Історія третя: ЯК МИКОЛА АГАФОНОВ ЗАЙМАВСЯ РЕФОРМАМИ

                  СЕРІЯ НОВЕЛ ПРО ЗНАМЕНИТОГО СВОГО ЧАСУ

            ЗАСНОВНИКА І ДИРЕКТОРА АГРОФІРМИ «НАУКОВА»

Не будемо лукавити і зізнаємося, що Миколу Агафонова в людському поговорі, в чутках та вигадках ототожнювали ледве не з магнатом-капіталістом , котрий наче пів Дніпропетровського сільського району «приватизував». А це ж бо дійсно не перебільшенням було: в завершеному підсумку його тодішня агрофірма «Наукова» об»єднала шість колишніх так званих за радянських часів овоче-молочних радгоспів. То в довжину господарство сягнуло 82 кілометри, а в ширину 34-ри. І майже тридцять тисяч гектарів землі. І це в той час, коли в Україні набирала обертів кучмівська земельна реформа з її розпуском чи точніше розпаюванням колгоспів і тих же радгоспів, а слідом і КСП – отож і колективних сільськогосподарських підприємств, у які навперейми там і тут намагалися перелицювати все ті ж колгоспи. Як говорив у ту пору навіть Павло Іванович Лазаренко, якщо це «для когось і далі залишатимуться ніби колгоспи, то насправді у зовсім іншому вигляді». Як відомо, не залишилися. Не вціліли і вони.

А тут раптом гігантське «розпаювання» у виконанні Миколи Івановича Агафонова. Якось довелося зустрітися нам, пригадується, з тодішнім головою райдержадміністрації навколоміського Дніпропетровського району Миколою Дроботом.

-Нащо, - запитали ми його прямо, - дозволяєте Агафонову підминати під себе з усім гамузом цілі господарства?

-Віддаємо під сильну особистість, - відповів Микола Миколайович – бо інакше поодинці зараз тим радгоспам хана. А постраждають люди. Скажу і так, що крайніми ні з чим на руїнах зостануться трудові колективи…

Гаразд, логікам у поясненні Дробота була. Одначе вона суперечила тому, що відбувалося навкруги. Навкруги, навпаки, розпайовували землі і майно, розпускали та ділили колгоспи і радгоспи, запевняючи, неначе тільки таким чином і мали з»явитися у нас жадані та істинні власники і господарі землі.

Воно то правильно, ділився своїм баченням Микола Агафонов, що земельної реформи не уникнути. З нею уже не розминутися. Одначе річ у тім, як її проводити. Можна, звичайно, під гарячу руку до цурки ламати й трощити стару колгоспно-радгоспну систему і не зважати на те, що селяни опиняться в становищі вимушених починати свою долю майже з нуля. А можна непоспіхом зрозуміти, що за багацько літ існування колективних господарств виникли матеріально і технічно оснащені виробничі структури  і комплекси, знищити котрі одним махом нині , значить вибити селян з надійних і наїжджених колій. А ого-го скільки було коштів вгепано та сил витрачено то що, нехай пропадають пропадом? І далі: розумний сільський дядько, заходжуючись споруджувати собі нову оселю, доки не закладе фундаменту та не припасе цегли, лісу, інших будматеріалів, старої хати ніколи не завалить. Інакше ризикує сім»єю, отож з малолітніми дітьми і престарілими батьками опинитися на вулиці  без даху над головою – хіба ні?

Як на нас, доки жив-був на чолі «Наукової» Микола Іванович, навколо не всі спромогалися до пуття збагнути його «політику». Бо він же не заперечував, що українське колгоспне село має стати фермерським. Що будуть фермери – буде й село існувати, гарантуючи існування й української держави та нації. З давніх часів село було і повинне залишатися духовною колискою традицій і національних  надбань нашого народу – це однозначно і перегляду досі на переконання Агафонова не могло підлягати. Як стверджував Павло Тичина, саме воно родило наших велетнів і геніїв. Зі свого ж боку Агафонов у селищі Таромському наполягав, що спершу земельна реформа мусить підготувати селян до дерзань на поприщі фермерської діяльності. Лишаючись державним підприємством, «Наукова» опиралася передусім на орендні форми діяння на землі. Кожен виробничий підрозділ там функціонував самостійно і незалежно. А це означало самоокупність і самозалежність гурту людей від результатів спільного володіння засобами виробництва та плодами спільної праці. Ч им не наука для майбутніх фермерських осередків, а заодно і для одноосібників та приватних підприємців, тим паче для членів кооперативних формувань? Цей курс до речі обома руками підтримував доктор сільськогосподарських наук, академік Академії аграрних наук України Володимир Козир.

А доктор економічних наук Віктор Радченко, який очолював в агрофірмі корпус її науковців, наполягав, що оренда точно найприйнятніший, гнучкий і м»який стартовий  варіант орієнтації села на ринкову економіку. Послідовно та найбільш безболісно він змінював учорашню гептом фатальну психологію «нічійної» землі і на значно безпечніших підвалинах  на практиці наближав та дозволяв роздержавлення і приватизацію власності в аграрному секторі. Адже те, що орендарі створювали нового уже під час спільної виробничої діяльності, уже суто їхнє було, приватне. Так приходило і відчуття власності, і знання та вміння, як власністю розпоряджатися. Відтак в агрофірмі відбувався той суто еволюційний і тривалий процес, який і необхідно було обирати чи не всім на селі. Щоб не руйнувати, а творити. Не розкрадати, а примножувати. Не ділити на перших порах селян на багатих і обездолених і бідних, на панів і наймитів, а забезпечував усім їм рівні умови та можливості нівроку жити і небезталано працювати  на неймовірно родючих українських чорноземах. Хоч вже далі все залежало від самих людей. Від того, хто приймав новітні вимоги, а кому вони виявилися не під силу чи й не по характеру та вдачі.

Оскільки згодом до складу агрофірми «Наукова» влилися і господарства, де землю встигли розпаювати, і влилися у приватне підприємство, котре спеціалізувалося на реалізації продукції винятково за обопільно вигідними домовленостями з виробниками окремих підрозділів, то й поготів виник симбіоз, коли геть усі тут не просто працювали за наймом чи за контрактами, а дійсно займалися підприємництвом і аграрним бізнесом.

За фактами ж та аргументами, що обраний Миколою Агафоновим шлях реформування  сільськогосподарського виробництва виправдовував себе, у ту пору далеко ходити не приходилося. Досить було поглянути, що робилися поруч за межами агрофірми. Там незібрані урожаї, навіть не зорані і по шию в бур»янах поля і спустошені корівники та свинарники.  Розпач і безпомічність. Що було таке, і сьогодні не спростувати. Розпайовані колгоспи і радгоспи перетворилися на руїни, породили не справжніх господарів землі, а роями їх рейдерів. Люди роками не отримували платні. А в «Науковій» все працювало і кипіло. Справджувалися прогнози, обіцянки та надії селян, народжувалися нові задуми і сподівання. Земля оброблена, худоба доглянута, а в сім»ях лад, достатки і порядок. Таке враження складалося, що це не в нас відбувалося, жартували люди, а десь в Європі чи й Америці або Канаді. Ніби нічого ж бо катастрофічного не коїлося, а економічна криза, на яку там і тут нарікали, десь далеко-далеко за морями і океаном. І всі неприємності та негаразди дійсно обминали господарство та його трудівників десятими чи й дв адцятими дорогами.

Втім, не замовчимо, що задля цього Миколі Івановичу довелося не лише вперто займатися реформуванням «по-своєму», а й тяжко-важко вихованням людей. Точніше їх перевихованням, про що й піде мова у наступних новелах про неповторного Агафонова. Чекайте і читайте далі наші історії про нього.

                                                                     Микола НЕЧИПОРЕНКО.