Чому блокада вузької морської протоки завширшки 54 кілометри здатна поставити під загрозу врожай на п’яти континентах, а карбамід — перетворитися на геополітичний важіль нарівні з нафтою? Про те, як операція «Epic Fury» запустила «міну сповільненої дії» на світовому ринку мінеральних добрив і чим це обернеться для українських аграріїв у розпал весняно-польових робіт, для agronews.ua розповідає журналіст, оглядач з аграрних питань Володимир Чопенко.
МІНДОБРИВНА МІНА
Оцю злощасну сьогодні Ормузьку протоку я безперешкодно долав за секунди. Пальцем на карті… На уроці географії. Хоча тоді частіше звучали Босфор і Дарданелли. Через їхню історико‑геополітичну титульність. Єдиний вихід Чорного моря до Середземного, – ключ до морської торгівлі України, Туреччини, Росії, Румунії, Болгарії. Через них проходить зерновий коридор, нафтопроводи, газові маршрути, туристичні лінії. А це – відчутний вплив на європейську економіку. У культурному й політичному дискурсі ці артерії — ворота між Сходом і Заходом, місце зустрічі цивілізацій.
Аж ніяк не применшую стратегічну важливість Ормузької протоки. У сенсі економічної символіки, так — це енергетичний вузол. Але він асоціюється переважно з нафтою, а не з глобальною торгівлею товарів та продовольства. І якщо Босфор із Дарданеллами за конвенцією Монтре (1936), що визначила правила проходу військових кораблів, мають власний юридичний «паспорт», то статус Ормузької протоки закріплений лише загальним морським правом (UNCLOS). Вона, навпаки, пролягає у зоні нестабільності — між Іраном та Оманом, без єдиного контролюючого центру. І що це радше вузол напруги, аніж символ відкритості, ще раз підтвердили свіжі події у тих широтах.
Коли 28 лютого 2026 року розпочалася операція «Epic Fury», – ізраїльсько-американські авіаудари по Ірану, – і Тегеран закрив протоку, зʼясувалося, що горловина завширшки 54 кілометри, через яку щодня протікав кожен пʼятий барель видобутої у світі нафти, заблокована і для мінеральних добрив. Міна сповільненої дії на аграрному ринку сполошила не лише міністрів та біржових трейдерів, а й пересічних їдців, котрі двічі-тричі на день столуються. Для них споживок може істотно подорожчати через дефіцит маленьких білих гранул, від яких залежить, чи вродить на планеті достатньо пшениці, кукурудзи і рису.
У весняну пору озимі, як і ми, потерпають від авітамінозу. Наснажують їх мінеральні добрива, передовсім аміачна селітра та сульфат амонію. Мало хто задумується, бачачи, як агроном розсипає по полю карбамід із таким самим спокоєм, із яким господиня солить борщ, що ці гранули – концентрований природний газ, перетворений на тверду форму завдяки процесу Габера-Боша, одного з найбільших промислових досягнень ХХ століття.
Власне, Фріц Габер і Карл Бош, розробивши у 1909-1913 роках метод синтезу аміаку з атмосферного азоту і водню, буквально нагодували людство. Без синтетичного азоту, що міститься в карбаміді, половина сьогоднішнього людства просто не мала б чого їсти.
Це не перебільшення — це розрахунок, підтверджений десятками академічних досліджень. Кожна друга молекула білка в тілі сучасної людини містить азот, який пройшов через промисловий синтез і поле, а не через природний кругообіг. Кукурудзі на гектар потрібно 280-320 кілограмів карбаміду, пшениці — дещо менше. Рис без азоту — це пожмакана трава з мінімальним урожаєм.
Саме тому азотні добрива становлять близько 60% усього світового ринку добрив, і будь-яке їх здорожчання чи дефіцит негайно бʼє по собівартості зерна, а потім — по ціні хліба у крамниці.
Карбамід виробляють переважно там, де є дешевий природний газ, бо саме він є сировиною для синтезу аміаку. Де його найбільше? У Росії, в Ірані та Катарі. Іран – третій у світі за запасами природного газу після Росії та Китаю. Катар — світовий лідер з виробництва карбаміду на одному майданчику: завод Qatar Fertilizer Company — найбільший на планеті. Разом країни Перської затоки забезпечують від 40 до 50 відсотків світової морської торгівлі карбамідом. І весь цей потік іде через Ормуз.
Україна ніколи вповні не залежала від цієї протоки. Свого часу ми були навіть нетто-експортером мінеральної поживи. Пригадую, 40 років тому розгалужена державна агрохімічна служба «Укрсільгоспхімія» стежила за підвищенням родючості ґрунтів за 36 показниками: використання місцевих добрив, хімічна меліорація земель, культуртехнічні роботи, захист рослин…
Цей підрозділ причетний і до найвагомішого врожаю зерна — 51 млн тонн у 1990 році. Йому передували справді панські щедроти у забезпеченні зернового клину як мінеральними, так і органічними добривами. Тоді на гектар внесли 123 кілограми діючої речовини і 6 тонн гною.
А вже у 2000- му, половинного врожаю-1990, аграрії зменшили внесення туків майже вдесятеро, а гною не набралося й по тонні на гектар, що підтвердило версію про скупого, який платить двічі. Площі, заправлені мінеральними добривами, ледь сягнули 40%, а органічними — до 5%.
Оскільки єдиним допінгом для інтенсифікації зернового господарства залишалися мінеральні добрива, уряд опікувався ними «по-батьківськи». За державної підтримки АПК це було простіше. Кабмін щороку приймав адресну «мінеральну» постанову, а то й дві. На підсилення першої. Мовляв, дбаємо — не забуваємо. А на виконання цієї постанови аграрне міністерство видавало наказ, часто вкупі з іншими рівноранговими достойниками. На одному такому документі нарахував дев’ять печаток із «тризубом».
Бездоганні схеми постачання міндобрив, а для їх виробництва — сировини, природного газу, електроенергії, для безперебійних товаропотоків — графіки руху залізничних ешелонів. А в підсумку? Лише 11 кілограмів діючої речовини на гектар — у 20 разів менше, ніж у розвинутих країнах Європи. Гадаєте, когось із дев’яти «тризубів» звинуватили у такому недбальстві? Жодного. І так із року в рік.
Коли ж у вікно стукала весна і в горішніх ешелонах влади розуміли, що чіткі обриси щорічної програми «Зерно» розмиваються через нестачу туків, силовими методами забороняли вітчизняним хімпідприємствам експортувати власну продукцію.
А щоб краще вони затямили котляревське «Як общеє добро в упадку, забудь отця, забудь і матку…», підкріплювали «наїзд» кабмінівською телеграмою, за якою з 1 березня по 15 травня міндобривам за «бугор» — зась. Ні в кого не боліла голова: а хто ж сплачуватиме штрафні санкції за невмотивовані (для закордонних споживачів) «мінеральні» канікули, невиконані поставки вже законтрактованих і оплачених обсягів продукції?! Навіть звинувачували непоступливі хімпідприємства у безпідставному завищенні цін на добрива, нацьковуючи на них «для впливу» Антимонопольний комітет.
Якщо зіставити тогочасні ціни на українські і російські «вітаміни родючості», то, звісно, собівартість останніх була значно нижча через низьку ціну газу (15 дол./тис кубометрів для російських підприємств і 60 — для українських) та відсутність ПДВ. І тоді урядовцям нічого не залишалося, як радити селянам купувати добрива… у Росії та Китаї, оскільки ринкові приписи однакові для всіх.
Сьогодні аграрне відомство запевняє, що попри дефіцит у майже 200 тис тонн азотних добрив, ситуація із весняним підживленням не критична. Уряд подумує навіть до кінця поточного року зняти ввізні мита на імпортні добрива. Усе, як колись… Але глобальний дефіцит щотижня змінює цінові маркери на світовому ринку добрив, наражаючи на ризики й Україну. До всього, міндобрива — не єдиний Бог у рослинництві, тому аграрії притримують кошти і на придбання насіння, пально-мастильних матеріалів, які дорожчають через блокаду згадуваного Ормузу…
Ринок реагує миттєво і безжально. Якщо на початку лютого 2026 року, до конфлікту, спотова ціна карбаміду на узбережжі Мексиканської затоки в США коливалась у діапазоні $460-480 за тонну, то через тиждень після початку операції — вже $520-620. До середини квітня ціни впритул підійшли до $700 за тонну, – зростання більш ніж на 30% до передвоєнного рівня.
Дилери на ключових імпортних ринках почали обмежувати продажі, бо не знали, за якою ціною продавати завтра. За розрахунками Rabobankʼу, для американських виробників кукурудзи добрива подорожчали на $35 на акр. Це – відчутний удар по бізнес-планах фермерів.
Думаю, вони знайдуть спосіб подякувати за це Трампу… Як і за ціну на нафту, що зросла на 5-50%, тоді як сільськогосподарські фʼючерси набагато скромніше. Тут важливо зрозуміти одну ключову відмінність «весняних» добрив від більшості інших товарів. Нафту можна зберігати роками. Карбамід треба вносити в ґрунт у дуже вузькому агрономічному вікні: запізнишся на три-чотири тижні — недобір урожаю. У червні-липні не надолужити…
У США основне внесення азоту під кукурудзу припадає на короткотривалий проміжок між квітнем і травнем. Майже половину азотних добрив, якими фермери наснажують кукурудзу протягом року, списує весна. Ще 42% річного раціону «зʼїдає» яра пшениця і 28% – бавовна. Американська федерація фермерських бюро вже в березні звернулася до адміністрації Трампа з вимогою негайно захистити ланцюжки постачання добрив. І тут вигулькує невтішна деталь: США не мають стратегічного резерву добрив.
Є стратегічний нафтовий резерв — величезна підземна комора, закладена ще після ембарго 1973 року. А от стратегічного резерву карбаміду — немає. Ця прогалина відома фахівцям давно. Але щоб її закрити, потрібна політична воля — а вона зʼявляється зазвичай після кризи, а не до неї.
Уряд Індії, яка найбільше за всіх у світі імпортує карбамід, запевняє, що запасів достатньо. Фермери не вірять. В Африці, де фермер із трьома гектарами сорго є типовим годувальником для цілої родини, будь-яке здорожчання добрив означає не скорочення прибутку, а скорочення врожаю.
А скорочення врожаю обертається голодом — не абстрактним, а конкретним. FAO застерігає: кількість людей з гострою продовольчою небезпекою може зрости на 45 мільйонів і сягнути рекордних 363 мільйонів. Цифра, яка мусить хоч трохи тверезити тих, хто з легкістю приймає геополітичні рішення.
Зі США із їхнім президентом усе зрозуміло. Парадокс ормузького вʼязня у тому, що Іран, третій у світі виробник природного газу, сам є великим виробником карбаміду і добрив. Закриваючи Ормуз, Тегеран не просто завдав удару по американській і глобальній економіці, а відрізав від ринку власний аграрний та хімічний експорт, водночас заблокувавши вихід катарських, саудівських та еміратських добрив.
В Ірані діє близько 12 великих заводів із виробництва карбаміду, сумарна потужність яких становить приблизно 10-11 млн тонн на рік, а до 2030 року планують збільшити до 30 млн тонн. Найпотужніші підприємства — Pardis, Shiraz, Kermanshah, Khorasan та Lordegan Petrochemical, енергоефективність яких найнижча за витратами енергії у світі. Половину власної продукції Іран експортував до Азії, Африки та Латинської Америки.
Але Тегеран знайшов у блокаді свій зиск. Іранський парламент прийняв закон про плату за прохід через протоку: будь-яке судно сплачує мито за «ескорт» через небезпечні води, американські та ізраїльські кораблі взагалі не пропускають. Щонайменше 1-2 млн доларів за танкер! Колишній перший віце-президент Мохаммад Мохбер відкрито заявив: нові правила «підвищать статус Ірану із країни під санкціями до потужної позиції в регіоні та світі».
Якщо перекласти з дипломатичної мови на агрономічну, то Іран перетворив добрива на геополітичний важіль. І тепер кожен уряд, якому на весну потрібен карбамід, мусить думати не лише про агрономічні потреби, але й про те, як оцінювати іранський ультиматум. Ця ситуація не зникне навіть після припинення вогню, бо Іран переконався: цей інструмент працює.
Геополітичним вакуумом скористалися Росія та Китай. Москва може привʼязати постачання азотних добрив до зняття санкцій або дипломатичних поступок. Так само, як майстерно грала зерном через Чорноморську ініціативу 2022-2023 років. Тоді погоджувалась випускати українське зерно в обмін на пільги для власного агроекспорту.
Зараз — аналогічна схема на добривному ринку, але з куди більшою аудиторією вразливих. Плюс — «пакетні угоди»: бери весь набір азотних і калійних добрив від нас (разом із Білоруссю) і отримуй знижку. Це витіснить західних постачальників одразу з усього ланцюжка.
Китай уже ввів обмеження на експорт карбаміду і оперує цим важелем для «вибіркового помʼякшення» власних обмежень. Схема елегантна: не продаємо всім, але ось ти, дружня країно, можеш отримати квоту. В обмін на що?
Залежно від ситуації: кобальт, портові концесії, телекомунікаційні контракти або просто правильне голосування в ООН у потрібний момент. Якщо раніше Пекін стабілізував ціни, викидаючи надлишки на ринок, то зараз він діє за принципом «фортеці». Китай виробляє близько третини світового карбаміду (загальний обсяг виробництва у 2024-2025 роках утримувався на рівні 60–65 млн тонн).
Проте частка, що йде на експорт, невпинно скорочується. 2015 року КНР вивезла рекордні 13,75 млн тонн карбаміду. Сьогодення контрастує! У лютому 2025 року практично нульовий експорт, а станом на березень нинішнього року кумулятивні показники ледь сягають 480 тис тонн. Пекін встановив негласний пріоритет: внутрішні запаси мають покривати 100% потреб під час критичних сезонів (березень-травень).
Китайські експортні квоти називають «тихими», оскільки влада рідко коли оголошує їх офіційно. Натомість використовує систему CIQ (Customs Inspection and Quarantine) — посилено перевіряє якість та сертифікацію. Якщо раніше оформлення вантажу тривало 5-7 днів, то зараз процедура може розтягнутися на два місяці. Це фактично блокує можливість швидких поставок на спотовий ринок. Квоти стають «непрохідними» саме тоді, коли добрива потрібні Індії і Бразилії, що створює ціновий вакуум. Індія є найбільшим споживачем китайського карбаміду і викуповує до 40% експорту.
Коли ж Китай «перекриває кран», то Індія виходить на світовий ринок із гігантськими тендерами, забираючи обсяги з Близького Сходу. Спрацьовує ефект доміно: близькосхідні виробники перенаправляють судна до Індії, що призводить до дефіциту в Європі та Україні.
Після чотирьох років сівби під гуркіт канонади, сподівання українських аграріїв на те, що 2026-й стане відносно спокійним, не справдилися. Більше того, блокада Ормузької протоки кардинально перекраяла весняно-польовий сценарій. Зміни внесли ті ж азотні добрива. Якщо 2020 року Україна імпортувала 811 тис тонн (карбамід, аміачна селітра, КАС), то 2022-го, через падіння виробництва добрив в Україні (до 1,13 млн тонн проти 5,2 млн тонн у 2021 році) імпорт азотних добрив зріс більш ніж утричі.
Торік Україна ввезла 1,77 млн тонн (на ~26 % більше, ніж у 2024 році). Відколи почалася війна, основними постачальниками N-добрив стали сусідні країни ЄС (Польща, Болгарія), а також Центральна Азія (Азербайджан, Туркменістан, Казахстан, Узбекистан). А цього року до російської агресії додався ще й конфлікт в Ормузькій протоці, що спровокував ціновий галоп на добрива. У січні за тонну правили 25 тис грн/т, у березні – 32, квітні – 38, а на початку травня – 42-44 тис грн/т.
Позбутися залежності від чужинської агрохімії – виклик для України. Виплутатися із «газового зашморгу», здобути технологічний суверенітет ми могли задовго до війни. Маючи величезний потенціал біометану (понад 8 млрд м³/рік), Україна замінила б імпортний газ і стала би базою для «зеленого» карбаміду. Власне, це не лише наш квиток у майбутнє, а й реалізація вимог Green Deal – «зеленої» стратегії ЄС, куди ми так прагнемо вступити.
Я далекий від оптимістичного фіналу: протистояння швидко врегулюється, перемирʼя стабілізується, Ормуз відкриється, постачання карбаміду нормалізується і польовий сезон 2026-го буде врятований з мінімальними втратами. Найімовірніший сценарій – затяжна невизначеність. Протока і зараз технічно «відкрита», але де-факто небезпечна через міни і дорога через іранські мита. А найгірший варіант – ескалація конфлікту. Ормуз закритий до кінця літа. Повноцінна продовольча криза у Глобальному Півдні, стрибок цін до рівня 2022-го і вище, масовий голод у вразливих регіонах. Саме це FAO і ООН описують як «агропродовольчу катастрофу».
Який сценарій із цієї тріади реалізується, залежить не від агрономів і фермерів, а від геополітиків, дипломатів і воєначальників. І в цьому — найглибша проблема сучасної продовольчої безпеки, під яку заклали міндобривну міну сповільненої дії. Краще б вона вибухнула чимскоріш!