Чому у небі не літають жайворонки, а в гаях не співають солов'ї?

А чому дійсно навіть навесні не співають так дружно, як співали раніше, солов”ї? Колись дніпропетровський поет Віктор Корж написав зворушливого вірша, якого журливо озаглавив «Прощання». У ньому осіннім днем відлітали у вирій журавлі, зникали за обрієм з радарів та ридали, що покидають милий їм край. То на блакитнім піднебеснім екрані «їх маршрути світилися, мов сльози ранні» - «і дивилась услід їм Вітчизна, залишаючи небо відчиненим». А недавно у Дніпрі відомий орнітолог Михайло Листопадський повідомив, що минулорічний передзимовий період інтенсивної міграції птахів у наших краях показав наступне: зі 150 видів пернатих, які традиційно водяться і гніздяться на берегах Дніпра у степах по обидва боки від нього, залишилося не більше, ніж 34. А мігруючого птаства немає уже майже зовсім. Тобто не відлітають передусім зараз тому, що й сюди тепер не прилітають – ви зрозуміли це?

Далі Михайло Листопадський говорить дослівно таке: «На нашому віку відбувається катастрофічне зменшення чисельності останніх зі степових видів. Навіть масові донедавна на зразок польових і малих жайворонків - невеличкі пташки, які раніше високо в небі завжди виспівували над нашими головами і полями - сьогодні теж майже безслідно зникли і не злітають уже під хмари».

За його спостереженнями наразі занадто велика група степових птахів, «яких давно вже не було на наших територіях, і немає тепер підстав очікувати їх появи». Не інакше, як ми вижили, розігнали чи й прогнали пернату дичину зі своїх просторів. А швидше, звичайно, водитися і виводити пташенят зникли їм тут прийнятні умови. Не рідні віднині для птаства українські придніпровські землі. Зачинили для нього ми небо. І та група степових птахів, котра ще нас не залишає, уже настільки малочисельна, що погоди, як то кажуть, не робить. Або як висловився Листопадський, «у функціонуванні степових екосистем її участь уже малопомітна».

Скажімо, на Дніпропетровщині ніби ще недавно привільними місцями проживання пернатої дичини, в тому числі і водоплавної, були Булахівський і Солоний лимани в околицях Присамарських лісових масивів на їх зіткненні з безкраїми степами. Але ось яка тепер «неприємність»: і тут птаство все одно, що в останні роки пропало. 

- Я б сказав, що не на віку теперішнього покоління не стало у нашому небі жайворонків, а буквально на наших очах вони там зникли і більше не співають, - говорить і інший відомий в області орнітолог Петро Чегорка. - Причина? А гадаєте, наче безслідно й без втрат можна засівати і засівати величезні площі монокультурами, вирощуючи їх винятково завдяки сотням, уже і тисячам тонн хімічних добрив і особливо засобів боротьби зі шкідниками та хворобами?

При цій нагоді Петро Тимофійович нагадав про дуст – речовину, котра з сорокових років минулого століття вважалася панацеєю ледве не від усіх бід в аграрному виробництві. Ним травили усіх і все підряд, що шкодило рослинам. У 1948 році швейцарський хімік Пауль Мюллер, який відкрив властивості дусту, отримав за це Нобелівську премію. Світ рукоплескав вченому і вважав спасителем усього, що людство вирощувало на полях, городах і в садах. У мого діда Сергія під клунею на цеглинах стояв паперовий мішок, накритий шматком толі – ясна річ, що з дустом. Тільки десь щось шкідливе в садибі появлялося, набирав піввідра порошку і скрізь сипав стільки, скільки вважав за потрібне. Так робили всі. Колгоспи ледве не змагалися, хто більше внесе. І на всій планеті це тривало доти, поки не тільки у крові моржів аж на Південному полюсі, але і в молоці молодих мам по всьому світу не виявили сполуки дусту.

Тоді, продовжує нашу розмову Михайло Листопадський, в планетарних масштабах схаменулися, одначе зараз видно, як на долоні, що уроку ніякого з сумної історії насправді не винесли. Адже інсектициди, пестициди, гербіциди, фунгіциди і так далі, і тому подібні отрути нині всюди використовуються майже наввипередки та уже і в необмежених, і в неконтрольованих кількостях. Якщо відома компанія «Сингента» - світовий на цей рахунок лідер – хвалиться, що її препарати, мета котрих захищати сільгоспкультури від шкідників та хвороб,  застосовуються нині більше, ніж в 90 країнах світу, «щоб розкривати потенціал рослин», то хіба можна цей більш ніж здурілий шал зупинити і припинити? Ми не маємо відомостей, знаходять чи не знаходять і гербіциди та пестициди уже в крові моржів та материнському молоці, але ще років десять тому відомий у нас медик Володимир Павлов, коли він тоді працював головлікарем обласної клінічної лікарні, по секрету сказав мені, як відрізав: «Серед механізаторів, які в радянські роки вносили гербіциди, жодного не залишилося живого».  Хіба треба пояснювати, чому?

А першими і гинуть якраз пернаті. Вони мов своїми маленькими грудьми кидаються нас захищати-попереджати. Більшість птахів у наших краях лише з настанням пізньої осені переходять на харчування «продуктами» рослинного походження. У теплі пори поїдають головним чином комах, жучків і черв”ячків, кліщів та комарів. І своє вилуплене у гніздах потомство годують винятково ними. Не важко здогадатися, комахи і гинуть від хімії у дуже великих обсягах, скорочуючи кормову базу для пернатих. Коли нема що їсти і чим вигодовувати ненаситних пташенят, хто буде сюди поспішати й прилітати? Природу не обдурити!

Справді все менше і менше доводиться чути тих же солов”їв і навколо Самарських лісів, і вздовж Орільських та Привовчанських, у тутешніх верхів”ях Дніпра. І це не зважаючи на те, що власники неповторних голосів вважаються узлісними птахами. Багато хто вірить, наче, прибувши навесні до нас, солов”ї-самці своїм чарівним витьохкуванням приваблюють самок. Це не більше, ніж красива легенда. Насправді самці прилітають у наші теплі краї попереду самок і відразу ж захоплюють собі території. Облітають «квадрати» по периметрах і помічають-попереджають співом «сусідів», що сюди марно зазіхати – зайнято уже. Густо солов”ї не селяться. Але сьогодні немає потреби надривати голоси – куди не полети, всюди вільно, суперників катма. Якщо один самець на гектар  припадає  – це ще й добре. Але це вже не просто не густо, а пусто.

Інша річ суто польові чи степові пташки. Їм лісів не треба – простір давай. Це шпаки і горобці, ластівки і синиці, бджолоїдки і боривітри, вівсянки, в”юрки і так далі, і так далі. Особливість тут переважно така, що годуються і комахами, і насінням та плодами рослин. Відтак теж залежні від комашиних кормів. А ще їм необхідні порослі чагарниками балки та переліски, дикоростучі трави. Бо гніздяться у кущах та високих травах – і не в поодиноких на відкритих площах, а щоб ніхто з хижих тих же пернатих та всіляких гризунів не знайшов гнізд з пташенятами. Біда вся в тому, в один голос кажуть обидва орнітологи Михайло Листопадський і Петро Чегорка, що у нас і заповідні зони та природні парки звелися до мінімуму, наче оазиси дикоростучих куточків зайві і не потрібні, і теж ще й враженні сучасними ЗЗР – засобами захисту рослин. Котрі захищають усе, що завгодно, тільки не комах, без яких пернатим ні жити, ні плодитися. І це тоді, коли чим менше пташиних колоній у наших краях, тим більше всіляких пестицидів приходиться сипати в землю і на землю. Бо якщо раніше пташки якраз і поїдали шкідників, то тепер робити це майже нікому.

- Одного ранку у Павлоградському районі я пересік навскіс Булахівський лиман, який уже згадував, - розповідає Листопадський, - і мало, дуже мало з-під моїх ніг вистрибувало коників та цвіркунів. А це доволі справді серйозний привід бити на сполох…

Бо одне діло, що не співають, не заливаються у травні  дружно і гучно солов”ї, а інше, що і не гудуть роями хрущі над вишнями, як вони колись гули за Тараса Шевченка. А далі Михайло Листопадський раптом запитує: «А джмелів часто доводиться бачити за селами чи й на садибах? Отож! Дякувати треба ще Богу, що оси не пропадають «з кінцями». Бо коли і бджоли загинуть - а гинуть вони уже вуликами і цілими пасіками, особливо коли аграрники від шкідників, збудників захворювань рослин і від самих захворювань бороняться пестицидами, - то хтось ще з древніх попереджав: слідом поголовно вимруть і люди.

З якою ж метою, зрештою, два придніпровські орнітологи ініціювали цю публікацію? Адже здається, наче протистояти сьогодні тому, що колись в СРСР Микита Хрущов називав «плюс хімізацією сільського господарства», а згодом світ покірно додав й «плюс отрутохімізацію», не просто марно, а і нереально – все одно, що намагатися перепинати урагани та смерчі розставленими руками і вигуками «Ой ле-ле!» А Михайло Листопадський і Петро Чегорка ні на йоту не сумніваються, що «нікуди нам не подітися – доведеться відмовлятися від пестицидів». Інакше «слідом за солов’ями і жайворонками подінемося ми». На що дуст був у неймовірній фаворі, одначе канув у Лету. Слідом мають канути і нітрати та пестициди. Чегорка з одного боку наполягає, що рано чи пізно органічне землеробство повернеться у планетарних масштабах, з іншого ж ратує за те, аби ми схаменулися якомога скоріше і заходилися згортати зараз уже орні землі на користь дикоростучих смуг-«посадок» та заказників «дикої» природи. А Листопадський уже сьогодні займається відтворенням, а значить і постачанням тим, хто вирощує тепличні овочі, кілька видів комах та кліщів, які знищують усіляких шкідників та збудників хвороб і на томатах, і на огірках. І запевняє, що це виробникам обходиться дешевше, а прибутки приносить вищі не лише через, уявіть собі, вищі урожаї, а і тому, що екологічно чиста продукція коштує дорожче.

- Звичайно, масштаби теплиць не йдуть ні у які порівняння з масштабами відкритих грунтів, - підводить риску Михайло Листопадський, - та заміни отрути біологічними методами захисту рослин людству нізащо не уникнути. Природу не підкоряти краще, бо ми приречені використовувати винайдене нею – ось так!

Якщо гадаєте, наче дніпровські знавці пташиного світу зарано тільки бурю у склянці води здіймають, то насамкінець знайте таку новину. щойно на своєму сайті вчені Американського орнітологічного товариства повідомили: на даний час порівняно з кінцем минулого століття чисельність солов”їв в Європі і Азії знизилася на 90 відсотків. І перспективи трагічні. Європейські зимують в  Африці. Для цього їм двічі у рік доводиться долати значні відстані. Але умови, у яких солов’ям випадає зараз жити і виживати, обертаються дуже сумними наслідками. Птахи втрачають змогу вигодовувати здорове потомство, немічне ж все тяжче і тяжче як і відлітає у вирій, так і повертається назад. Більше того, у солов”їв з року в рік коротшають крила, щоб витримувати тривалі перельоти. Тому настане момент, коли вони від нас відлетять і не повернуться, назавжди лишаться у більш гостиннішій для них нехай і «дикішій» Африці. В дикій, дикій Африці – тільки не у нас.

І ми тепер посмієм висловити версію, що не лише у солов”їв коротшають крила. У інших пернатих також. Тому й не випадково дніпровський орнітолог Михайло Листопадський минулої осені підмітив: мігруючого птаства у наших краях меншає та меншає, а незабаром і зовсім не стане.