Історія п'ята: ЯК МИКОЛА АГАФОНОВ ДОМАГАВСЯ ВІД ЛЮДЕЙ ДИСЦИПЛІНИ У ПРАЦІ І НЕБАЙДУЖОГО СТАВЛЕННЯ ДО РОБОТИ

               ПОЗА СУМНІВАМИ, АГАФОНОВ СВОЮ УНІКАЛЬНУ АГРОФІРМУ СТВОРИВ

             ДЯКУЮЧИ ТОМУ, ЩО ЗУМІВ У ТІ ПЕРШІ, СУПЕРЕЧЛИВІ РОКИ НЕЗАЛЕЖНОСТІ

        УКРАЇНИ ЗУПИНИТИ У СВОЄМУ ГОСПОДАРСТВІ ФАТАЛЬНИЙ СПАД ВИРОБНИЦТВА

          І ЕКОНОМІЧНУ КРИЗУ, А НАЛАГОДИВ НАТОМІСТЬ РОБОТУ  ЗА ЄВРОПЕЙСЬКИМИ

                                                              ЗРАЗКАМИ І МІРКАМИ.

                         АЛЕ НЕ ТІЛЬКИ ЦІ ТАЛАНТИ ЗНАДОБИЛИСЯ МИКОЛІ ІВАНОВИЧУ.

               ДОВЕЛОСЯ ЙОМУ ВПЕРТО, НАПОЛЕГЛИВО І ПОСЛІДОВНО МІНЯТИ ПСИХОЛОГІЮ
                              ЛЮДЕЙ І ПОГАНІ ЗВИЧКИ, ЯКІ ДІСТАВАЛИСЯ У СПАДЩИНУ ВІД

                       КОЛГОСПНИХ ЧАСІВ. ТОМУ ЗАРАЗ МИ РОБИМО «ЛІРИЧНИЙ» ВІДСТУП,

                              АБИ ПОВІДАТИ, ЯК ВІН СПРАВДІ ВИХОВУВАВ  ЩЕ Й ТРУДІВНИКІВ

                                                                  НОВОГО МИСЛЕННЯ.

   На цей рахунок у його діяльності суто організаційних важелів впливу вистачало. Очоливши радгосп, Микола Іванович одразу перевів бригади і інші виробничі служби та підрозділи на оренду. І запровадив у радгоспі внутрігосподарський розрахунок. Була тракторна бригада – став орендний колектив «Урожай». Була тваринницька ферма – став кооператив «Молоко». І це відбувалося не задля зміни назв. Бо що кожен осередок заробляв, те і його. На дурничку ніщо не діставалося. Наскільки скоротить кооператив чи орендна бригада витрати та наростить виробництво продукції, настільки і виграє у підсумковому вигляді. Ні більше, ні менше у грошовому виразі. То ж самі, люди, добрі, рахуйте свої копійки і копійку до копійки складайте. Самі відповідно й пильнуйте, хто як поміж вас працює. Хто аби день до вечора, причому пошвидше, а кому зовсім не байдужий результат.

   Однак лише подібних нововведень виявилося замало. В радянські часи і раніше ледве не двічі на п'ятирічку щось переінакшували та міняли, аби ніби зробити того ж сільського тракториста господарем землі. Щоб він ним себе відчував, а не найманим працівником за так звані «трудодні». А воно ж бо не виходило. Оскільки наче господар і справді господар, залежний від результату праці на ній – різні речі. Це як шедевр-оригінал і копія-підробка. Відмінність якраз у ставленні до роботи і професійних обов»язків. Колишня колгоспно-радгоспна система таки розбестила людей, і добряче. Не даремно ж говорили, що хто на току, а хто на боку. Що в колгоспі добре жить: один робить, сім лежить.

І от що стало відбуватися в «Науковій».

- Миколо Івановичу, не дайте пропасти, – бив чолом мало не від порога тракторист Михайло С. – Взяли і вигнали мене з бригади. Усі тепер на цей щоб наче начальники. А куди ж мені податися зараз, де приткнутися?

- А що трапилося? – Дивувався Агафонов, ніби нічого не знав. – А, ти п'яним на роботу посмів явитися? Про що ж думав, коли жлуктив? І чим я помогти можу? Нічим! Тобто переді мною на коліна падати марно. Іди до хлопців і у них просися. Простять – по-їхньому хай і буде. А не просять – у мене наказувати повноважень немає. Ти до мене в кишеню у другу чергу заліз, бо у першу в їхню кишеню – пойняв?

Перечекавши хвилину, Микола Іванович докинув:

- Воно ж, Михайле, зараз у нас так: буде восени добрий урожай, буде чим і за труди платити. А не буде, та ще й такі, як ти, техніку угроблять – я прожену сам усіх гамузом вас геть і наберу нових. Жорстоко? Це з якого боку дивитися. Сир на дурничку тільки у мишоловці – чув таке?

   Або інший випадок, котрий трапився з дояркою Надією Пилипівною. Їі також в кооперативі «Молоко» показали на поріг. Бідкалася, як же з двома дітьми без роботи?  Микола Іванович сказав, як відрізав: сьогодні не ради неї, а ради її дітей він умовить актив кооперативу зжалітися над нею, та завтра уже, якщо вона справжня мати, сама мусить думати і дбати про своїх дітей. І хай зарубає собі на носі, що соціалізм скінчився, і виховує віднині не колектив, а карбованець. Зрозуміла різницю? Отож!

   Отож то отож, отож перемінами в психології та свідомості довелося у першу чергу займатися Миколі Агафонову. Як є явно талановиті  від природи педагоги, уміння яких дійсно може від Бога, так і рідкісні обдарування босів-керівників, котрі здатні були робити своїх підлеглих наче іншими, ніж були ще вчора вони. На зламі по-суті епох і в розпал того, що називали аграрною чи земельною реформою, такими здібностями, скажемо відверто навздогін, не густо хто володів з колишніх навіть тих же голів колгоспів. Багато хто як на нас просто не бачив у цьому потреби. Агафонов був винятком, усвідомлюючи, що люди, як він сам говорив, «і так були приречені страждати, то хоч би не марно» З іншого боку як людям було позичати очей у Сірка, коли у таких же товаришів по роботі уривався терпець від твого нехлюйства або бракоробства, тим часом Агафонов подібне не прощав навіть найближчим друзям, а сам з ранку й до пізніх вечорів несамовито працював, мов «машина, якій зносу немає»! Собі послабок він точно не давав.

І що у часи найвищого злету «Наукової» у тодішньому підприємстві «Центральне», а колись радгоспі «Науковий», кожен трудівник був мало не гросмейстером своєї справи, це нікого не дивувало, а видавалося зрозумілим. Усі мої люди, хвалився директор підприємства Олександр Софійченко, за десять літ стали і неперевершеними, і незамінимими. Як зрозуміло було, що в сільгосппідприємстві «Шевченківське» - першому з тих, які в порядку «живвої» черги увійшли до складу агрофірми – люди відчули себе господарями власної долі і торцями власних достатків. Або в сільгосппідприємстві «Горьківське», що приєдналося до агрофірми значно пізніше, згодом, за свідченням його директора Олександра Неопрятного, вакансій залишалося не густо. Позаяк людей на роботу відбирали за конкурсом і обов»язково з випробувальним терміном.

-Мене напівжартома навіть питають, - сміявся Олександр Васильович, - чи не як і корів голштинької породи з-за кордону везуть до нас і людей звідти в господарство,  бо вони дійсно уже не такі, якими були раніше. Ні, відповідаю, всі свої, всі наші. Інша річ чітка організація виробництва, конкретне економічне стимулювання та надзвичайна вимогливість зробили своє діло. Адже зараз як влаштуватися до нас на роботу, так і втриматися на ній не просто. Ніякі ж бо знайомства чи панібратства не проходять…

Особливо очевидною бачилася плідність та віддача політики Миколи Агафонова на прикладі сільгосппідприємства «Поділля»  - того, що останнім уже на десятому році існування агрофірми «Наукової» влилася до її складу. Цей колишній радгосп «Жовтнева революція» на момент влиття добитий був  цурки. На фермах виздихала худоба. Поля заростали бур»янами, що вже там водилися і вили вовки. Люди два роки не отримували зарплату.

-Я й зараз не йму віри, що нам вистачило буквально року, аби врятувати господарство, - розповідав агроном Володимир Бондаренко. – Тридцять років я тут живу і працюю, і це вперше на моєму віку раптом виростили майже по п»ятдесят центнерів пшениці та більше, ніж по сімдесят у зерні кукурудзи. Диво? Диво сталося авторитетно скажу вам з людьми. Навкруги подейкують, ніби у нас вимушені працювати як навіжені.

Та подумавши, Володимир Бондаренко вносив істотну поправку. В тому дусі, що насправді працювали в агрофірмі Миколи Агафонова так, як і повинні всі працювати. Отакий, мовляв, переворот стався у наших мізках. А тоді ще був у моді крилатий афоризм батька перебудови Михайла Горбачова, що «процес пішов». Так Бондаренко заявляв, що «тільки в «Науковій» він дійсно і пішов».

                                                                      Микола НЕЧИПОРЕНКО.