Зустріти з дівчиною Новий рік, поїхати в Крим, - мрії захисників України на 2023-й

За матеріалами інтернет-видань 02.01.2023 34144
 

Обійняти загиблого друга, поїхати в Крим. З якими мріями українські захисники йдуть у 2023 рік

Раніше кінець грудня був періодом New Year's resolutions, коли люди обіцяли собі заробити більше грошей, піти у спортзал, поїхати в подорож чи одружитись. 

Цього року, напевно, всі бажають лише перемоги. Та за успіхами на фронті стоять не супергерої у формі, а реальні люди. 

Вони зустрічають Новий рік в окопах, під обстрілами чи в тилу ворога. І їхні бажання бувають дуже простими – випрати форму, виспатись, обійняти дітей і коханих.

 

 Колаж: Андрій Калістратенко/УП

     Яким був воєнний 2022 рік для українських бійців? Як вони відзначатимуть свята на фронті і які бажання загадають у новорічну ніч?

Військовий льотчик "Жук", командир роти спецпризначення "Молодший" та командир групи вогневої підтримки "Чубака" підсумували рік і розповіли, про що мріють понад усе.

Жук

Військовий льотчик-штурман

Мрія: повернути загиблого друга, стати цивільним пілотом 

         Жук – 23-річний військовий льотчик з Херсона. У 2017 році він вирішив присвятити життя небу і вступив у Харківський національний університет повітряних сил імені Івана Кожедуба.

З початку великої війни Жук брав участь у боях за Харківщину як льотчик-штурман, отримав поранення, одружився, повернувся звільняти Херсонщину, а нині перебуває на ротації. 

Далі – його пряма мова.

 

 Жук – 23-річний військовий льотчик з Херсона

Приблизно до 20 лютого ми постійно літали на збори, вчилися літати у різних умовах. 23 лютого, коли вийшли на роботу, нам сказали, що є невелика ймовірність того, що почнеться війна. О 1 годині ночі у нас біля аеродрому спіймали диверсійну групу. 

      24 лютого я прийшов додому, зібрав сумку. Біля аеродрому тоді стояла танкова бригада. Ми почули вибухи і я подумав, що хлопці знову навчаються, а виявилося, що це вже росіяни били по Харкову. Я полетів на завдання "на пару тижнів", а вийшло так, що 4 місяці місився за Харків, Куп’янськ, Ізюм. Ми возили гуманітарну допомогу, форму, провізію, боєприпаси, якщо це терміново було потрібно. 

      Я літав як льотчик-штурман, вів безпосередній вогонь по російських позиціях. Нікого не жалів, коли робив холоднокровні вчинки. Кожного разу натискав на кнопку скидання некерованих ракет і розумів, що забирав життя 10-20 окупантів. З’являлися, коли ніхто не чекав. 

      Найскладнішими були бої за Ізюм. Коли там збили 2 вертольоти моїх однокурсників, стало трохи страшно. Бо це зараз ми можемо випускати снаряди за 15-20 км від точки, а тоді ми підлітали за кілометр-два до цілі, фактично були в полі зору.

 

  "Найважче було усвідомлювати, що ти – як пакетик розчинної кави – одноразовий"

      Найважче було усвідомлювати, що ти – як пакетик розчинної кави – одноразовий. Якщо виживеш – значить пощастило. На війні вбили мого найкращого друга. Нас випускалося понад 80 людей, а зараз залишилося, може, трохи більше 20. 

     Під час боїв за Ізюм ми вирішили відстрілятися у три кола, хоч нам більше одного заходу не можна робити. Мене збили, я отримав поранення. Бої за Херсон також були дуже тяжкі, особливо морально, тому що в росіян було імените ППО, наших хлопців на цьому напрямку позбивали. Було трохи важко після поранення, не хотілося, щоб мене збили вдруге.

 

 "Коли я літаю, роблю фото і відправляю Лізі хмаринки"

      Я наносив удари по точках відходу російських військ. Одразу після звільнення Херсона вночі написав мамі, яка зараз у Польщі: "Херсон наш". Мама вся в сльозах – відразу хоче додому. Напевно, це й були найбільш знакові події року. 

     Із хорошого в цьому році – я одружився зі своєю дівчиною Лізою. Ми з нею знайомі з 10 років. Коли почалася війна, вона мені написала і ми багато говорили. Потім вона каже: "Буде вільний час – дзвони".

Ми продовжили говорити, а потім вирішили, що маємо бути разом. Я приїхав у Київ у червні, вона повернулася з Литви. Так і одружилися. Коли я літаю, роблю фото і відправляю Лізі хмаринки. 

"Найбільша мрія – повернути свого найкращого друга"

 

 "Я обожнюю літати і навіть після перемоги не покинув би небо"

     Я хочу, щоб війна закінчилась. Але перемога – це не мрія, а реальність. Я б хотів перемогти уже в лютому, хоча я, звісно, не Арестович і не Буданов, щоб робити прогнози. У нас ще залишається Маріуполь, Луганськ, Донецьк і лівобережжя Херсона, ще й білоруси підтискають. Але росіяни будуть відходити назад і ми все для цього зробимо. Аби тільки нам надавали більше озброєння, щоб ми потроху забували, що таке радянські літаки, вертольоти.

     Я мрію перемогти, закінчити контракт і стати цивільною людиною. Я вже 6 років служу і постійно чую від людей, що після армії нічого немає – це деморалізує. Я дійсно вмію тільки літати, але це такий потенціал…Я обожнюю літати і навіть після перемоги не покину небо. Хочу стати цивільним пілотом. Спершу десь місяць відпочити, поспати, відпочити на Балі і літати там.

 

 "Найбільша мрія – повернути свого найкращого друга...У мене сльози текли, я просто летів вбивати"

     Також хочу прийти до вчителів, які завжди мене гнобили та казали, що я нічого не вмію і сяду в тюрму. Хотілося б після перемоги подивитися в очі своїй викладачці англійської мови, яка отримала російський паспорт. 

       Але найбільша мрія – повернути свого найкращого друга. Він був родом із Краматорська, служив у десантно-штурмовій бригаді. Його вбили у 22 роки. Я дізнався про це, коли був на землі, але треба було йти на виліт. У мене сльози текли, я просто летів вбивати. Стільки злості було в той момент, що я був готовий різати росіян голими руками, усіх на шматки. Він був моєю найближчою людиною ще з дитинства. 

"Новий рік – це для мене дуже сумне свято"

 

 "Більшість із нас хоче приходити щовечора додому"

31 грудня, найімовірніше, я буду на роботі. Новий рік – це для мене дуже сумне свято. Воно було моїм найулюбленішим в дитинстві – ялинка, мандаринки і все це. Я минулий Новий рік святкував зі своїм другом, було так весело, а зараз…  

У мене батьки живі-здорові, є кохана дружина, квартира, машина. Я б не хотів здоров’я чи багатства. Я просто хочу побачити свого друга хоча б на хвилину. Я навіть нічого не казав би, просто обійняв би його і заплакав. 

Ми з побратимами мрії не обговорюємо. Найчастіше говоримо про те, хто куди літав. Але я знаю, що більшість із нас хоче приходити щовечора додому до батьків, дружин, бачити своїх дітей. Ми не хочемо завжди бути "на стрьомі", що щось прилетить. Чи говорити з кимось по телефону, а завтра дізнатися, що його вбила ракета.

Хочеться, щоб усі були живі, хочеться спокою. Цю мрію ми не обговорюємо – але вона у нас спільна.  

Чубака

Командир групи вогневої підтримки

Мрія: першим потрапити в Крим і підняти український прапор 

       Сергій Скотар ("Чубака") – 27-річний військовий родом із Вінниці. Він навчався у Львівській академії сухопутних військ, передислокувався в окрему артилерійську бригаду на Миколаївщину, а потім – в Одесу.

Він підписав контракт у 2016 році, коли йому був 21 рік. Потрапити в армію раніше не міг, адже він сирота, а бабуся не давала письмового дозволу. 

Чубака уже 5-й рік служить в обороні оперативного командування "Південь". До 24 лютого він був очільником ГО "Лютич", готував спортсменів до змагань, був інструктором з ножового бою. Потім брав участь у боях на Миколаївщині та Херсонщині. 

Далі – його пряма мова. 

 

 Чубака – 27-річний військовий родом із Вінниці. "У моєї фотографії з кавуном важка передісторія", – каже воїн

      Я служу вже 6-й рік. Був на різних посадах від командира гармати до аеророзвідника. Колись на змаганнях з рукопашного бою мене побачив начальник служби фізичної підготовки і спорту Оперативного командування "Південь" з Одеси. Він запропонував перевестися до Одеси і стати його помічником. 

    За 5 років нашої праці підготували купу спортсменів, навчали особовий склад практичної стрільби, але довго сидіти в Одесі я не міг. Мене тягнуло на фронт, тож я попросився на ротацію у 28 бригаду, у Мар’їнку. Я був командиром відділення і командиром БМП-2. Потім продовжував займатися спортивними проєктами у військовому командуванні – аж до 24 лютого. 

 

 "Цей рік – це втрати найближчих друзів і таких воїнів, які мене завжди мотивували"

Перед повномасштабним наступом мене призначили командиром резервного взводу. У перші ж дні ми відловлювали колаборантів по місту, спали по годині в день. Хтось на вулиці, хтось на холодній плитці. 

    Я вже давно на війні, тому психологічно 2022 рік мене не змінив. Але те, що я раніше вважав війною, виявилося для мене легкою прогулянкою. За минулі роки я втратив чимало друзів і знайомих, але виявилося, що це були ще "квіточки".

Цей рік – це втрати найближчих друзів і таких воїнів, які мене завжди мотивували. Деякі мої друзі – захисники "Азовсталі" – зараз у полоні. Я дуже хочу, щоб їх обміняли, але не знаю, коли це буде.

 

"Те, що я раніше вважав війною, виявилося для мене легкою прогулянкою"

      Також цього року я зрозумів, що сім’я настільки цінна для мене, що навіть на фронті я знайду будь-який спосіб, щоб зв’язатися з рідними. 

Мої найдорожчі люди – це бабуся, яка мене виховала, рідна сестра, двоюрідний братик, який з конструктора LEGO робить танки і говорить, що буде стріляти ними росіян – він моя найбільша надія в житті.

     Він для мене як син, тому що я за нього дуже сильно переживаю, завжди стараюсь привезти йому щось класне з фронту. Мені стало дуже погано, коли я дізнався, що він чув звуки ППО і дронів-камікадзе та злякався, коли ракета пролетіла над їхнім будинком. У мене тоді була нереальна лють.

"Херсон – це був найщасливіший, але найважчий момент за рік"

 

 "Херсон – це був найщасливіший, але найважчий момент за рік"

     Херсон – це був найщасливіший, але найважчий момент за рік, тому що артилерія противника працювала дуже інтенсивно, авіація бомбила наші позиції та штаби. У моєї фотографії з кавуном важка передісторія, тому що ми тоді підтримували піхоту перед початком контрнаступу. Якось танк противника виїхав з-за того пам’ятника кавуну, і нам довелося прожити 4 дні, не вилазячи з погреба. Цілими днями той танк нас ловив, нас обстрілювали то "Градами", то касетними снарядами. 

       Але це найбільш зворушлива історія в житті – коли звільняєш село і тебе реально зустрічають, як героя. Коли ми заходили в село, я сказав жінці: "Доброго ранку", вона розвернулась і пішла далі поратися по господарству. Я голосніше повторюю "Доброго ранку", вона у мене питає: "Ви хто?" Я повторюю: "Ми ЗСУ". Вона питає: "Яке ЗСУ?". Ми повторюємо: "Збройні Сили України".

       Вона дивиться, що реально ЗСУ, а не ращисти. Кидає відро і в сльозах починає бігти до нас, плакати і обіймати всіх військових, яких вона бачить. Люди прожили 8 місяців під окупацією, у них не було продуктів, але вони бігли розтоплювати печі в будинках пекти нам хліб, варити борщі. 

"Я мрію першим з нашого оточення потрапити в Крим і підняти там український прапор"

 

 "Я щаслива людина. Тому в мене бажання більш матеріальні"

    Минулого Нового року в мене були зовсім не такі мрії, як зараз. Ми з друзями хотіли влаштовувати змагання з каякінгу, з греблі, провести дуже круте літо. Ми з моєю напарницею по службі планували заїзд на велосипедах на понад 200 кілометрів.

     У мене було багато волонтерських проєктів від громадських організацій, але я не встиг їх спланувати. Ми мали з моїм начальником готуватися до року змагань, хотіли провести Всеукраїнський турнір з ножового бою. росія все зіпсувала, але колись я це втілю. 

      Я щаслива людина. Тому в мене бажання більш матеріальні – власне житло, авто. Дуже хочу повернутися на фронт і закінчити війну. У наступному році я так само працюватиму на благо країни. Ми з друзями жартували, що хочемо всією організацією поїхати в Крим. Але я мрію першим з нашого оточення потрапити в Крим і підняти там український прапор. Я сподіваюся, що зроблю це раніше, ніж усі вони, і подражню їх фотками. 

       У побратимів моїх основна мрія – повернутися до сімей. Багато в кого під час війни народилися діти. На Новий рік мої побратими не планують ніяких святкувань, а навпаки підвищать пильність, щоб не було провокацій. Хтось зараз у Бахмуті, хтось в Запоріжжі, хтось в Луганській області. І їхнє єдине бажання на Новий рік – щоб росіяни не обстрілювали Україну ракетами.

 

 "У ніч з 31 на 1 я буду на чергуванні"

    У ніч з 31 на 1 я буду на чергуванні. Звісно, я хотів би зустріти цей Новий рік вдома, з бабусею, бо через війну вона залишається сама вдома. Ми б увімкнули канал "Діскавері", повечеряли. 

Я вже не вперше зустрічаю Новий рік на фронті чи взагалі на службі. До 24 лютого двічі потрапляв на Новий рік на фронт, і ми двічі святкували його шикарно. Виїжджали у найближче місто чи село, накривали стіл. 

     Наші бійці заступали на бойове чергування, спостерігали за противником. У Новий рік росіяни стріляли з артилерійської або стрілецької зброї, а потім йшли пиячити. Ми їли смачну їжу, слухали класні українські гурти. 

Зараз, мені здається, буде набагато важче, тому що умови на війні змінилися, але я думаю, що ми зможемо якось підняти настрій нашим людям у містах. Ми знайдемо свято навіть там, де його немає. 

Молодший

Командир 1 роти спецпризначення 518 окремого батальйону "Дике поле"

Мрія: перемогти у війні та повернутися в спорт

     "Молодший" (справжнє ім’я Яків) – 29-річний боєць родом з Кривого Рогу. Нині він – командир першої роти спеціального призначення 518 окремого батальйону "Дике поле".

Молодший уже присвятив військовій кар’єрі 13 років свого життя. У 2009 році він вступив до Криворізького військового ліцею, потім – в Одеську юридичну академію, а у 18 років взяв академвідпустку і пішов на строкову службу у внутрішні війська.

   Перший бойовий досвід Яків отримав у батальйоні "Кривбас", де служив з 2015 по 2018 рік, а після АТО повернувся до цивільного життя. До повномасштабної війни чоловік жив у Бельгії, працював на хорошій роботі, добре заробляв і мріяв відкрити свою фірму. Та почалася велика війна. 

Далі – його пряма мова.

"Мрії, які були в минулу новорічну ніч – уже не здійсняться"

 

"Минулого року я мріяв залишитись у Бельгії назавжди, але коли їхав сюди, то розумів, що більше не повернусь"

    2022 рік розпочався для мене в Парижі. Ми з колегами по роботі виїхали туди відсвяткувати Новий рік. Ми працювали на монтажі сонячних електростанцій і планували цим зайнятися вже самі, хотіли відкрити свою фірму. У мене були великі плани на наступний рік, але довелося кинути дуже великий важливий об’єкт і виїхати захищати Україну. 

     Минулого року я мріяв залишитись у Бельгії назавжди, відкрити фірму, заробляти хороші гроші і жити в Європі. Але коли я їхав сюди, то вже розумів, що більше туди не повернусь, бо їду в нову незалежну Україну. Ми будемо виборювати незалежність і далі, я тут залишусь і працюватиму на відновлення країни. Мрії, які були в минулу новорічну ніч, уже не здійсняться. 

      Насправді я не вірив, що (велика війна – ред.) станеться. Я думав, що це на рівні страшилок. Зателефонувавши батькам о 5 ранку, я зрозумів, що війна почалась. Ми з товаришем повернулися з-за кордону. Це мій побратим із позивним Хрест – на жаль, він вже загинув. На початку війни у Києві працював наш товариш з позивним Клевер. Він був заступником командира взводу, ми зв’язалися з ним, зібралися. На кілька днів заїхали додому. Батькам сказав, що їду тренуватися і навчатися у Львів, а сам з Хрестом поїхав у Київ. 

     Ми працювали у добровольчому підрозділі на Київщині до звільнення Київської області. Потім знайшли бригаду, яка набирає бійців. Ми поїхали у Житомир, де формувалась перша окрема бригада імені Івана Богуна. Так з’явився батальйон 518.

     Кістяк батальйону – це люди, які від початку війни воюють. Я зараз на посаді командира роти – це дуже важка і відповідальна робота. Крім того, що я відповідаю за понад сто людей, на мені лежить документація, відповідальність за зброю тощо. Командир роти не сидить у кабінетах, а бере участь в операціях і має бути на полі бою.

 

 "Цей рік був найскладнішим у моєму житті"

       Цей рік був найскладнішим у моєму житті. Найважче те, що я втратив друга. І багатьох товаришів, які з’явилися у мене з початку війни. Це вже не АТО – війна дуже складна, противник дуже переважає в кількості, техніці, йде на хитрощі.

     Водночас цей рік подарував мені кохану дівчину, яка чекає на мене. Наша історія почалася 7 місяців тому. Якось я з Житомира приїхав у Київ у відрядження на день, зайшов в одну кав’ярню випити кави і мені дуже сподобалася дівчина-бариста. Її очі, її усмішка… Та я взяв каву і пішов. 

    Ми поїхали з хлопцями далі вирішувати питання, але на зворотному шляху чомусь мені дуже сильно захотілося зупинитись біля тієї ж кав’ярні і спробувати взяти номер телефону дівчини. Далі почалось спілкування, декілька зустрічей. А зараз вона мене чекає. Хвилюється, пише, розповідає про свій день, навіть коли я не виходжу на зв’язок тижнями. Я хочу повернутися після перемоги і разом будувати сім’ю.

"Я дуже хочу повернутися в спорт. І, звичайно, виспатись"

 

 "Ми будемо далі нищити ворога, незважаючи на свята"

     У мене є передчуття, що наступного року ми таки переможемо нашого ворога. Можливо, я залишусь на контракті, але дуже хочеться відкрити свою справу. Зараз моя найголовніша мрія – аби скоріше закінчилася війна, всі сини і батьки повернулись живі та здорові додому. 

Дуже хочу повернутися в спорт. Я до війни займався спортом, кросфітом, бодібілдингом, мав чудову форму. Мені хочеться повернутися в той режим. І, звичайно, виспатись.

     Хотілося б зустріти Новий рік з дівчиною, але війна триває. Безперечно, це буде тяжка ніч. Я підозрюю, що у Новий рік на фронті – саме на передовій, на нашому напрямку – будуть важкі бої, але ми до цього готові. Ми будемо далі нищити ворога, незважаючи на свята. А відсвяткуємо вже потім. 

Олена Барсукова, Українська правда. Життя.


Поділитися текстом в мережах:
Репости вітаються !
>>> Підписуйтесь на нашу Фейсбук-сторінку
>>> Читайте нас в Telegram
>>> Підбірка новин сайту в GoogleNews
>>> Статті з газети Фермер Придніпров'я
Новини ОТГ