Дикий степ потрібен людині для її збереження як виду

За матеріалами інтернет-видань 16.09.2023 5503

   Зробімо його диким. Що таке ревайлдинг і чому за ним майбутнє України?

Колаж: Андрій Калістратенко

   Природі Тарутинського степу на Одещині дуже пощастило задовго до того, як у 2012-му році йому надали статус ландшафтного заказника. Адже після Другої світової війни тут був військовий полігон.

На перший погляд може здатися, що це не обіцяє нічого хорошого для дикої природи. Але на практиці часто виходить зовсім навпаки. 

   Полігон − це закрита територія, тут немає соняшникових полів і не вирощують ліс на продаж. Звісно, їздить важка техніка і відбуваються навчання, але дика природа почувається незрівнянно краще, ніж там, де мирні аграрії культивують кукурудзу. Точніше, в останньому випадку про дику природу взагалі не йдеться, бо на полі її немає.

   У XXI столітті в Україні за різними оцінками залишилося не більше 4% диких степів, які були колись. Решту люди переорали і перетворили на поля, які зробили Україну одним із найбільших у світі виробників агропродукції. 

   Степ залишився у балках, куди просто фізично не змогла дістатися сільськогосподарська техніка, та в кількох місцях, де йому надали природоохоронний статус. Найвідомішим серед таких місць цілком заслужено вважається заповідник "Асканія-Нова" на Херсонщині, який зараз перебуває під російською окупацією. 

   При цьому про "Тарутинський степ" більшість людей нічого або майже нічого не чули, хоча після "Асканії-Нова" це друга за розміром ділянка дикого степу в Україні. 

Але найбільшу "рекламу" йому зробили не червонокнижні трави і навіть не статус одного з найбільших степових об'єктів природно-заповідного фонду, а біда, яка з ним трапилася. 

    В 2016-му році одне з приватних підприємств почало розорювати цілинний степ, і поки громадськість не зупинила аграріїв, вони встигли "обробити" понад тисячу гектарів заповідної території. Це чверть від усієї площі ландшафтного заказника. 

   Сьогодні на розорані ділянки дика природа повертається за допомогою екологів. А відновлення степу стало одним із найбільш яскравих і масштабних прикладів ревайлдингу, тобто відновлення дикої природи, в Україні.

"Українська правда" розповідає про те, що таке ревайлдинг, чому без нього наше життя на Марсі може стати реальністю, і чому Україна приречена бути одним зі світових лідерів у сфері ревайлдингу. 

    Ділянка так званого еталонного степу. Це означає, що він зберігся в максимально можливому дикому вигляді.

Ділянка так званого еталонного степу. Це означає, що він зберігся в максимально можливому дикому вигляді

Фото Віктора Шаповала 

                                Людина проти степу 

   Для дикого степу оранка − це майже те саме, що вирубка дерев для лісу. Сучасні степи почали формуватися після завершення останнього льодовикового періоду. Упродовж більше ніж десяти тисяч років до їхнього створення докладалися вітри, дощі, різні трав'янисті рослини, стада копитних і безліч майже невидимих безхребетних та мікроорганізмів, що живуть у ґрунті. Але точно не було людини з плугом. 

   "Тарутинський степ" постраждав не тільки від оранки, але й від гербіцидів. За їхньою допомогою аграрії знищували залишки диких трав, які на сільськогосподарському полі вмить стали вважатися бур'янами.

   На щастя, оранку вдалося зупинити, а суд вирішив, що вона справді була незаконною. Нібито хепі-енд, але жодне судове рішення не здатне воскресити знищену дику природу. 

   Коли йдеться про мозаїку радянських часів, потрощену тому, що хтось вважає її недостатньо патріотичною, то її можна відновити. Або створити якісну копію. 

На щастя, зруйнований степ також можна відновити, хоча точно не простіше, ніж мозаїчне панно. І незрівнянно складніше, ніж розорати цілину.

                                           Природа зцілює себе 

   Побутує думка, що природа сама відновлюється, якщо дати їй спокій і не заважати. Загалом це правда, проте є вагомі "але". 

   Якщо вирубати ділянку лісу, то на цьому місці сам по собі виросте новий ліс. Але якщо всі сусідні ділянки вирубали раніше, і ця була останньою, то звідки візьметься насіння для нових дерев? Звісно, якщо мислити масштабами тисячоліть, то це не проблема. Але хотілося б швидше.

Сінокосіння на початкових етапах допомагає відновити дику природу на розораних ділянках степу. 

   Сінокосіння на початкових етапах допомагає відновити дику природу на розораних ділянках степу

Фото Віктора Шаповала 

   Так само зі степом. Якщо поруч із розораною ділянкою є дика, то рано чи пізно степ відновиться знову. Коли саме − думки дослідників розходяться. Але йдеться про десятки років. 

Втім, в "Асканії-Нова" є ділянки степу, розорані в різний час. Природа на них відновлюється, та навіть за сто років після оранки такі ділянки відрізняються від справжньої цілини. Звісно, якщо дивитися очима фахівця. 

Проте людина може допомогти природі та прискорити процес відновлення степу.

                                      Агростеп і "пересадка шкіри"

   Існують різні технології. Одна з них називається "агростеп". Якщо кількома словами, то вона передбачає, що зі степом поводяться, наче з полем. Землю обробляють, а потім засівають. Але не пшеницею чи гречкою, а насінням різних степових трав. Далі доглядати його не потрібно, бо природа сама собі дасть раду. 

Є інша технологія, що нагадує пересадку шкіри. Тільки замість шкіри пересаджують дернину. Це дуже ефективно, адже це готові шматки степу, які крім рослин містять бактерії, гриби й дрібних тварин. 

Але порівняно з агростепом пересадка дерну − це більш трудомісткий процес. Крім того, він передбачає, що для відновлення однієї ділянки потрібно якщо не знищити, то сильно порушити іншу. 

                      Як відновлюють "Тарутинський степ"

   За відновлення "Тарутинського степу" взялася громадська організація "Ревайлдинг Україна". Як експерта вони запросили Віктора Шаповала − директора "Асканії-Нова", яка має найбільший в Україні досвід збереження та відновлення степових екосистем. 

В "Тарутинському степу" розорані ділянки перебували в різному стані, а тому потребували різного підходу. Одні встигли засіяти і зібрати з них урожай. Коли аграрії нарешті дали їм спокій, ділянки почали потроху заростати степовими травами. А місцеві мешканці − косити їх на сіно.

   Може звучати несподівано, та косіння не тільки потрібне людям, а й корисне для степу на ранніх етапах відновлення. 

Косарки ущільнюють розораний раніше ґрунт і знищують бур'яни, які розмножуються насінням. Натомість дикі трави на зразок пирію залишаються на ділянці. Адже вони можуть розмножуватися кореневищем, тому викошування їм не шкодить критично. 

Збирати насіння диких трав у великих масштабах складно, оскільки для цього немає спеціальної техніки. Тому замість того, щоб збирати насіння, скошують траву із насінням. Потім її розкидають на ділянці, яку потрібно засіяти

   Збирати насіння диких трав у великих масштабах складно, оскільки для цього немає спеціальної техніки. Тому замість того, щоб збирати насіння, скошують траву з насінням. Потім її розкидають на ділянці, яку потрібно засіяти

Фото Олега Дьякова 

   Інші ділянки в "Тарутинському степу" розорали, однак не засіяли. Понівечена земля помалу почала заростати ковилою, тобто повертатися до дикого стану. Втім, було кілька серйозних проблем. Одна з них − засилля бур'янів, інша − вітрова ерозія, яка руйнувала розораний ґрунт з глибокими борознами. 

   Тому за допомогою спеціальної техніки поверхню землі спершу вирівняли, щоб зменшити вітрову ерозію. А потім тут почали засівати типчак, бородач і ковилу − типові для "Тарутинського степу" дикі трави. 

                                Навіщо потрібні травоїдні тварини

   "Українська правда" раніше розповідала, чому степи та луки втрачають своє біорізноманіття і як цьому можна зарадити. 

   Якщо зовсім коротко, то трава росте та відмирає значно швидше, ніж її встигають "з'їдати" мікроорганізми. Через це землю поступово вкриває "ковдра" з мертвої органіки, яка змінює температурний режим, вологість та інші умови, до яких звикли рослини. Відтак на їхнє місце приходять інші види, а загальне видове різноманіття помітно зменшується. Степ перетворюється на луг, а згодом заростає деревами. 

Лані у вольєрному комплексі ландшафтного заказника

Лані у вольєрному комплексі ландшафтного заказника "Тарутинський степ"

Фото Віктора Шаповала 

   Проблему можуть вирішити вогонь, дикі або свійські копитні, які в прямому чи переносному сенсі з'їдають "зайву" траву.

   В минулому українські степи населяли стада диких коней − тарпанів, турів та інших копитних. Після того як людина їх знищила, степам доводиться покладатися на одомашнених копитних − овець, кіз та велику рогату худобу. 

   Однак диких копитних можна повернути в природу, де вони були раніше. Зробити це складніше, ніж сказати. А втім, принаймні немає потреби розшифровувати викопні ДНК і вдаватися до технологій генетичного редагування.

                                                   Кулани 

   Розведенням диких копитних багато років займається "Асканія-Нова". Точніше сказати, займалася до того, як її незаконно прибрали до рук рашисти. Саме з "Асканії-Нова" коней Пржевальского переселили до Чорнобильської зони відчуження, де вони живуть, розмножуються і не потребують допомоги людини. 

   В 2020-му році до Тарутинського степу з "Асканії-Нова" привезли першу групу з двадцяти куланів − диких віслюків. Спочатку їх поселили в спеціальному вольєрі, щоб вони акліматизувалися та звикли до нових умов. А потім випустили на волю. 

Куланів у

Куланів у "Тарутинський степ" переселили з "Асканії-Нова"

Фото Віктора Шаповала

   Про їхні переміщення час від часу повідомляють місцеві мешканці. Завдяки GPS-нашийнику в однієї з тварин відомо, що стадо заходило на територію Молдови.

   А минулого року єгері під час чергового спостереження за групою куланів побачили "маленьке диво". Вперше за кількасот років у цих степах народився кулан. Цьогоріч у вольєрі на світ з'явилося ще одне дитинча. 

   Справедливості заради треба сказати, що кулани в "Тарутинському степу" не тільки народжуються, але й помирають через хвороби. Це лише одна з причин, чому шлях до повернення дикої природи не встелений пелюстками троянд.

                          Навіщо нам більше дикої природи?

   Новітня історія "Тарутинського степу" − лиш один із прикладів ревайлдингу. "Українська правда" вже неодноразово розповідала про проєкт фермера Олексія Бурковського з Донеччини, який вирішив перетворити свій земельний пай на ділянку дикого степу. 

   Ревайлдинг − це те, що відбувається в Чорнобильській зоні відчуження впродовж майже 40 років. Ревайлдинг відбувається на місці знищеного росіянами Каховського водосховища, незалежно від того, чи є ми прихильниками його відновлення чи сповідуємо іншу картину майбутнього.

   Розмови про ревайлдинг бентежать уяву, але впираються в одне питання: навіщо? У випадку з "Тарутинським степом" відповісти нескладно. Це територія заказника, її незаконно розорали, тому логічно виправити цю недоречність. Але в інших випадках відповідь може здаватися не такою очевидною.

   На наше щастя (а може, й навпаки), процес знищення природи відбувається поступово. Чим більше природних екосистем ми руйнуємо, тим, наприклад, більше вуглекислого газу опиняється в атмосфері. 

   Поки що планета не перетнула позначку потепління на 2°С в порівнянні з доіндустріальним періодом, встановлену Паризькою угодою, за якою нас чекає справжня кліматична катастрофа. Але якщо вирубати ще трішки лісів і осушити ще трішки боліт, ми гарантовано "досягнемо мети". 

   Якщо процес руйнування природи триватиме, одного дня ми прокинемося на "Марсі". Іншими словами, на планеті, яка цілком позбавлена того, що забезпечує наше існування на Землі. Себто самого життя. 

   Проте запасної планети в нас немає і в осяжному майбутньому не буде. Тому ревайлдинг потрібен не заради природи (залишимо цей непрактичний ідеалізм), а заради самої людини. 

                                   Ревайлдинг і люди

    Інша проблема полягає в тому, що ці ідеї планетарного масштабу найчастіше розбиваються об місцеві реалії. 

   Для того щоб створити заказник, заповідник чи національний парк (поки що не йдеться про ревайлдинг, а лише про те, щоб надати охоронний статус шматочку природи, який дивом дожив до цього часу), потрібно отримати погодження землекористувача. Наприклад, місцевої громади. Або державного підприємства, як у випадку з більшістю лісів.

   На ділянці може бути скільки завгодно червонокнижних видів, але якщо землекористувач не хоче − жодного заказника не буде. Подібна ситуація, наприклад, склалася навколо Свидовця, де активісти хочуть створити заказник і вберегти дику природу від знищення. І таку ситуацію нерідко можна бачити навколо менш відомих природних об'єктів, які не привертають такої медійної уваги, як Свидовець.

   А тепер уявіть, що йдеться не про заповідання степової балки, де ніхто нічого поки не сіє. А про те, щоб поле перетворити на степ. Або демонтувати греблю і спустити водосховище. Або припинити видобуток торфу в болоті й дозволити йому знову бути не джерелом пального, а просто болотом.

   Віктор Шаповал каже, що різні громади по-різному ставляться до перспектив відновлення природи. Однозначно те, що людей не можна ізолювати від природи і огородити її глухим парканом. Інакше навіщо ця природа їм потрібна? 

   В тому ж "Тарутинському степу" місцеве населення косить сіно на ділянках степу, які відновлюються. Це компроміс − ситуація, вигідна на даному етапі природі й людині. Так само і традиційне для півдня України вівчарство допомагає степам позбавлятися від зайвої біомаси і зберігати своє біорізноманіття. 

   Розвиток туризму, зокрема зеленого, також може грати на користь ревайлдингу.

За відсутності в українських степах диких копитних, традиційне вівчарство грає важливу роль у підтриманні степового біорізноманіття

За відсутності в українських степах диких копитних, традиційне вівчарство відіграє важливу роль у підтриманні степового біорізноманіття

Фото Віктора Шаповала 

Приречена на відновлення 

До цього часу Україна була дуже далекою від того, щоб претендувати на світове лідерство у сфері охорони природи. Навіть попри те, що рух до Європи зобов'язує нас робити значно більше, ніж ми звикли. 

   Упродовж кількох років Верховна Рада не може прийняти закон про Смарагдову мережу, без якої в ЄС нас не чекають. А без неї природно-заповідний фонд займає лише жалюгідних близько 7% території нашої країни. Тоді як загалом по світу − 17% (коли йдеться про суходіл), і навіть це далеко від того показника, за який борються екологи та природоохоронці.

   Але в найближчому майбутньому Україна майже приречена стати помітним світовим центром ревайлдингу. Незалежно від наших симпатій, переконань чи навіть бізнес-інтересів господарська діяльність не зможе відновитися всюди, де зараз точаться бойові дії. Навіть за найбільшого бажання розмінування усієї території триватиме десятиліттями або й довше.

   Це як із Каховським водосховищем − поки люди сперечаються, відновлювати водосховище чи ні, а якщо відновлювати, то як саме, дно колишнього штучного моря захоплюють рослини, які "сперечаються" хіба що між собою за місце під сонцем. 

   Після війни великі ділянки природи, насамперед у степовій зоні, будуть малопридатними або тимчасово непридатними для життя чи будь-якої діяльності. Єдине, що можна з ними зробити − віддати природі. І в цій ситуації чи не єдиною втіхою для нас буде те, що такою страшною ціною ми все ж примножили життя на Землі.

 

Фото Віктора Шаповала.

Дмитро Сімонов, УП.


Поділитися текстом в мережах:
Репости вітаються !
>>> Підписуйтесь на нашу Фейсбук-сторінку
>>> Читайте нас в Telegram
>>> Підбірка новин сайту в GoogleNews
>>> Статті з газети Фермер Придніпров'я

Коментарі (0)


Новини ОТГ