7. З циклу неписаних історій про минуле: КОМПАРТІЙНИЙ ГІМН У ВИКОНАНІ СВЯЩЕНИКА

Мені цю історію нагадав мій земляк і колега Борис Ковтонюк. Хто у свій час жив та працював у колишньому славному Покровському районі, не міг цієї історії не знати. Її переповідали майже як анекдот або неймовірний випадок. Особисто я, коли починав свою журналістську кар”єру у покровській райгазеті, чув про більш ніж кумедну витівку отця Василія з церкви Великомихайлівки навіть у кількох різних варіантах, оскільки її переказували там кожен по-своєму і неодмінно зі своїми домислами. Але Боря Ковтонюк виявляється запам”ятав потішну дивину з вуст двох братів  Сосницьких – безпосередніх «сторонніх» свідків майже «арії сільського попа в стилі церковної служби», як вони ніби висловилися тоді.

Так от, треба знати, що село Великомихайлівка дійсно велика, на своїй території колись відразу два колгоспи мала, а головне, що разом з Дібрівським лісом вздовж річки Вовчої гордилася неабиякою історією. Це сюди влітку 1918 року разом з трьома десятками земляків прибився з Гуляй Поля Нестір Махно, а вийшов звідси отаманом армії селянських повстанців у звані Батька Махна. Та то було колись. А в шістдесяті роки минулого століття Великомихайлівка або Дібрівка, як її здавна називали, славилася уже в першу чергу отцом Василієм – священиком місцевої церкви. Оригінальний був, скажу я вам, піп. Ніколи за словом в кишеню не ліз, а людей підкупляв завжди доречними та дотепними, влучними приповідками та байками і розумними повчальними притчами. Мав дочку і сина, котрі, до речі, школу закінчили з золотими медалями.

І була ще в отця Василія насправді гарна звичка не рідше одного разу на тиждень навідуватися у місцеву «Чайну» – єдину у Великомихайлівці їдальню-харчевню, бо більше ніякої іншої тут не було. Правила вона по суті за місцевий «ресторан». У колгоспах ще можна було «перекусити» в тракторних бригадах або на токах-польових станах, однак це лише в літній сезон польових робіт і ні в яке ж бо порівняння з відвідинами «Чайної» це не тягло. Тим паче коли охочі «хорошо посидіти» умовляли прийняти їх кухарів двох у селі дитячих садочків, то отримували осуд та зневагу, а не задоволення. Отець Василій як постійний відвідувач та клієнт «Чайної» навпаки, якщо хочете знати, був у повазі  серед односільчан. Бо він більше полюбляв вгощати чи частувати інших, ніж вживати горілку сам. П”яним його в селі принаймні ніхто не бачив. Гроші у священика водилися завжди, випити з ним за його рахунок бажаючих завжди вистачало, але й тут існував «відбір»: тих, хто аж трусився випити «в компанії попа», отець швидко відшивав з числа компаньйонів. І то відбувалося назавжди. Жіноча половина  села тим паче за це шанувала отця  Василія.

Але перейдемо нарешті  безпосередньо до історії, яка  свого часу набула резонансу не тільки у Великомихайлівці. Сталася вона у кінці серпня, котрий видався тоді доволі затишним та нежарким. Одного дня два брати Сосницькі з ранку рибалили на Вовчій. І доволі успішно – карасі, окуні та лини клювали як шалоплені, а вже підсікати здобич обидва брати ще й як уміли. От і сиділи біля річки до полудня, щоби якомога більше наловити. Додому ж рушили, ясна річ, через «Чайну». Бо як не прилити успіх, а заодно й не похвалитися уловом.  Ще мали надію зустріти там попа Василія, з яким були готові ділитися рибою. Адже той завжди щедро віддячував за такі гостинці, не скупився. Отець правда сам не забирав у хлопців коропів чи тим паче щук, а просив їх самих занести йому додому, що брати завжди слухняно та охоче й робили.

І от Сосницькі відчиняють двері і майже забігають до «Чайної» Але враз раптом зупиняються, як вкопані. Навіть з подиву отетеріли. І розгубилися теж. Як від того, що не знали, як їм бути, так і від того, що очам своїм не вірили. І вухам до речі також. Адже спостерігати довелося дійсно щось з розряду «та не може бути!» В одному кутку харчевні за здвоєними накритими столами сиділи голова чи не кращого тут колгоспу Віктор Іванович Попов зі своїм головбухом Василем Турчином та бригадиром бригади овочівників Трохимом Бутенком. Але причащалися не самі – поміж них сиділо ще аж четверо чоловіків – судячи з усього, колеги або й начальники з району…

Втім, стій – усі семеро на той момент не сиділи і чарок не перехиляли, а стояли ледве не за командою «Струнко!» Витягнулися на повні рости і животи навіть втягнули, немов тут відбувалися якісь урочистості, на честь яких і треба було звестися на ноги та не ворушитися ні руками, ні головами. Якийсь дійсно мало не священний момент. Інша річ, що несподіваний для братів-рибалок. Бо в глибшому кутку «Чайної» за  окремим столиком ніби як притаїлися диякон і церковний дзвонар. Їхній стіл також не порожнім був – закуски вистачало на ньому і стриміло пару пляшок. Одначе ні диякон, ні хазяїн дзвіниці випивати не спішили. Також мовчки і зібрано стежили натомість за «чудасією», котру неначе задля власної розваги затіяв отець Василій. Бо ж він підвівся з-за свого столу, вийшов наперед поближче до гостей голови колгоспу та його головбуха і заспівав тим же своїм голосом несподівано, яким правив у церкві:

          Чуєш, сурми заграли,

          Час розплати настав –

          В Інтернаціоналі 

          Здобудем людських прав!

Так-так, священослужитель піднесено і натхненно навіть, але немов з викликом співав знаменитий ще з часів французької революції пролетарський гімн:

         Повстаньте, гнані і голодні

        Робітники усіх країв,

        Як у вулкановій безодні

        В серцях у нас клекоче гнів…

Що ж сталося або точніше що на отця Василія «найшло», що спонукало його гостям і відвідувачам «Чайної» демонструвати свої вокальні здібності та ще й «Інтернаціоналом»? А швидко потім все з”ясувалося. Була пора заготівлі овочів, зокрема помідор, які покровські колгоспи здавали державі на так звану перевалку. В розпал сезону бригадир овочевої бригади великомихайлівського колгоспу, дуже старанний і дбайливий патріот свого господарства і справжній комуніст Трохим Бутенко не стерпів «нехлюйства і знущання над селянами», поскаржився на керівників перевалки прямо в райком партії. З тієї причини, що вони наче зривають темпи заготівлі томатів. Адже під завантаження весь час подають геть побиті дерев”яні ящики і колгоспникам доводиться відривати людей від городніх робіт, щоб ремонтувати й збивати тару. Уже цвяхів на це діло не настачишся, а пилорама не встигає стругати новенькі дошки. Врахуйте, що це ще ж колгоспу і зайві витрати. То певно Бутенко розгнівив заготконтору, точніше її дирекцію, і вона у відповідь поскаржилася на бригаду Бутенка, наче в рахунок плану здає ну геть не товарного вигляду продукції – вважайте, що не кондицію. Брак! От і прибула у Великомихайлівку комісія з райуправління сільського господарства, «посилена» спеціалістами з сусідніх колгоспів. Щоб те й інше перевірити та вирішити, хто тут винен, а хто ні, кого карати, а кого милувати.

Очевидно дуже сумлінно попрацювала, а завершити свою благородну місію на чолі з головою колгоспу Поповим й подалася комісія, не важко здогадатися, у «Чайну». Після праведних трудів повечеряти коротше повели гостей-контролерів. А тут тобі на – у «Чайній» уже засідав отець Василій зі своїми «кадрами». Попову зі своїм зразковим і принциповим бригадиром Бутенком треба було серйозну ж бо розмову завершувати – і що, при таких свідках? З одного боку служителі Бога ніби як заважали тим, що надто голосно спілкувалися між собою, а з іншого ж ніби прислухалися, з приводу чого «дискутували» за столом «при виконанні своїх завдань поважні господарі колгоспу і їхні гості». Навіщо цей розголос, бо неодмінно ж піде «розголос як брехня по селу»!?

        Коротше, «покінчити з цим неподобством» взявся бригадир-комуніст Трохим Бутенко. Він рішуче підійшов до столу священослужителів, а звернувся персонально до отця Василія, в миру, якщо мене пам”ять не підводить, Василя Цибаньова. Причому звернувся строго та з докорами. Досить, мовляв, церкву ганьбити! Це що, релігійна п’янка во славу Господа Бога! Як не соромно перед прихожанами! А закінчив свою тираду Трохим Іванович відверто глузливо та з насмішкою: «Чи не пора, святий отець, кінчати «причащатися грішним пійлом» і «тягти натомість свого хвоста до матушки?»

Так зі священиком Великомихайлівського приходу, судячи з усього, ніхто не дозволяв собі розмовляти. Тим паче «вичитувати» його ніхто зі зверхністю такою тут досі не смів. І тоді отець Василій звівся на ноги і спокійно, з усмішкою на вустах навіть голосно, щоб усі чули,  сказав: «Я готовий хоч зараз іти звідси, отроки мої, але з однією умовою: якщо ти, Трохиме, переконаєш усіх нас, що кристально чистий, як оця ось горілка у склянці, комуніст і продекламуєш нам партійний гімн». Одразу й докинув, що «Інтернаціонал” – зрозумів? А краще заспівай!

В інтерпретації Бориса Ковтонюка «сільський комуніст отетерів». Було видно, що «слів «Інтернаціоналу» він елементарно не знав». Священик кинув погляд на інших: хто, мовляв, виручить  соратника по партії? Всі мовчали, ніхто не відгукнувся. Отоді отець Василій раптом голосно та виразно й заспівав. Від перших слів і до останніх, що

        Тоді, як грім під час негоди

        Впаде на голови катів,

        Нам сонце правди і свободи

        Засяє в тисячах огнів

Але це ще і не все, якщо хочете знати. Коли священик завершив свій спів, то у «Чайній» запала тиша. Майже мертва. Ніхто не осмілювався заговорити першим. Як стверджує все той же Борис Ковтонюк, «голові колгоспу нічого не залишалося іншого, як запросити незвичайного виконавця «Інтернаціоналу» до своєї компанії. Підтягуйте, запропонував, і свій стіл до наших. І засиділася тоді ця несподівано дружня компанія за свідченнями не лише уже інших різних очевидців, а ледве не усіх мешканців Великомихайлівки, до вечірніх пізніх зірок. Дехто подейкував, наче чи не вперше «зірвався» святий отець і на «Біс» насамкінець – все одно, що на коня – виконав і вдруге для товариства компартійний гімн «Інтернаціонал». Що усі присутні на цьому дійстві зустріли бурхливими оплесками. 

Все б нічого одначе, якби лишень не драматичним виявилося похмілля.  Справа у тім, що чутки та і версії про надзвичайну подію у великомихайлівській «Чайній» не залежалися на місці. А часи були тоді такі, що безслідно минути для комуністів «витівка» ну ніяк не могла. Усіх учасників нечуваного застілля викликали на бюро райкому партії. Як же це до такої ганьби-антипартійщини вони докотилися? Як сміли? І голові колгоспу Віктору Попову з розгону вліпили сувору догану.  Адже він бо найстаршим за посадою був у компанії, а загасити її не знайшов за потрібне. Не зміг. Стосовно усіх інших обмежилися простими доганами. Правда дискутували, і гаряче з приводу поведінки дуже передового в районі бригадира овочівників Трохима Бутенка. Секретар по ідеології навіть наполягав виключити його з партії. Однак якось несподівано кінчилося тим, що поведінку та роль саме Трохима Івановича витлумачили як найбільш ніби зрілу і прийнятну «у скрутній непартійній ситуації».

                                                                           Микола НЕЧИПОРЕНКО