Багатомовний світ не мав такого перекладача, якого мала Україна
За матеріалами інтернет-видань
18.05.2026
64
Уявіть людину, яка могла вільно перейти з давньогрецької на фарсі, з італійської — на шведську, з івриту — на румунську.
А тепер уявіть, що ця людина не просто знала понад 20 мов, а зробила так, що Ґете, Гюго, Сервантес, Боккаччо, Шиллер і Гайне заговорили українською так, ніби саме нею були написані оригінали.
Це — Микола Лукаш.
Людина, яка фактично довела всьому світові: українська мова здатна на все.
Коли вийшов його переклад «Фауста», у Німеччині спершу не повірили, що настільки тонкий і точний текст міг створити перекладач не-носій мови. А вже згодом переклад Лукаша назвали одним із найкращих у світі — подейкували, що навіть сильнішим за деякі англійські версії.
І це був не просто “переклад”.
Лукаш не перекладав слово в слово — він ніби переселяв твір в українську культуру, не втрачаючи духу оригіналу. Його «Дон Кіхот» звучав так природно, ніби Сервантес народився десь між Поділлям і Карпатами.
Він працював із мовою так, як музикант працює зі звуком.
Відчував її ритм, гумор, інтонацію, живу енергію.
Сучасники казали, що Лукаш міг імпровізувати переклади вголос просто під час розмови. Читав Данте, Верлена й Мольєра мовами оригіналу, пам’ятав тисячі цитат і мав удома бібліотеку на понад 10 тисяч книжок.
Але найсильніше в його історії — навіть не талант.
У радянські часи Лукаш відкрито підтримав Івана Дзюбу й написав листа до ЦК із проханням дозволити йому відбути покарання замість друга. Після цього його перестали друкувати, звільнили з роботи, виключили зі Спілки письменників і фактично прирекли на мовчання.
Він залишився без грошей, без нормальної роботи, без права публікуватися.
Але не зламався.
І навіть тоді продовжував працювати з мовою.
Один із найбільш легендарних епізодів його життя — словник української лайки, над яким Лукаш працював роками. Не заради “скандалу”, а як серйозне мовознавче дослідження: як лаялися козаки, селяни, містяни, які слова були питомо українськими, а які — запозиченими.
Після його смерті рукопис спалили.
І, можливо, разом із ним зникла одна з найунікальніших мовознавчих праць ХХ століття.
Микола Лукаш міг викладати в будь-якому університеті світу.
Міг виїхати.
Міг зробити кар’єру де завгодно.
Але залишився тут.
Тому що вірив в українську мову — не як у “побутову”, “селянську” чи “провінційну”, а як у мову великої культури, здатну передати будь-яку думку, будь-яку емоцію й будь-який шедевр світової літератури.
І, чесно, після таких людей уже ніколи не вийде сказати, що українська “чогось не може”.
Бо Микола Лукаш одного разу вже довів протилежне.
Поділитися текстом в мережах:
Репости вітаються !
>>> Підписуйтесь на нашу Фейсбук-сторінку >>> Читайте нас в Instagram >>> Підбірка новин сайту в GoogleNews >>> Статті з газети Фермер Придніпров'я
Новини ОТГ