НА КАРУСЕЛІ В РІЗДВЯНУ НІЧ

                         НЕПИСАНА ІСТОРІЯ МИКОЛИ НЕЧИПОРЕНКА

                                    НА ЧЕСТЬ ДНЯ СМІХУ 1 КВІТНЯ

З Великомихайлівкою, гарним селом на околиці Дібрівського лісу, багато і красивих, і трагічних легенд пов”язано. Адже тут колись вирувало неабияке життя. У Дібрівках, як називалося це село в давнину, до революції-перевороту мешкало в чотири рази народу більше, ніж мешкає тепер. І це тут на початку минулого століття виникло те найбурхливіше на планеті повстання селянського люду, яке дістало назву махновського.

Але про все це розкажемо якось іншим разом. Зараз же хочеться згадати комічну пригоду, котра сталася у Великомихайлівці. Ту, яка пов”язана з так званим соціальним відродженням села, що відбувалося за радянських часів. Тоді тут будувалися лікарня і магазини, школа, пошта та сільрада, тротуари. Вулиці замощувалися асфальтом. А як вінець всьому цьому оновленню – на майдані біля сільського клубу змонтували для дітвори й карусель.

Уявляєте: в селі – карусель! Де таке ще можна було село знайти, в якому своя карусель? Отож. Не скажу, що вона нічим не поступалася міським, і все ж швидко стала “родзинкою”, ба, навіть гордістю Великомихайлівки. Мій нині, на жаль, покійний товариш Володимир Бондаренко завідував якраз у цьому селі сільським клубом. То від нього я й почув, що трапилося тут у ніч на різдво не пам”ятаю уже якого року.

А трапилося те, що в таку празникову ніч біля каруселі зустрілися два діди – дід Іван і дід Павло. Перший сторожував клуб, другий продовольчу крамницю. Десь опівночі вони не могли не здибатися, щоби разом відмітити свято. Розпили одну пляшку – її ж виявилося замало. “Хороша закуска була”, - чи то бідкався, чи пояснював, розповідають, згодом дід Іван. Обидва напередодні закололи вдома кабанців, от і прихопили з собою свіжатини. Не тільки по кільцю ковбаски і намазані смальцем шматки хліба, а й цілий ковбик. Тому й довелося діду Павлу “шукати” приховану у своїй “келії” ще одну пляшечку самогону. А, може, що й не одну…

Коли ж село затихло та вгомонилося, і останні вечірники зникли з його засніжених та рипучих вулиць, дідам, коротше кажучи, несподівано закортіло покататися на каруселі. Кому прийшло таке в голову, потім вони вияснити між собою так і не змогли. Але дід Іван знав, де у клубі вмикається рубильник. Складніше було ввімкнути саму карусель, коли діди-приятелі для “рівноваги” в кошики-сидіння вмостилися один проти одного. Та тут уже дід Павло проявив спритність. Він умудрився підтягтися на цепках так до щитка, зачепившись за нього довгою герлигою з гаком, що дотягнувся до вмикача...

І карусель заскрипіла-закружляла, скоро аж засвистіла, мов на вітрі, чимдуж набираючи швидкості. “О-го-го! – В один голос закричали діди. – О-го-го-го-о!” Вниз до річки Вовчої від їх голосів покотилося відлуння. І за мить повернулося назад, наткнувшись на завмерлий ліс. Чи завили у лісових хащах вовки від їхнього “ого-го-го”, діди не чули. Бо у їхніх вухах теж засвистіло й загуло, що вже один одного і не чули, немов обидва поглухли.

Але ж річ у тім, що захмелілі діди наперед не все передбачили і надто ж швидко збагнули: а на морозі кружляти каруселлю приємного то мало. Навпаки, холодно, дуже холодно. Мороз почав проймати до самісіньких кісток. Але як тепер зупинити кляту карусель?!

- Йо-йой, рятуйте, люди добрі! – Першим заволав дід Іван.

- Давай стрибати на землю, поки не подубіли, - закричав йому дід Павло. – Катапультуватися треба, чуєш?!

-Що? – Не розчув Іван. – Авжеш, триматися треба. А куди нам діватися?

- Та ніяка ж собака не чує і не бачить, що ми тут гибнемо. Як хочеш, а я стриба-а-ю...

- Не смій, дурень, уб”єшся. І коли ти вже розуму наберешся. До старості дожив, а його у тебе як не було, так і немає.

- Наче у тебе він є,- з”єхидничав дід Павло і зареготав.

- А ось є, бо понятно мені, - обидився Іван, - що краще замерзнути на каруселі, ніж розбитися об землю...

Скільки кружляли діди на вітрі та морозі, залишилося не з”ясованим. Особисто вони не пам”ятали. Достеменно відомо інше: тільки близько другої години ночі звідкись вертався додому Пилип Чемерис, що жив аж у сусідньому селі Орестопіль. Так діди на поміч уже не кликали. Просто Пилип “зрізав” дорогу, прямував навпростець через майдан біля клубу та й угледів кружляючу карусель. Однак не відразу ще й зметикував, де та як її зупиняти. Лише після цього зсадив та поволік бідолах в лікарню.

Не довго, кажуть, дідів і відігрівали, відкачували та приводили до тями. Обидва були тверезі, наче зовсім і не пили. Особливо ж медиків здивувало, що нічого вони собі не відморозили та на запалення легенів не захворіли. То село посміялося досхочу, покепкувало вволю і незабаром потроху почало забувати про карусельну пригоду з дідами. Натомість раптом «затурбувалося» зовсім з іншої причини: а звідки чи від кого, від якої молодиці повертався це о другій ночі їхніми вулицями орестопільчанин Пилип Чемерис?

Не виключено, що хтось достеменно і знав у Великомихайлівці, від кого вертався Чемерис. Одначе для всіх разом, як стверджував мій товариш Володя Бондаренко, це так і залишилося не розкритою таємницею. І сьогодні викладена мною історія сільчанами пригадується лише тому, що знаменитої каруселі у Великомихайлівці знову чи давно немає.

                                                                                                                     Микола НЕЧИПОРЕНКО