"Мій син помер від суїциду". Як це – жити і шукати нові сенси після важкої втрати

ІРИНА ВИРТОСУ  КРІСТІНА БУТ — 10 ВЕРЕСНЯ 2024 РОКУ

10 вересня – Всесвітній день запобігання самогубствам. День, коли стають видимими родичі тих людей, які вчинили суїцид. Видимими – задля підтримки і зменшення тиску почуття провини.

Суїцид трапляється у різних сім’ях. Це може статися з людьми різного віку.

Тривожною завжди є згадка про самогубство серед підлітків. Як повідомляє Офіс Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, від навмисного самоушкодження померли у 2020 році – 94 дитини; стільки ж загинуло і в 2021 році. За оперативними даними обласних військових адміністрацій, у 2022 році дітьми скоєно 127 спроб самогубства, станом на 15 листопада 2023 за неповний рік сталися 116 випадків суїцидів серед дітей.

Нижче подана історія Тетяни Гуменюк, мами сина-підлітка, який скоїв суїцид.

Звертаємо увагу, що в матеріалі подано чутливий контент.

"Кожна втрата ламає, але ж людина мусить якось жити? І знайти сенси"

З Тетяною Гуменюк ми говорили майже три години. Не поспішали. Слухали одна одну.

З початком повномасштабного вторгнення у 2022 році Тетяна виїхала з дітьми в Німеччину. А через рік не стало її 14-річного сина, якого вона в розмові називала тільки Вовчиком.

Тетяна погодилася на це інтерв’ю як можливість переглянути своє життя, а ще зрозуміти, що допомогло втриматися в її болю:

"Кожна втрата ламає, але ж людина мусить якось жити? І знайти сенси. У моєму випадку я щодня шукаю причину, щоб прокинутися зранку, а потім шукаю причину, щоб себе не звинувачувати… Бо це дуже тяжко. Мій син помер від суїциду. І найперше, що мене мучило: яку роль у цьому відіграла я? Це пекельне відчуття провини", – каже крізь сльози Таня.

Трохи тиші, а потім продовжує:

"Спадала моторошна думка: "Може, так мало статися? Може, для мого сина не було місця в моєму теперішньому житті?". І ця думка довго тероризувала, поки мій чоловік Ласло не спинив мене: "Ну що ти таке кажеш? Він би ось тут жив з нами, ми би поступилися кімнатою, готували сніданки, будили зранку. А він, певно, ночами грав у комп’ютерні ігри і не хотів би прокидатися… І ми сварилися. Грали б у баскетбол, ходили в басейн. Коротше кажучи: місце у нього є!".

І я продовжую тримати місце для Вовчика, для нашої любові, наших спогадів, бо їх дуже багато – і вони класні, і такі теплі".

Тетяна Гуменюк

ФОТО ІЗ СІМЕЙНОГО АРХІВУ ТЕТЯНИ ГУМЕНЮК

"Якби я мала сили сперечатися, я би наполягла поховати Вовчика під деревом…"

Тетяна пригадує перші місяці після трагедії. Приїхав колишній чоловік, батько сина, який постійно змінював рішення, коли і як поховати дитину. Згадує про тиск родичів і нерідко – чужих людей, що "недогледіла", наполягали, щоб швидше вирішила з похованням, про знецінення її почуттів і думок як матері.

Каже, що в перші дні зовсім не мала можливості горювати – натомість "вигрібала" від усіх, хто мав би її підтримати.

Тетяна пояснює, що традиційне для українців кладовище – це те місце, куди вона не ходить. Їй більше подобається, як у Німеччині можна "доховати" до місця вже існуючого поховання. Це не забирає багато місця, більш екологічно, за 10-20 років це місце звільняється для когось ще.

"Якби я мала сили сперечатися, я би наполягла поховати Вовчика під деревом. І тоді б я мала цей зв’язок із сином через кожне дерево… Такий собі "інтернет", "павутина зв’язку". Я би обіймала будь-яке дерево, і знала, що десь тут поруч Вовчик", – розповідає жінка.

У Німеччині таке поховання коштує дорого, але це можливо: їй частину покривала страховка, частину грошей зібрала школа, сусіди допомагали.

Але приїхав колишній чоловік, з яким вони розійшлися через домашнє насильство, якого вона та діти багато років від нього зазнавали. І замість того, щоб домовитися хоча б у цьому, Таня знову опинилася під тиском.

"На моє прохання поховати тут, у Німеччині, почула: "Нормальні люди дитину в лісі не ховають".

Бо треба ж поставити пам’ятник! Але ж це зовсім не про мене і навряд чи про Вовчика… Ці гойдалки, де ми поховаємо сина, тривали майже місяць. У якийсь момент я відчула гостру втому і здалася. Чоловік забрав урну з прахом дитини в Україну, і я досі не знаю, чи він її поховав і де. Мені про це не повідомляють", - розповідає з невимовним болем мати.

"У мене є ще син. А як про це говорити, я досі не знаю"

У Німеччині місцевий український греко-католицький священник погодився провести панахиду. Тетяна сумнівається, що навряд чи в Україні мала б таку можливість. Бо саме слово "самогубство" викликає у людей страх, бо ще дуже мало інформації про те, чому так відбувається. Якщо і трапляються схожі випадки, то завжди шукають, хто винен – "жінка така-то чи матір довела дитину".

Але суїцид може трапитися в різних сім’ях. Не обов’язково через конфлікти, які були в родині. Причин багато. Це може статися з людьми різного віку і достатку.

"На мого сина додатково вплинули повномасштабна війна, наш переїзд за кордон, підлітковий вік, булінг у школі… Мій син не зміг цьому всьому дати ради.

І в мене буває така злість на себе, на психолога, до якого звертався син, і на працівників школи, тому що вони знали про його кризу, але в них був підхід: щоб дитина сама розповіла про булінг, а не мама ходила скаржитися до них. Вовчик був не таким: він не міг себе правильно усвідомити і відреагувати, він тихо страждав", – продовжує співрозмовниця.

На групі підтримки Таня познайомилася з жінкою, яка через суїцид втратила сестру. Із Сюзанною їй є про що поговорити і помовчати, каже Тетяна:

"У Штутгарті, де я живу, такі розкішні поля, ми вчора там бачили лисицю, і цей захід сонця… він неймовірний. Ми насолоджувалися прогулянкою. Тоді ми говорили про наші втрати. І це був саме той момент, коли ми могли ділитися.

Сюзанна мене питала, як я знайомлюся з новими людьми? Вона змінила роботу, в неї розпитують, скільки має братів і сестер. І вона часом не знає, як відповідати. Адже її померла сестра нікуди не зникла, вона є… А як людям пояснити? Навіть у Німеччині попри те, що інформації значно більше, ніж в Україні, ставляться до суїциду упереджено.

І я в схожій ситуації: у мене ж не тільки донька, у мене є ще син. А як про це говорити, я досі не знаю".

"Ми домовилися, як мене найкраще можна підтримати"

З Тетяною поруч завжди були її дочка Настя.

"У дочки вистачило цинізму, який мене рятував, – усміхнулася Тетяна при згадці про дочку й продовжила: – Наприклад, я дуже переживала, чи Вовчик мучився, на що дочка відповідала: "Мамо, йому вже байдуже на тебе. Коротше, він про нас не думає і не страждає. Можеш хоч тут вспокоїтися…". Або такі саркастичні штуки типу: "Якби він вижив, я б його вбила…" чи: "Мамо, у тебе була одна надія на внуків, а тепер я не знаю…".

З Танею також був і її теперішній чоловік Ласло, який, здається, чув найнерозумніші від неї думки. І найголовніше – він вислуховував і обіймав. І це допомагало. Хоча так не одразу було.

"Як тільки я починала плакати, чула, як він важко зітхав, мовляв, почалося. Я пояснювала, що коли плачу, мені стає краще. Бо потім маю сили усміхатися", – ділиться жінка.

Таня пригадує, що спочатку очікувала, що гострий біль мине, а далі буде легше. Але легше не ставало. Вона намагалася відволікатися, щоб не зіштовхуватися зі своїми емоціями. Занурилася у вивчення німецької мови, вирішувала побутові питання з місцевим центром зайнятості…

"А потім як находить, і стає боляче, як у перший раз", – каже Таня.

Психологиня їй порадила не тягнути весь поїзд одразу, а спробувати розібрати біль по вагончиках. Ось тут вона почувається самотньою, ось – горює, або зараз їй бракує їхніх з Вовчиком жартів і дуркувань, коли вони могли пів вечора битися подушками чи лоскотатися. Усе це різні речі – у різних вагончиках. І тому потрібна різна допомога, можливо поруч потрібні різні люди.

"…Я була вихована в сильному переконанні, що в кожної жінки має бути щаслива сім’я. А я місію "щаслива сім’я" провалила. Але коли ти працюєш психологічно над собою, то розумієш – нема ніякої місії: ти мусиш бути просто щасливою, мусиш себе розуміти… І тоді страждання зменшується", – розповідає Таня.

Звісно, жінка запитувала себе: чи могло би бути інакше і чому так з нею сталося. Але ці питання в нікуди, вони деструктивні, переконана Тетяна. Її в цьому підтримує і дочка, кажучи: "Час лінійний. Так уже є. Мамо, ти нічого не могла б зробити".

А ще Тетяні стає легше, коли думає про те, що "після життя настає нічого". Людина помирає і все. І вона не повинна чекати ніякого суду чи раю:

"Мені так легше, щоб не ставити зайві запитання, чи ми зустрінемося в раю, чи син мене впізнає, якщо мені буде 92 роки? Чи все ще він буде моїм сином чи ким?".

Є різне розуміння про смерть і своє ставлення до неї. Матері було боляче чути, коли дехто їй радив 7 днів ходити до церкви, запалювати свічки, на воду покласти шматок хліба і молитися, бо "священник не прийде до її сина, бо на таке не ходять". І водночас – не плакати стільки, бо на тому світі затопить.

"На щастя, Німеччина – мультикультурна країна. І я можу горювати так, як мені це хочеться. Я не могла плакати 24 на 7, інколи мені хотілося сміятися з Вовиних жартів, із коментарів Насті про брата й наших спільних спогадів. І тоді, і зараз я хочу говорити з людьми, які знали Вовчика добрим, емоційним, веселим хлопцем", – усміхається Таня.

"Щомісячні ритуали мені потрібні, щоб мати змогу дихати"

Таня розповідає, що вже не плаче щодня, але коли накочуються сльози – не стримує себе. Раніше вона обожнювала з дітьми дивитися мультфільми, а осінь – це була пора, коли вони переглядати всього Гаррі Поттера… Після смерті сина вона ні разу не включила їх.

Сьогодні ж у розмові запитує себе: а можливо, настав час передивитися улюблені мультфільми?

Щомісяця раз чи два переглядає фотографії, слухає музику, зокрема, гурт Alborada del Inka. Колись вони з родиною потрапили на їхній виступ в Ялті. Там придбали їхній альбом – і син любив під цю музику засинати в машині.

"Такі щомісячні ритуали мені потрібні, щоб мати змогу дихати", – ділиться Тетяна.

"Твоє горе – суто твоє горе, і ти можеш горювати, як ти хочеш"

Помічними у той час були люди, які не засуджували і просто були поруч.

Похоронне бюро дало час – багато часу, – щоб Тетяна змогла прийняти факт смерті сина, з ним попрощатися, набутися з ним стільки, скільки їй цього було потрібно. Ніхто з працівників не поспішав, були максимально чутливі до її горя. Жінка могла приходити до сина в спеціально облаштовану кімнату. Тут стояли свічки, вода, гітара, грала музика.

У похоронному бюро були люди, які вміли про все подбати і про згорьованих родичів також. Вони домовлялися лиш про деталі. Бюро пропонувало різні опції, зокрема розмалювати труну. Тетяна відмовилася, але зауважила, що така турбота їй була важлива. Пізніше, через рік, їй надіслали листівку з теплими словами підтримки: вони пам’ятали про її сина.

У школі, де навчався хлопець, теж відкрили так звану кімнату для горювання. Там, як правило, стоїть фото людини, і кожен може прийти сюди, написати в книжку спогадів щось для родичів. Психологи підказують, що краще написати. І потім цю книжку передають у родину. Там можна просто посидіти в тиші, є вода, печиво, якийсь папір для аплікацій…

Деякі діти писали, що в них також виникали такі думки, але вони розказали все батькам, або ж після першої спроби передумали…

"Це така крута практика превенції суїциду серед підлітків. І я би дуже хотіла, щоб щось подібне було втілено в українських школах.

І коли я бачу, яка сила людей мені співчуває, що вони долучилися до зберігання пам'яті про мого сина, – це так важливо. І для самих учнів й учениць також, бо, очевидно, ці діти також отримали стрес від цієї події", – каже Тетяна.

А ще приходили сусіди, приносили щось їсти, просто сиділи поруч.

"І ось це відчуття, що ти не сама, – сильне. Ти не відчуваєш себе покинутою, відрізаною від світу, коли поруч твої люди. Вони розуміють тебе і не створюють "додаткових" страждань. Це певно і є культура горювання, коли твоє горе – суто твоє горе, і ти можеш горювати, як ти хочеш", – ділиться з нами співрозмовниця.

"Пам’ятати, що я просто людина"

Після смерті сина минуло трохи менше півтора року. Донька за цей час переїхала і живе окремо. Заняття з німецької мови закінчилися. І стало раптово багато тиші й часу…

"У мені було сильним почуття "бути мамою". А тепер я вчуся відпускати його, перестати бути жінкою, яка піклується тільки про інших і забуває про себе. Я багато писала у фейсбук про Вовчика, і до мене зверталися мами живих дітей з питанням, як запобігти суїциду… Так, я можу вислухати, але я не маю морального права давати якісь рекомендації. Це як навчати водити машину, коли сама 10 разів потрапляла в аварію…" – переконана Таня.

Їй якось під руку потрапила книжка "Вибір" Едіт Егер. Авторка у Другу світову війну втратила все – рідних, дім, власну ідентичність. І їй у Сполучених Штатах Америки, в новому місці, довелося відновлювати себе "з нуля".

"Я бачила її фото з купою дітей і внуків, і мене… розірвало на шматки. Бо я теж планувала бути щасливою бабусею з купою внуків. У мене був сценарій.

Тепер прагну пам’ятати, що я просто людина. Бо коли ти знаєш, що таке може трапитися з людиною, тоді почуття страждання трохи згасає. І наступного ранку ти можеш прокинутися", – каже Тетяна і продовжує:

"Так хто я? Я – Таня, мати двох дітей. Раніше я була активісткою і відстоювала, щоб у школах, де навчалися мої діти, не було внесків, шкільних фондів. Ще раніше займалася полімерною глиною. Після повномасштабного вторгнення разом з дітьми стала шукачкою прихистку в Німеччині. Зараз я себе не відчуваю "біженкою", тому що потроху вивчаю німецьку, знайомлюся з місцевими, інтегруюся в культурний простір.

Сьогодні я просто жінка, яка шукає себе. І це теж дуже добре. Я познайомилася сама із собою. Я все життя була кимось, а тепер хочу знати про себе більше. Я приймаю, що в мене РДУГ (розлад дефіциту уваги та гіперактивності – ред.), що мені діагностували ПТСР (посттравматичний стресовий розлад – ред.), що в мене загинув син, що я сама потребую психологічного супроводу.

А ще в мене є теплі підтримуючі стосунки, які я не хотіла б зіпсувати, дочка, дорослі відповідальні люди навкруги і моя любов до сина".

"Нам всім варто вчитися культурі взаємопідтримки"

Юлія Загарницька, психологиня Центру психічного здоров'я НаУКМА, тренерка і супервізорка програми СЕТА CPSS, експертка і тренерка програми "Профілактика суїцидів у громадах", коментує:

"У близьких людини, яка пішла з життя внаслідок суїциду, залишається велике бажання знайти відповідь на свої питання, головне з яких: "Чому?". Вони виснажують себе пошуком цих відповідей, коли знайти їх майже неможливо. Переживання горя і скорботи в такому випадку є дуже складним, родина залишається з великим емоційним навантаженням – провини і сорому".

На наше запитання про те, як близьке оточення може допомогти впоратися з цими важкими емоціями, Юлія рекомендує:

"Найближчі люди можуть підтримати таку родину навіть перебуваючи поруч, допомагаючи їм задовільнити базові потреби, обійнявши чи поплакавши разом. Кожен проживає горе у свій спосіб, тут немає якоїсь норми".

Однак можуть траплятися випадки, в яких допомоги друзів чи родичів буде не достатньо і все ж варто звертатися за допомогою фахівців чи фахівчинь психічного здоров’я."Мій 

"Головним критерієм, коли потрібна додаткова підтримка, є тривалість та інтенсивність переживань. Якщо це занадто сильно чи занадто довго, то може переходити в «ускладнену скорботу»".

Психологиня підсумовує:

"Нам всім варто вчитися культурі взаємопідтримки, вчитися питати в людини: «Як я можу тебе підтримати? Як я можу допомогти?»

І якщо ви бачите, що людині занадто важко, запропонуйте звернутися до фахівця/чині. Тут часто може бути комплексний підхід: психіатр може виписати заспокійливі чи снодійні, а психолог допоможе впоратися з важкими почуттями та думками.

І тут у нас не стоїть завдання – викреслити з пам’яті і забути близьку людину, а завдання – знизити інтенсивність переживань.

У проживанні горя дуже корисною є групова робота. Є багато програм з проживання втрати, є окремо групи з підтримки рідних, в кого родичі втратили близьких внаслідок суїциду. Я проводила такі групи й сама бачила їхню ефективність. Важливо одне – не варто залишатися з горем наодинці".

Ірина Виртосу, Крістіна Бут, спеціально для УП. Життя

Матеріал створено в межах проєкту "Підтримка професійної журналістики під час війни", що реалізується ГО "Інтерньюз-Україна"