6. З циклу неписаних історій з минулого: ЯК «ПЕНТАГОН» ПРОСПАВ ВИБОРИ

Згадуються одні з перших новітніх – чи демократичних, як їх величали - виборів до Верховної Ради, коли в округах цілими низками балотувалися у нас кандидати у народні депутати. В одному з округів Дніпропетровська боровся за мандат і дуже амбітний та ще молодий на ті часи приватний ділок-підприємець. Назвемо його Михайлом Покотилом – зміненим прізвищем, щоб не травмувати його психіки зараз, коли він зі своїм бізнесом зачах і майже пропав. А тоді рвав і метав, так хотів стати депутатом. Сенатором, як сам говорив. Чого тільки не вигадував, як тільки не задобряв виборців, аби вони проголосували за нього!

До Самарського округу тоді ж входив і той кінець на той час проспекту “Правда”, де стояв і стоїть досі “Пентагон”. Це так у Дніпрі-Дніпропетровську називали великий і темно-похмурий зовні дев”ятиповерховий гуртожиток, який свого часу належав знаменитому Домобудівному комбінату. Отож мешкали у ньому будівельники, переважно чоловіки і хлопці – їх у брудних і захаращених кімнатах аж кишіло. Ледве не тисяча душ була прописана в “Пентагоні”. Скільки жило насправді, ніхто до пуття не знав, а ось зареєстрованих точно набиралося до тисячі осіб. Михайло Покотило відразу смикнув, що з цим контингентом-“електоратом” треба по-особливому, не традиційно працювати. Люд такий, що його аніякими обіцянками-цяцянками, тим паче побрехеньками не візьмеш. Разів зо три намагався Михайло Михайлович зібрати неорганізовану ораву мешканців гуртожитку, аби тримати перед нею свою промову, та жодного разу не вийшло. Чоловіки як не помічали запрошень зустрітися з кандидатом. А шкода. І звабливо ж бо одним махом чи не тисячу голосів собі забезпечити!

І тоді Покотило стратегічно мудро тільки в останній момент вдався, як йому здавалося, до непрограшного варіанту. В суботу увечері, напередодні самої неділі-дня голосування, заявився він у гуртожиток зі своєю зграєю помічників. І не з порожніми руками. Хвацькі помічники занесли сім ящиків горілки, сорок кілограмів якоїсь там ковбаси, десять твердого сиру і не менше ніж пів центнера свіжих огірків. І все це Михайло заходився особисто розносити й роздавати, піднімаючись з поверху на поверх, а коридорами від кімнати до кімнати, від дверей до дверей.

- Хлопці, вгощайтеся! – Сміявся на всі кутні. – Це я, Михайло Покотило, частую від душі вас. Випийте сьогодні за своє здоров”я, але завтра обов”язково проголосуйте за мене. Не забудьте, нагадую, що я третій у списку. Дуже прошу - не помиліться! Зрозуміли? Домовилися?

Як тут не зрозуміти? І як не пообіцяти! Нехай буде, як то кажуть, гречка, якщо на дурничку і випивка, і закуска. Кому-кому, а хлопцям-будівельникам цього тільки й треба – і ти, Михайле, наш приятель, друг, товариш, брат і депутат навіки!

- Можеш не сумніватися, усі як один проголосуємо за тебе, - від радості і в передчутті застілля ледве не клялися й божилися хлопці, стікаючи слинкою.

Не знаю, чи сам Покотило цікавився потім, як насправді віддячив йому чоловічий народ за небачену щедрість. Але я розповідаю далі те, що через день, у понеділок, почув від комендантки гуртожитку – геть знервованої жінки, котра ніяк не могла заспокоїтися.

- Всього було у нашому гуртожитку, вам розповісти, так і не повірите, але такого, як на цей раз, ще не було. Такого наш гуртожиток ще не бачив, а світ уже й не побачить. Хлопці усю ніч гуділи по кімнатах, неначе тут відбувалося якесь масове торжество, - розповідала комендантша. – В алкогольному чаду співали та танцювали, також билися та мирилися, веселилися і до нестями, і до гикавки та блевоти, і до самісінького ранку. Я мов на голках сиділа, всю ніч ковтала валідол – переживала, аби нічого не трапилося. Бо спалахне суперечка і п”яна сутичка на рівні, хто кому друг, а хто недруг – не зупинити ж. А раптом вогонь загориться! Їм же ще й не вистачило того, чим Покотило задобрив. Всі його гостинці випили і з”їли. Другу половину ночі бігали, і не раз, у сусідній ресторан…

Потім же до обіду, а то і довше зморений чоловічий “електорат”-виборець відсипався. А перше у нього бажання було, як продер очі – похмелитися. Бо спрага сушила, а з ротів тхнуло, як з пивних діжок. Ясна річ, що похмелялися тепер тим паче уже за свої кровні. Одначе похмелялися знову ого-го з яким розмахом! Знову до посиніння і гикавки. Знову співали, з”ясовували стосунки, мирилися і по черзі бігали тепер в гастроном. До вечора виносили з нього знову не менше семи ящиків горілки.

- Коротше кажучи, - підвела риску комендантка гуртожитку, - я ледве сімнадцятеро чоловік з горем пополам виштовхала, аби сходили вони на виборчу дільницю. Всі інші дійти до неї просто уже не могли і не змогли. Та й не хотіли, наскільки були п”яними. Про вибори усі інші просто й забули…

Очевидно, комендантка ще й передала куті меду - переоцінила свої заслуги. Бо голова тієї ж виборчої дільниці, до якої були приписані мешканці гуртожитку, назвав іншу цифру. “За моїми даними, - сказав, - не сімнадцятеро, а лише семеро “пентагонівців” взяли участь в голосуванні – десять чоловік або не дійшли чи дійшли не туди, або комендантша їх приписала”. Але чи ж хоч за Покотила віддали свої голоси ті, що не розминулися з виборчою дільницею, він, ясна річ, не знав. Жаданої більшості Покотило не набрав ні на цій дільниці, ні загалом в окрузі. Покотила що називається дійсно прокотили. А сьогодні якщо його ще пам”ятають і згадують, так це тільки у “Пентагоні” і більше ніде. За останньою інформацією, якою я володію, Мишко Покотило зі своїм бізнесом врешті-решт прогорів, вдався до шахрайського його порятунку, отож нарвався на «інтерес» до нього правоохоронних органів, і аби уникнути гіршого, обачливо дременув світ заочі. І якщо кому у Дніпрі приходиться їздити через Південний міст на лівий берег, то зліва вздовж Придніпровська, там, де через залізничну колію переїзд, може бачити зарослі чагарниками уже вище дахів розвалини приміщень колишнього бізнесового господарства Михайла Покотила. Згадують, що він збирався вирощувати у теплицях хрумкі з пухирцями огірочки невідомого ще на ті часи для наших країв сорту. Так якого саме, залишилося чи то невідомо, чи і кимсь іншим не заведеного досі тут. Мабуть уже й не прийдеться скуштувати огірочки землякам колишнього кандидата в народні депутати, як він, Михайло Покотило, обіцяв «неймовірного смаку під чарку».

                                                                   Микола НЕЧИПОРЕНКО