінка. Їй було біля 80 років. Теж голодувала.

Коли Крюкова стала голодувати, то всі говорили: "Сама Ніла Крюкова голодує, а не просто якісь шмаркачі".

   Михайло Свистович:

   Зі здоров'ям там у всіх було кепсько. Особливо погано було товстим, їм було складніше. Я був худим тоді, важив 72 кг при зрості 182 см.

Голодувати восени на Майдані – це зовсім не лікувальне голодування. По-перше, там було холодно.

Ворог відомий. Комуністи з "групи 239" - головна перешкода на шляху до незалежності України

При тому, що умови були хороші: у всіх були ковдри, матраци, розкладачки, спальники, ватники, светри, теплі шкарпетки. Але все-одно, коли ти цілодобово на радіаційному граніті та холодному повітрі – здоров'я різко погіршується.

Ми знали, що під час голодування потрібно пити теплу воду. Але на третій день цього вже ніхто не робив, бо від теплої нудило. Тому пили холодну воду.

   На шостий день нудило вже й від холодної. Тоді з'являється присмак оцту в роті – організм починає спалювати жири. Також у всіх падав цукор і тиск.

   В кожному наметі стояв дерев'яний піддон, на якому – дві розкладачки, на них – матраци, ковдри, спальники. Стояли баки з теплою, холодною водою і пляшки з мінеральною.

   Кожного дня нас перевіряли, брали аналізи, які показували, хто голодує, а хто ні. Якщо аналізи показували, що людина їсть, її виганяли.

Марія Бурмака - не тільки співала для протестувальників, але й організувала приїзд до столиці харківських студентів

Наприкінці голодуючих було купа – більше 200. Навіть стояла черга з тих, хто хотів приєднатися до голодування, але ми вже не брали, бо не було, де їх дівати. Тільки в тому разі, як хтось вибував, заходив новий.

   Медогляд пропускати не дозволялося. Максимум – один день. І лише тим людям, які були за щось відповідальні і з поважних причин не змогли з'явитися на медогляді. І щодо яких була довіра.

   Але навіть якщо той, кому довіряли, пропускав два огляди, його теж виганяли, які б причини пропуску медогляду не були, за що б він не відповідав.

Віктор Рог:

Приступив я до голодування з моменту приїзду. І завершилося воно аж тоді, коли мене винесли "вперед ногами". Я втратив свідомість і пам'ятаю лише, що прийшов до себе в іншому наметі. Біля мене були лікарі.

А потім така цікава ситуація: прибіг якийсь шаман, лікарів порозпихав і почав робити якісь маніпуляції, до потойбічних сил звертатися, щоб мене оклигати.

Отож, голодував, мабуть, до 14 жовтня. Вживав лише воду і цигарки (!).

   Спали по 4-5 годин. Але деколи лягали відпочити і вдень, коли трохи теплішало, для того, щоб вночі вже бути більш "бодрячком".

Бо, з одного боку, голодувати і так важко. А коли ти ще на холоді і весь час в русі, на нервах… Ми всі були при роботі: десь ходили, пікетували, спілкувалися з людьми.

У Києві фактично не було кого агітувати – всі і так знали про нас. Тому було вирішено йти на периферію – роздавати листівки, збирати підписи.

Телеграма адресована голодуючим на Майдані Незалежності 12 жовтня 1990 року. Офіційно він тоді називався площа Жовтневої революції

Кожного дня приходили поштарі з поштамту, приносили багато листівок, телеграм, листів підтримки… Київ. Хрещатик. Наметове містечко. І все. Деколи, правда, листи приходили особисто Донію.

Олесь Доній:

Один із перших днів до нас прийшов голова Верховної Ради Леонід Кравчук. Цим він показував, на скільки відкритий до спілкування, як і Горбачов, і ми з ним вели переговори.

Ми озвучили кожну з вимог і обґрунтували – нас показали по телебаченню (але це була помилка влади). Мало хто пам'ятає, що ми говорили, які вимоги висували, як говорили – але кілька людей сказали, що це вперше по українському телебаченню пролунало звертання по імені.

Співголова студентського протесту Олесь Доній на парламентській трибуні 15 жовтня

Я звертався до найвищої посадової особи "пане Леоніде", а не "Леонід Макарович", –  як було прийнято. Це не дозволяла собі ні Верховна Рада, ні опозиція – таке звертання ніколи не транслювалося по телебаченню.

І було помітно, що його тіпало більше не від того, які вимоги ми висуваємо, а від манери звертання.

   Вахтанг Кіпіані:

   Якщо не помиляюся, до Києва я приїхав 14 жовтня. Це було вже наприкінці акції, але ж тоді ніхто цього ще не знав. З вокзалу заїхав додому, перекусив, взяв із собою теплі речі й поїхав на Майдан. Увечері мама привезла розкладачку.

Якийсь хлопець на вході до наметового містечка запитав, з якого я міста. Мені сказали: "О, з Миколаївщини в нас ще не було". Знайшовся напіввільний намет. Я повісив на ньому грузинський, ще недозволений прапор, зробив надпис на картоні "Миколаїв".

   Почали підходити люди знайомитися, сперечатись. Зокрема, пригадую дисидента Миколу Горбаля, він не зміг пройти повз мене, бо "сидів" на Миколаївщині, тож хотів познайомитися з "земляком"…

Отже, я був на голодуванні чотири дні, три доби — з 14 по 17 жовтня.

Протестна хода по вулиці Грушевського. 15 жовтня 100-тисячна колона прорвала міліцейський кордон біля Верховної Ради

Була спроба замінувати наметове містечко. Це було, здається, 15-го, пізно ввечері. Прийшла міліція й повідомила: поступила інформація, що табір заміновано. Напруга була неймовірна.

Якраз відбувались останні перемовини в парламенті. Керівництво табору наказало вийти і заховатися за пам'ятником Жовтневої революції, який тоді був приблизно на тому місці, де тепер височіє скляна стіна "Глобуса".

Але розуміючи, що може початися захоплення табору, охорона наметового містечка (вони не голодували) лягла по кордону табору, тримаючись за руки. Якби міліція побігла захоплювати намети, то вони стали б на заваді.

А ми бачили це з-за пам'ятника, метрів зі ста. Нам було дуже смішно, що ми сховалися фактично за Леніним. Але так нічого не знайшли — і ми повернулись на ніч до наметів.

Ланцюг. Студенти охороняють проходження колони демонстрантів від можливих провокацій. Ймовірно, 15 жовтня 1990 року

Тарас Прохасько:

Ми не сиділи і не лежали на Майдані постійно – ходили по університетах, заводах –  піднімали народ.

Останній день голодування зустрів на заводі "Буревісник". У нас були такі мобільні групи, які їздили по підприємствах. Я був керівником однієї з них. Дорога до заводу займала десь півтори години з тодішнім громадським транспортом.

Приїхали на збори колективу. Нас посадили за стіл, поставили воду у трилітрових банках (зустріч тривала години три, і за цей час свою банку я всю спорожнив).

У залі в перших рядах сіли комуністи з парткому. Деякі навмисно їли дуже смачні канапки з ковбасою, баликами, ікрою. Періодично  пропонували нам. Це щоб вивести з рівноваги.

Вони сперечалися з нами, але ми все-одно загітували робітників на страйк. Ми приїхали щасливі назад і побачили натовп значно щасливіших за нас людей. Виявилось, що ми щойно перемогли.

От тільки загітували людей на страйк, а тут – перемога!

                                                      Перемога

   Вахтанг Кіпіані:

   17 жовтня Верховна Рада ухвалила постанову про часткове задоволення вимог голодуючих студентів і про поступове виконання решти.

Було вирішено розходитися. Відчували велике щастя. Частина студентів-радикалів була налаштована залишатися до початку виконання вимог. Але керівництво табору, Доній, Іващишин, Барков казали, що ми зобов'язані виконувати домовленості. Я зібрав речі й поїхав до Миколаєва.

В останній день до наметів прийшло багато депутатів від опозиції, вона тоді мала назву "Народна Рада". Ми навіть брали в них автографи. У мене десь є блокнотик, де розписалися  Степан Хмара, Володимир Яворівський, Іван Заєць та інші.

Хоча дехто з політиків казав: це ми маємо у вас брати автографи, бо ви таку велику справу зробили…

Вахтанг Кіпіані та Олег Тягнибок під час Революції на граніті

Михайло Свистович:

Голодування стало центральною подією, і взагалі без цього голодування не було б незалежної України.

Тоді мав бути підписаний союзний договір, який зробив би вихід республіки зі складу СРСР фактично неможливим. На той момент в Конституції було просто вказано, що кожна республіка має право вийти зі складу СРСР.

А в цьому новому союзному договорі був прописаний механізм, який був настільки складним, що практично здійснити вихід було неможливо, якщо б центральна влада захотіла цьому завадити. Тому не підписання Україною нового союзного договору було головною умовою голодування.

Михайло Свистович (зліва)

Завдяки голодуванню ми досягли, що Україною цей договір не був підписаний. А ще влада стала нас боятися. Коли влітку 1991 року на порядку денному знову постало питання підписання нового союзного договору, то Верховна Рада відразу зняла це питання, як тільки ми під'їхали  до неї зі складеними наметами.

Вахтанг Кіпіані:

Фактично було виконано частину наших вимог.

Рада прийняла закон про службу українців тільки на території республіки.

Україна почала затягувати процес підписання Союзного договору, щодо якого Москва наполягала.

Почала діяти комісія з вивчення проблеми можливої націоналізації майна КПРС і ВЛКСМ на території України.

Пішов у відставку антидемократичний уряд Віталія Масола.

На жаль, не була реалізована обіцянка провести навесні 1991 року вибори на багатопартійних засадах. Це призвело б до радикальної зміни складу Верховної Ради, де діяла комуністична більшість з 239 депутатів.

Обіцянку не виконали — ясна річ, що комуністи цього не хотіли, але й демократична меншість не надто наполягала – бо це означало, що їм теж треба було йти на вибори, змагатись знову…

Литовські студенти приїхали підтримати українських

Я, звичайно, тоді не балотувався б до Ради, але, наприклад, Олесь Доній і деякі інші цілком могли боротися за право бути обраними. Київ і Львів студентів підтримали б тоді. Довіра до політично активної молоді була дуже висока.

Більше того, парламент спеціально підняв віковий бар'єр для кандидатів у депутати. До голодування можна було навіть студентам змагатися за місце у Верховній Раді, а тепер цей поріг підняли до 25 років! 95 % активістів революції на граніті мали менше, отже, не мали права іти в політику і перемагати.

Зрада

Олесь Доній:

Революція стала найуспішнішою акцією з часів боротьби за Незалежність і це приклад, що нам вдалося замислити, організувати та успішно завершити акцію.

Тобто це приклад того, що Україна боролася і постійно перебувала в контраргументації до московських істориків і політологів. Приводжу приклад: я особисто знаю, що Україна боролася. А коли вони кажуть, що Україна виборола незалежність лише через непідписання Союзного договору і путч в москві, –  ні, це не правда – і наша Революція є правдивим прикладом.

   Студентська Революція перемогла! Це була успішна акція – без жодного програшу.

   А от через недовершеність нашої революції програла вся Україна, бо вона втратила шанс. Адже домовленість про проведення в подальшому перевиборів таки існувала – а до цих перевиборів була не готова решта України. І виявилося, що наші старші товариші – опозиція – теж не були готові до такого.

   Вони не розуміли ваги, необхідності і можливості взяти владу в свої руки. А студентські ватажки цю вагу розуміли. В результаті програла Україна, бо вона втратила шанс стати Європейською державою, частиною Європейської спільноти, пройти той шлях, який дуже швидко пройшла Центральна Європа.

   Різниця між оксамитовими революціями і нашою – був один рік (в Німеччині, Польщі, Чехії були такі повстання у 1989-ті роки, а у нас – 1990-го). А тепер різниця у розвитку з нашою країною – понад двадцять років. Тобто нам, щоб досягти такого рівня, як Польща, Чехія – вже потрібно 20 років.

По факту – програла Україна, вона була не готова до того, до чого були готові студентські ватажки.

Крим і Калуш разом. Киян підтримують студенти з інших міст України та Росії

Ми дали шанс, Україна ним не скористалась. Але в будь-якому випадку, "Студентська революція на граніті" стала однією з найяскравіших сторінок виборювання Незалежності кінця 80 – початку 90-х. В'ячеслав Чорновіл якось сказав наступне: "Без "Червоної Рути" не було б "Студентського голодування", а без "Студентського голодування" не було б Незалежності України".

   Віктор Рог:

   Ви розумієте – нас "кидонули". Наші "старші брати", які вже були депутатами, не захотіли ризикувати своїми кріслами. Власне перевибори – це той єдиний пункт наших вимог, що не був виконаний.

   Коли закінчилося голодування, буквально через пару тижнів, 7 листопада, проходила акція в Києві та інших регіонах щодо перешкоджання проведення параду до дня [Жовтневої] революції.

Тоді заарештували кількох активістів і Степана Хмару (політв'язень радянських концтаборів, – автор). Вся увага суспільства була прикута до визволення Хмари. Якось так звелися нанівець ці моменти. А потім почалася ініціація союзного референдуму.

   До речі, що дуже цікаво, фактично ці події дуже налякали старших наших "дєятєлєй" і вже на виборах до Верховної Ради 1994 року ввели закон (він був лише одного разу введений в дію), відповідно до якого заборонялося балотуватися громадянам, вік яких становив менше 24 років.

   Це робилося для того, щоб відсікти активну молодь, яка на цій хвилі показала себе. І тоді ні Медуниця, ні Рог, ні Доній, ні Тягнибок, ні багато інших свідомих українців не змогли балотуватись.

Поет та громадянин. Ліна Костенко прийшла в гості у табір голодуючих

Вахтанг Кіпіані:

Якби навесні 1991 року демократи взяли більшість у парламенті, то, найімовірніше, Україна пішла б шляхом Литви, Латвії, Естонії, Польщі або Чехії.

Ми б проголосили незалежність, не чекаючи московського путчу.

Спокійно б заборонили компартію, провели б люстрацію, почали будувати нормальну ринкову економіку. І тепер уже давно були б членами Євросоюзу та НАТО.

Що змінилося в країні після Революції на граніті?

Михайло Свистович:

Голодування пришвидшило розпад КПРС і комсомолу, люди почали масово виходити з партії, письменник Олесь Гончар показово спалив свій партквиток на Майдані. Він був певним моральним авторитетом, його вивчали у школі. І цей вчинок досить суттєво підлив масла у вогонь.

Революція  радикалізувала активну частину населення, налаштувала  на рішучість.

Після голодування я побачив, що ситуація така: ми однак в меншості, нам треба ще довго боротися, але народ вже почав замислюватися про незалежність України, хоча раніше це мало кому могло спасти на думку. Після ж голодування ідея незалежності почала активно обговорюватися.

Мазепинка і мегафон. Луцькі студенти з Луцька на сходах Червоного корпусу університету ім. Т. Шевченка. В центрі - Голова волинського Студентського братства Сергій Годлевський. Праворуч від нього - студент історичного факультету Володимир Собчук (до мобілізації - директор бібліотеки Східноєвропейського університету в Луцьку)

Коли у ВР виступали депутати з опозиції (Народної ради), закликали піти на зустріч мітингувальникам, комуністи займали цинічну позицію. А народний депутат СРСР, знаменитий лікар Микола Касьян, сказав: "Та хай голодують, нам більше ковбаси буде". Тоді купа народу з усієї України повідправляли йому посилки з ковбасою.

   Нас звинувачували в цинізмі. І це була правда. Голодування – це був не емоційний, а досить таки цинічний крок з нашого боку по відношенню до всіх: до народу, друзів, ворогів.

   У нас був холодний розрахунок, а голодуванню передувала двомісячна підготовка до акції. Ми знали, що нас будуть шкодувати. Ми знали, що на нас не зможуть не звернути увагу: діти ж голодують! І що це приверне на нашу сторону тих, хто не переймався нашими ідеями.

Так, нас можна назвати циніками. Циніками, які готові були загинути за ідею.

На сайті Молодіжної інформаційної спільноти "Сіль" доступні повні версії інтерв'ю із Олесем Донієм, Вахтангом Кіпіані, Тарасом Прохаськом, Віктором Рогом, Михайлом Свистовичем.