5. З циклу неписаних історій про минуле: ТАКИ СТРАШНА БУЛА «КУЗЬКІНА МАТИ»

Про Голодомор в Україні у тридцяті роки минулого століття написано і сказано уже багато, обнародувано достатньо раніше невідомих і прихованих фактів та документів, але дискусії, був це геноцид українського люду чи не був, на жаль, не кінчаються. Вистачає тих, хто заперечує винищення голодом наших співвітчизників. А провідні у Дніпропетровську спеціалісти відділу інформації обласного архіву Ольга Шумейко та Олег Кас”янов вважають, що про Голодомор навіть помилково говорити винятково у межах 1932-1933 років – насправді його хронологія набагато складніша і триваліша у часі.

Бо все почалося ще у 1927 році, коли в СРСР було проголошено курс на колективізацію. Коли «з вимогливих міркувань класового підходу» там і тут почали створювати комуни, артілі і ТСОЗи – товариства зі спільного обробітку землі. На Дніпропетровщині і раніше, у 1926, голова тоді Катеринославського окружвиконкому Гаврилов у циркулярі на місця повідомляв, що «90 відсотків наших селян – а це дуже значна кількість – залишаються несвідомими і їх необхідно втягувати до соціялістичного будівництва, щоб краще розуміли вимоги диктатури пролетаріяту». За цими високими словами ніби про «роль і місце селянства у розбудові нового суспільства» крилося, знайте тепер, не що інше, як «труднощі з хлібозаготівель, які не можуть не викликати тривоги і вже загрожують темпам індустріалізації молодої Радянської держави».

На кінець двадцятих років з добровільною хлібоздачею дійсно склалася критична ситуація. Тоді писали й доповідали, що напружена. Селяни ні в яку не бажали продавати зерно «за цінами, нижчими від цін на промтовари». Архівні документи тих часів – протоколи засідань окружних партійних «трійок», облікові та особові картки «громадян, які злісно ухиляються від хлібоздачі» -  однозначно переконують, що насильницькі методи впливу на непокірних, каральні розправи з ними набирали обертів «не з року в рік, а по днях». У вересні 1929 року з цього приводу в Дніпропетровському комітеті КП(б)У відбулася нарада партійно-господарського активу, на яку прибув і гість з Москви Анастас Мікоян. Тепер в стенограмі, збереженій державним облархівом, читаємо його «цінну» вказівку: «Однією агітацією у цій справі не допоможеш і ГПУ повинні зіграти у ній велику роль». Яку саме? З документів того ж архіву дізнаємося, що лише протягом місяця після від”їзду Мікояна і лише у Новомосковському районі за межі України було вислано 54 сім”ї «заможників та куркулів, які чинили шалений опір заготівлям хліба». А до кінця наступного 1930 року з «селянського сектору» загалом по Україні зуміли витиснути 400 мільйонів пудів. Далі і в 1931, який виявився набагато менш урожайним, насильницьки – примусово, як тоді звітували - вилучили ще 380 мільйонів пудів.

І саме груднем 1931 року датоване наявне в облархіві повідомлення, в якому вперше прямо говориться, що «є випадки, коли селяни стали вмирати голодною смертю». Більше того, з настанням зими, коли «у людей по селах почали закінчуватися їстівні припаси, заготовлені переважно з присадибних ділянок», з кількох районів відразу надійшли доповідні з грифом «Секретно», у яких мова йшла про «повальний голод, від якого немає спасу».

- У своїх сховищах ми знайшли анонімного листа групи комуністів, - розповідала Ольга Шумейко, - у січні 1932 року написаного до обкому партії з тим, щоб «сообщить действительное положение дел, создавшееся в ряде районов нашей области».

Ось цей лист. Цитуємо на мові оригіналу: «По городам и поселкам уже пару недель как появились колхозники, наши союзники по общей классовой борьбе, с сумками просить хлеб, отрубей, жмыхов, капусты и прочего. Их объяснения подтверждаются фактами, что они действительно колхозники-бедняки, даже немало среди них организаторов колхозов в нашей области. Мы убедились также, что полученный ими из колхоза хлеб иссяк, купить его негде и не за что, и для них один путь – голодать. Или нищенствовать. Но никто ничего не дает. Все якобы сочувствуют их обреченному на голодную смерть положению, но куска хлеба почти никто действительно не дает.

На почве голода и нищеты уже начались грабежи и убийства. Мы глубоко убеждены, что если сейчас не будет проявлено к этому вопросу все внимание нашей партии, мы доведем до отчаяния колхозников, которые уже сегодня потеряли всякую надежду на завтрашний день, а наша 15-летняя работа по перевоспитанию отсталых товарищей по классу может пойти насмарку. Если мы действительно хотим по-большевистски готовить и провести 4-й большевистский сев, то нам преступно быть слепыми».

Лист був анонімним, без підписів, позаяк «через год мы наши фамилии огласим, а пока нет надобности».

На листі резолюція секретаря обкому комуністів-більшовиків Менделя Хатаєвича. Читаємо: «1. Что это за группа? Для фасона авторы называют себя группой или действительно таковая существует? Пусть выяснит и установит ГПУ. 2. Язык письма партийный, хотя и видно, что люди пришли в паническое состояние. Послать для сведения копию в ЦК КП(б)У товарищам Косиору и Постышеву, а также в ЦК ВКП(б)»…

Ось так і не інакше. Але це все те, що передувало голодомору. А що відбувалося по його закінченню? Чи була партійна еліта щиро і глибоко схвильована та стурбована жахами, які сталися? Чи відчувала вона свою вину і чи переймалася елементарним бажанням хоч якось тепер зарадити народу? Адже здається, що за канонами людських цінностей, християнських традицій каятися та просити прощення за скоєні злочини і гріхи належало ще й як спокутувати власні злодіяння! Але ось, як на нас, дуже «цікавий», майже химерний, якщо не «парадоксальний», то насправді огидний, блюзнірський документ потрапив на очі працівникам обласного архіву. Датований він 20 червням 1934 року, коли ще пухли і помирали від голоду не тільки селяни. А підписав його все той же Мендель Хатаєвич – секретар Дніпропетровського обкому КП (б)У.

Наводимо документ повністю – він вартий того, щоб його прочитати. Отже:

«Секретарям райпарткомів, головам райвиконкомів, директорам та начальникам політвідділів МТС і радгоспів, головам сільрад та управам колгоспів.

Хоч боротьба з жуком-кузькою широко розгорнулася в усіх районах, він все ще у величезній кількості появляється на полях і продовжує завдавати великої шкоди врожаєві. Щоб відстояти урожай від кузьки, наказуємо:

1. В усіх колгоспах і радгоспах, незалежно від визрівання хліба, усім польовим бригадам негайно вийти в поле, в табори з тим, щоб як тільки жук появиться на тому чи іншому масиві, негайно приступати до його знищення.

2. В час, коли жук перебуває на посівах, не відтягувати колгоспників від його збирання ні на які збори, навіть у питаннях чистки партії.

3. У тих місцях, де почалася косовиця, забезпечити чергування комсомольців, піонерів і школярів на сусідніх площах, маючи на увазі, що під час косовиці жук перелітає на сусідні поля.

4. Широко використати досвід колгоспу ім. Хатаєвича Варварівської сільської ради Синельниківського району у боротьбі з жуком, де з ініціативи голови сільради товариша Литвиненка з двох дошок, завдовжки по 3 метри, зроблена коробка для збирання жука. В середині цієї коробки є валики з щитками. Два колгоспники носять цю коробку над посівами так, щоб валики, які крутить один з колгоспників, загрібали жуків. На кінці до коробки прироблено мішок, в якому збирається жук-кузька.

Жук-кузька ще може завдати незліченої шкоди врожаєві. Нашим бойовим обов”язком є знищити його цілком, будь-що».

Можна, звичайно, припускати, що загроза від такого шкідника полів, як жука-кузьки, була значною, але те, що супроти нього, як супроти страшного ворога, ополчилася ледве не вся радянська влада з компартійним апаратом разом, це, погодьтеся, викликає подив і усмішку. Та й важко зрозуміти, чому боротьбу з паршивим жуком мала координувати, спрямовувати компартійна верхівка? Причому, вникаючи до найменших подробиць, спонукаючи навіть селян днювати й ночувати в степу, бути всім дорослим та малим на сторожі і переймати «передовий» на цей рахунок «досвід». Адже ще раз перечитайте депешу – складається враження, наче на той момент у бідолашних посірілих селах наших і нагальнішої біди не існувало, як знищувати капосного жука. Що й більшого, клятішого ворога у селян ніби не було від кузьки. І це тоді, коли люди, якимось дивом уцілілі від голодної смерті, ледве оговтувалися та ще приходили до тями від того, що з ними скоїли, на що прирекли.

Люди були, власне, тими ж беззахисними жуками-кузьками, яких немилосердно нищили і зводили в могили – хіба не так? Хіба дійсно для більшовицької радвлади що селяни, що жуки-шкідники – і ті й інші хіба не в одноковій мірі запеклі «клясові» вороги? Як не крутіть «жуколовки», а виходить так: якщо і ті, і ті псують чи поїдають хліб, призначений для пролетаріяту, значить їх – без різниці, що в першому випадку люди, а в другому комахи-паразити – треба знищувати, як ворогів і паразитів.

- І терор та продзагони часів громадянської війни, і продрозкладка та насильницька колективізація по закінченні її, і «чистки» партії та винищення куркуля як класу, - коментував від себе працівник архіву Олег Кас”янов, - походять зі спільного кореня за будь-яку ціну і силою вибудувати утопічний комунізм. Тепер це жахливе й потворне явище і надає можливість наректи навіть «кузьмізмом» - наскільки підписане свого часу палким більшовиком Хатаєвичем розпорядження в одній зв”язці поєднало поняття «жука-кузьки» і «диктатури пролетаріату».

Усім відомо, як згодом на одній з асамблей ООН керманич Радянського Союзу Микита Хрущов, який обіцяв, що «нинішнє покоління радянських людей житиме при комунізмі», стукаючи по трибуні власним черевиком, дозволив грізно полякати заокеанських імперіалістів – показати їм кузькину матір. Розповідають і пишуть, що американці кинулися тоді до словників. Гортали їх з метою знайти, як невідома їм, але страшна істота кузькина мати перекладається на їхню мову? Що це значить, як розуміти радянського лідера, чого від нього чекати? І не знайшли. Навіть чогось близького, ідентичного за аналогією в англійській інтерпретації не виявилося.

Зате тепер ми з вами дістали змогу узнати. Кузькина мати – все одно, що домовина. Це ж бо дві дошки-«молотарки», дошки-зачистки живих комах з приробленим до них душогубним мішком.

                                                                       Микола НЕЧИПОРЕНКО.