Історія шоста: ЯК МИКОЛА АГАФОНОВ ВІДУЧИВ ЛЮДЕЙ КРАСТИ

      ЗНАДОБИВСЯ ЩЕ ОДИН «ЛІРИЧНИЙ» ВІДСТУП У РОЗПОВІДІ

          ПРО МИКОЛУ АГАФОНОВА І УТВОРЕНУ НИМ АГРОФІРМУ.

            ПРИЧОМУ НА ЦЕЙ РАЗ ВІДСТУП МАЙЖЕ ДЕЛІКАТНИЙ.

      АДЖЕ НІКОЛИ НЕ БУЛО ВЕЛИКОЮ ДЕРЖАВНОЮ ТАЄМНИЦЕЮ,

     ЩО В КОЛГОСПАХ ТА РАДГОСПАХ, СКІЛЬКИ ВОНИ В СОЮЗІ РСР ІСНУВАЛИ,

         КРАЛИ. БЕЗБОЖНО ТОЧНІШЕ ТЯГЛИ І НЕСЛИ З НИХ УСЕ, ЩО ХОТІЛИ.

                  ЩО ТАМ ПОГАНО ЛЕЖАЛО АБО ЩО ПОТРАПЛЯЛО В РУКИ.

            ПАМ”ЯТАЄТЕ КРИЛАТИЙ АФОРИЗМ – ВСЕ НАВКОЛО КОЛГОСПНЕ, 

                                            ЗНАЧИТЬ НІЧИЄ, ЗАТЕ МОЄ?

А тут тобі на – появилася агрофірма «Наукова», чи не першою візитною карткою або й легендою якої стала новина, що У НІЙ НЕ КРАДУТЬ. Попервах це швидше був привід для іронії, кепкування та скептицизму: ви чули, не беруть і не несуть з фірми додому нічогісінько, немов усім там пошептали!? Заборона під приводом страху і кари – так наче ні. Мало не за помахом чарівної палиці усі надто швидко стали свідомими, порядними і чесними, щоб дозволяти собі легку наживу. Так ще не було і бути ніби не могло. Тоді як же таке сталося?

Відразу зауважимо, що у ті часи роздержавлення та розпаювання землі і майна це тим паче  вигляділо невірогідним. Адже колективні господарства навпаки розпускали і розтягували наввипередки один поперед одного, хто швидше і хто більше чи скільки міг донести. По суті так звана аграрно-земельна реформа виливалася в суцільне та масове розкрадання. І ось на цьому фоні в тодішній гарячці та лихоманці розграбування колгоспів та радгоспів як біла ворона чи більмо на оці агрофірма Миколи Агафонова. У ній наче в ранг внутрішнього закону ввели Божу заповідь НЕ УКРАДИ.

Того року, в який «Наукова» Миколи Івановича образно кажучи під себе підім”яла п”ять бувших радгоспів, нам і повідали таке: у кожному колишньому господарстві знали поіменно і в обличчя хронічних крадіїв, які не гребували за рахунок радгоспів якщо й не на широку ногу жити, одначе постійно живитися. А як «яскравий» приклад називали бабу Таню – Тетяну Корніївну. Унікальна була жінка. Більше того, тричі унікальною її визнавали у радгоспі «Жовтнева революція». Спершу тому, що як прийшла Таня-Тетяна незаміжньою дівкою ще на ферму дояркою, так і відпрацювала на ній до своїх – ви не повірите певно – 72-х років. Отож мало не піввіку ще за часів колгоспу. Це як тоді казали, працювала на постійній – без вихідних і святкових. Правда, довше працювала телятницею, а як вийшла уже на «пенсію», переважно сторожувала «три ночі підряд, відсипаючись вдома лише на четверту». Ордена чи навіть медалі так чомусь і не заслужила, хоч трудилася як навіжена, та щороку на 8 Березня її неодмінно нагороджували «відрізом на плаття» або «пухнастим платком». Вдруге «унікальною» числилася попервах тітка Тетяна, а потім і баба Тетяна тому, що була фанатичною прихильницею чи скоріше й патріоткою колгоспу. Жодні збори, тим паче звітно-виборні, не відбувалися без «доповіді» Тетяни Корніївни. Тривалий колись голова колгоспу на прізвище Задорожко вітався з нею за руку і величав тільки на ім”я та по-батькові.

А винятковою за третім разом Тетяна Корніївна вважалася саме з вельми делікатної причини: бо якщо працювала мінімум за двох, то крала з колгоспу явно за трьох. Мішечок дерті, лантух кукурудзи, кружечок макухи, бідончик молока – це як правило і щодня. З порожніми руками з роботи додому вона не верталася. Сміялася, що якщо нічого не принесе – «сама не своя, хвора до вечора, а день дня неї вважай пропав» І це всі знали і всі їй прощали. Бо інші усі мало від неї відставали у цім ділі – прямо треба казати. Дочка баби Тані Зіна заміж вийшла за «западенця». За «переселенця-західняка», які у кінці 50-х літ зграями перебиралися до нас на Східну Україну. Зять Йосип тут відразу рішив вчитися на тракториста.

-Е, ні, - заперечила теща, - на тракториста не треба.

-Це ж чому?- здивувався зять.

-Бо не тракторист головний у колгоспі, - пояснила Тетяна Корніївна, - а головний шофер. Шофер їде степом, дивиться, край поля бурт буряків. Мимо не проїхав, спинився та накидав собі у кузов скільки зміг, і додому з ними. Ще десь теж натрапить на те, що не зайве у власному дворі – забере чи підбере…

Йосип матір не послухав і уже коли працював у тракторній бригаді, якось хлопцям розповідав: «Прокинувся я ще тільки сіріло, зиркнув у вікно, а теща вертається з нічного чергування на фермі і тягне на собі драбину. Я вискочив і питаю, що, мамо, навіщо – у нас же своїх дві драбини є. А вона зітхає, що нічого сьогодні було з роботи чогось взяти, прийшлося хоч драбину. Така привичка, від якої їй уже не відучитися. І драбина ж мовляв не помішає…

І от уявіть тепер собі, що Микола Агафонов іншого народ привчив. Себто від звички, притаманної таким, як сумлінна та справді унікальна трудівниця Тетяна Моїсеєнко, відучив. Яким згораєте від нетерпіння дізнатися чином? Так от якраз з Марією, онукою Тетяни Корніївни, котра працювала на консервному заводі агрофірми, і трапилася чи не перша оказія. Одного разу прихопила вона додому кілька пригорщ духмяного червоного перцю. І спіймалася на дрібній цій крадіжці. Просилася і молилася, щоб пробачили, бо це біс попутав, а вона більше ніколи не буде. Де там! Агафонов терпіти не може подібного, особливо ж гнівається, коли від нього подібні випадки приховують. Отож мусила Марія приречено та з острахом чекати, чим це для неї скінчиться. А Микола Іванович не забарився. Був у гуморі і жартував. І раптом при всіх подарував принишклій Марії відро, повне червоного духмяного перцю.

-Вистачить? – Запитав.

Сміху ніхто з присутніх стримати не міг. А ви скажіть, нам місці Марії після цього ви б поцупили ще коли-небудь і не тільки того клятого перцю?

З трактористом Василем Дмитровичем  сталося трохи інакше. Весь день він возив з поля на ферму тюки неймовірно запашного сіна. Так запаморочило вони йому голову, що не втримався, уже в сутінках пізнього вечора, щоб ніхто не бачив, завіз один тюк і собі додому. Відразу сховав подалі з очей – і спати ліг. А на ранок коло його двору раптом вивантажили десяток тюків.

-Василю, - гукнули, - годі, ледарю, спати, іди-но мерщій сюди. Це Микола Іванович наказав, а ти ніби просив. Ось і рахунок візьми, оплатиш сьогодні в конторі – півтора карбованці за тонну…

Обидва випадки достовірні. Їх можна пригадати таких ще кілька, якщо не кільканадцять. Але ми покривимо душею, якщо станемо запевняти, наче тільки такими методами Агафонов боровся та знищив поміж людьми ганебну звичку чи привичку красти. В новоприєднаних до агрофірми колективах – так. Отож з новачками – так. Та коли хто-небудь там чи тут повторно попадався – міг відразу «відмічати свято останньої зарплати» і шукати нову роботу. Ясно, що поза межами «Наукової». В «Науковій» твоя виробнича кар”єра на цьому кінчалася. Не треба було нікому нічого пояснювати, тим паче доводити, ніби ненароком спіткнувся. Та й пояснити комусь щось практично не встигнеш. Не слухатимуть! Тільки-но поткнешся на поріг начальству – тобі тикають трудову книжку і бажають благополучно влаштуватися на новому місці. Все! Все, розмова кінчається.

Але треба знати, чому такий «механізм» спрацьовував як бездоганний чіткий годинник. Справа у тім, що була запроваджена… «тіньова» система матеріального заохочення трудівників. В когось тоді діяла тіньова економіка, в ужитку уже були такі терміни, як «маржа», «відкат» чи «доля», а в «Науковій» - тіньовий механізм захисту людей. Кожен, по-перше, працюючи на тій чи іншій своїй дільниці, в робочий час обідав на виробництві – і безкоштовно. Та й настільки смачними і калорійними стравами, якими не завжди була змога ласувати у кафе і навіть ресторанах. По-друге діти працівників фірми в школах і дитячих садках також харчувалися безплатно. За рахунок «Наукової» звісна річ.

І далі: а оскільки гордістю, честю і славою господарства стало елітне молоко, то Рада орендарів за пропозицією Агафонова свого часу ухвалила «історичне» рішення: щотижня кожен працюючий тут одержував по 36 літрів цілющого молока, теж не сплачуючи за нього ані копійки. Стягувалися гроші за п”ять обов”язкових кілограмів м”яса і двох кілограмів вершкового масла. Вони також видавалися щомісячними «пайками». За цінами на рівні собівартості – максимум два, два з половиною ще радянських рублів за кілограм.

Так то воно так, одначе треба знати, що а напередодні не тільки  Рада орендарів «Наукової», а в весь колектив на загальному засновницькому з”їзді орендарів «поіменною конституційною більшістю» ухвалив Трудовий закон «внутрішього вжитку». Перша стаття цього Закону: вчинив у фірмі крадіжку – значить написав заяву «на негайне звільнення за власним бажанням». Тобто украв – іди геть і не озирайся. Можна лише чухати потилицю та кусати лікті, що однозначно і назавжди втратив так званий «продуктовий соціальний пакет» Агафонова. У вигляді – нагадуємо - щоденних безплатних обідів на роботі та безкоштовного молока і м”яса та масла до сімейного столу «за дуже смішними цінами». Погодьтеся, що було за чим жалкувати. Хоч точніше – втрачати що справді було. Втім, найбільш точніше була причина не красти.

Завершити ж цю чергову історію про Миколу Агафонова аж кортить нам «пригодою», яка сталася далеко не з останнім чоловіком у фірми – в минулому з завідуючим фермою одного з колишніх радгоспів. Він все за тією ж згубною звичкою тягнути усе собі додому певно на розплід тишком-нишком привів у власний хлів телятко голштино-фрізької породи. А воно там почало голосно мукати і мекати. Тому коли денний гамір затих, усе село й почуло. На ранок ще вчора поважний там завфермою був розрахований з «Наукової». З горя чи від ганьби тікаючи, він вирішив не залишатися жити у селі «вічним злодієм». Хутко розвісив у ньому оголошення: «По вулиці Садовій продається добротний дім з білого силікату 1964 году постройки. У дворі все є і каші кинь. Городу понад 72 сотки. Плодоносячий сад 18 дерев. Рядом – колгоспне поле».

Ви зрозуміли, на чому «проколовся» чоловік? А до нього збіглося ж миттю чи не все село.

-Чим хочеш спокушай купляти у тебе хату, - заволали люди, - але тільки не колгоспним полем рядом! Це виходить, що полем, з якого можна буде усе тягти, що на ньому родитиме? Та ні в якому разі! Колгоспного поля в агрофірмі уже немає і ніколи вже не буде – зарубай це собі на носі!

                                                                  Микола НЕЧИПОРЕНКО.