КУДИ ПРЯМУЄ УКРАЇНСЬКЕ СЕЛО? Історія перша: про Івана, який разом з недужою матір»ю живе у спорожнілому уже селі і майже безлюдному степу

Голубинівка на Дніпропетровщині — село, де нині залишилося лише двоє жителів. Це 38-річний Іван Полтавець та його хвора мати. За словами чоловіка, колись тут було близько 50 хат, магазин, тракторна бригада та ферма. Тепер залишилися лише дві оселі, а навколо — руїни будинків, у яких раніше жили люди.

У межах документального проєкту «Забуті» чоловік розповів Суспільному про своє життя у майже спорожнілому селі. Далі — пряма мова.

«Раніше у кожному селі була якась майстерня, а зараз з цим дуже тяжко»

Перший токарний верстат я зробив своїми руками. Це вже в мене другий перероблений варіант. Перший він мало був на що схожий — він у метал точив. Витратив я десь рік-півтора часу, щоб його зробити.

Цією справою почав займатися років з тринадцяти. Я пам'ятаю, як мій дядько робив на верстаті. А я зовсім малий був тоді. Я не знаю, в якому класі, в другий чи третій ходив. І що мене зацікавило, так це те, що він метал ставив у верстат, і він точився. З нього знімалася стружка, ніби, як кажуть, хліб хтось нарізає.

Займаюся ремонтом сільхозтехніки. Фермери, що займаються своєю землею, привозять мені для ремонту. Дуже рідко хто цим займається, тож зі зварювальними роботами і токарними майже завжди до мене звертаються.

Я почав потихеньку купувати інструменти, заробляти, отак ось. Невелика майстерня з металообробки: до мене звертаються і фермери і просто люди. Бо з цим, звісно, дуже великий дефіцит. Раніше у кожному селі була якась майстерня: щось виробляли, кузня. Все ж ви щось могли, як кажуть, зробити з металу. Все, а зараз з цим дуже тяжко — отак багато людей до мене звертаються.

«В самий розквіт цього села не менше 50 хат було, зараз залишилося тільки дві»

З мамою єдині мешканці цього села. Мама має другу групу інвалідності, тож я займаюся постійним доглядом. Мама має дуже слабке здоров'я.

В самий розквіт цього села не менше 50 хат було, зараз залишилося тільки дві. Це було років 60–70 тому.

Вимирати почало років 40 тому. Залишилися одні пенсіонери: хто виїхав, хто помер. Раніше було багато молоді, але років 40 тому всі почали переїжджати. Роботи стало менше.

Аптек взагалі по селах не було. Був магазин, тракторна бригада, ферма. Мій дід по лінії матері працював в магазині. Це було дуже давно. Я не знаю — років 50 тому. Лікарні не було.

«До найближчого продуктового магазину сім кілометрів, а до лікарні — 18»

Найближчий магазин у Проміні. Кілометрів сім звідси десь. Школа теж у Проміні. Я чув, що там дуже мало учнів. Коли я ще ходив, було 167 учнів. А зараз, кажуть, менше 50. Взагалі дуже мало.

Найближча аптека і лікарня Святовасилівки — 18 кілометрів від нас. Коли хороша погода, коли сухо, то проїхати можна, а коли задощить, то тут ґрунтова дорога дуже тяжка.

Тільки світло в нас — газу тут взагалі не було. Топимо дровами. Асфальтованого покриття теж не було.

Села в дуже тяжкому становищі. Це в мене невелике діло — своя майстерня. А так в людей набагато важче становище: у тих, хто займається розведенням домашнього господарства, дуже мало виходить щось з нього заробити в наш час.

Кури, коти, та город. За яким господарством доглядає Іван Полтавець

Старі люди казали: «Як терен зацвіте, тоді можна все садити», поки чекаємо. Кабачки, розсаду, картоплю — не знаю, напевно, не будемо садити. Купляємо її.

Город, птиця — це так. Тільки курей тримаємо, щоб несли яйця. Інше щось тримати не завжди є сенс, щоб ним займатися і продавати, щоб з нього заробляти. Небагато з нього взагалі заробиш. До того ж і в мами дуже слабке здоров'я — вона не може впоратися з коровою чи з чимось.

Тож тримаємо десь 20 приблизно плюс-мінус курей. Ще у нас десь шестеро котиків. Це зараз потепліло — вони всі на полювання десь ходять.

Город останнім часом не дуже сильно і родить. З усіма погодними умовами. Картоплю вже, не знаю, це другий рік, як ми купляємо.

«Чотири покоління моїх предків жили на цій землі»

Приїжджають рідні, діти батьків, які тут жили. І приїжджають на поминальні. Їм дуже приємно подивитися, що воно все ціле, все, як я кажу, ще стоїть, ще живе. Це їхня спадщина, їхня батьківщина, ну, і моя також.

Якби можливість була, то, напевно, переїхав би, тому що треба, як кажуть, жити і заробляти кошти і будувати життя. Але якби село не вимирало, то я б не переїхав. Чотири покоління моїх предків жили на цій землі.

Важка тема аж до сліз. Справа не лише у нашому селі, а й у сусідніх. Вони теж на межі вимирання. Дуже сумно і дуже боляче.

Тож мене надихає, мабуть, моя рідна земля.

Що відомо про село Голубинівка на Дніпропетровщині

Село Голубинівка розташоване у Святовасилівській громаді, що у Дніпровському районі Дніпропетровщини. Відстань до Дніпра – 76 км. До найближчого магазину звідси сім кілометрів, а до лікарні й аптек — 14 км. Транспортного сполучення село не має, тож аби виїхати з села, ті, хто не має власного авто, вимушені чекати автобус на зупинці, що розташована за 14 км від населеного пункту.

Населення Карайкового з роками зменшується. Якщо у 2001 році тут проживала 31 людина, то у 2026 — дві.