Великий Луг повернувся до українців

За матеріалами інтернет-видань 16.06.2024 980
Великий Луг повернувся до українців

    Олександр Довженко в Херсонщині

   Наприкінці жовтня 2021 року дослідник локальної історії Херсонщини та гід Андрій Селецький взяв кредит, щоб купити BMW X3, на яку збирав декілька років. Через чотири місяці на цьому авто він, як волонтер Червоного Хреста, вивіз близько 1 300 жінок та дітей з населених пунктів, що опинились під російською окупацією.

   Євген Руденко, "УП".

"Я давно мріяв саме про таку машину, – згадує Селецький. – До мене вона належала Лайонелу де Ланге, зоозахиснику з Південно-Африканської Республіки, який врятував чимало хижаків у зоопарках та цирках України. 

Коли я дізнався про колишнього власника, подумав: "Круто, в мене буде авто з історією". А потім почалась велика війна, і ця BMW побачила ще більше".

   Після вторгнення росіян Андрій Селецький очолив Нововоронцовську селищну військову адміністрацію. За рік після підриву росіянами Каховської ГЕС його громада потерпає від нестачі води та обстрілів. Але, як часто буває в цій війні, бажання росіян знищити Україну відкриває перспективу: привертає увагу до української історії. 

Після обміління Каховського водосховища в Андрія з'явилася можливість торкнутися того, про що він мріяв у дитинстві, пірнаючи у води штучного моря.

   В інтерв'ю УП він ділиться "затопленою пам'яттю" про легендарний Великий Луг та "економічний геноцид" українського півдня. Розповідає про знайдені артефакти, чорних археологів та херсонський кавун як символ самоідентифікації.

Далі – пряма мова.

                                                      Рубай сам

Пішов під воду великий Запорозький Луг, потонули навіки старі хрести на дідівських кладовищах

Поема про море. О. Довженко

   "Людське море – людське горе" – так казали старші в Нововоронцовці. Згадували, як до будівництва Каховської ГЕС були плавні та Великий Луг. Як ходили на дубах (човнах – УП), як риба сама стрибала в лодки. 

Луг зігрівав – на нього йшли по дрова, хмиз. Луг годував – навіть у Голодомор можна було жити за рахунок риби.

Коли в 1950-х закрили перші шлюзи, з'явилися перелітні птахи. Вони кружляли над водою цілодобово, поки не падали знесилені. Лелеки, журавлі не знали, що робити. Вони століттями звикли прилітати з вирію туди, де з'явилось море.

   У газеті "Наддніпрянська правда" публікували звіти, як господарства Херсонщини вдесятеро перевиконали план із відстрілу хижих тварин, оленів. Але не писали, що ці тварини тікають від заводнення. Їх не ловили, щоб переселити, їх просто відстрілювали. Тому після появи водосховища в нас були такі бідні на живність степи.

 
Андрій Селецький: Ті, хто каже про український південь як про "исконно русские земли" – дурні люди, які слухають російську пропаганду. Безліч артефактів, козацькі могили та історія козацьких Січей каже про інше
 
 
На дніпровських плавнях, 1953 рік. Фото з архіву Андрія Селецького
 

Інтерес до локальної історії в Нововоронцовському краю в мене прокинувся, мабуть, ще в 2003 році. Школярем я збирав на березі водосховища артефакти: в основному уламки кераміки, якусь металопластику, рідко – монети, ґудзики, гільзи.

Пізніше всерйоз зайнявся дослідженням "затопленої пам'яті" – так я називаю історичний період, коли утворилось Каховське водосховище, з усіма процесами, які до цього призвели. І які були після: затоплення та підтоплення сіл, знищення екосистеми, історичної та культурної спадщини.

   Я завжди відстоював тезу, що жителі Придніпровського або Нижньодніпровського регіону зазнали репресій та депортації з економічних причин. Вони були вимушені кидати свій дім, землю. Переселятися в більш невигідні умови, навіть у межах одного населеного пункту, як це було в Нововоронцовці.

   З прибережної зони, де більше води, де плодючі ґрунти, йшли на висілки, на так звану вершину, де нічого не було. Цю історію гарно описав Олександр Довженко в "Поемі про море". У столітніх нажитих місцях, де розвивалась козацька, українська цивілізація, нахабно знищували все – аж до дерев.

   У поемі є епізод, коли генерал, який пропагував ідею нового моря, приїхав до батьків у рідний край. Він приїхав, щоб донести ідею прогресу та попрощатися з селом, яке буде затоплене. І тоді зажурений тато каже йому: "Ну, вишневий сад, як наказали, я вирубав. А от цю грушу, під якою ріс мій батько, ріс я і ти, рубай сам".

Меркантильний інтерес

Що наші грушки, й хати, і краса, коли час прийшов вирішувати життя країни на тисячі років?

Поема про море. О. Довженко

При будівництві Каховської ГЕС нагальним було економічне питання. 

Проєкт створення греблі на пониззі Дніпра був ще при царській Росії, в 1910 році. Тоді, звісно, мова не йшла про дамбу в Каховці, але в цілому існувало вже обґрунтування забезпечення Криму та лівобережжя Херсонщини водою. 

   Потім сталася Перша світова, більшовицький переворот. Питання підняли знов у 1940-му, після запуску ДніпроГЕС. Був навіть такий плакат: "Тварини, земля та овочі потребують води!". Але з початком Другої світової знову все заглохло.

Після війни остаточно повернулися до ідеї. Треба було будувати заводи, фабрики, відновлювати землеробство, справді треба було вирішувати економічне питання. Але якщо ми подивимось на світовий досвід будівництва гребель, дамб у той час – в Європі, США, Канаді, – то перед створенням водосховищ проводили ґрунтовні дослідження, щоб максимально зберегти флору й фауну, щоб вберегти культурне надбання.

В СССР такого не робили. Ну що там досліджувати? Треба швидше будувати! На жаль, шлейф від цієї думки ми бачимо по сьогодні. Більшість населення України, яке відчуло на собі всі "прєлєсті" російської окупації, війни, руйнацій, розстрілів, не ототожнюють культуру, її популяризацію зі своїм життям.

 
Каховське водосховище, 2019 рік. Баржа компанії "Нібулон" на шляху від смт Козацьке до Запоріжжя
Фото: Ельдар Сарахман
 
Всього за рік після підриву греблі ГЕС дно Каховського водосховища перетворюється на величезний вербовий ліс
   Коли починають говорити про історію, більшість тикає пальцем на економіку: "Дороги криві, роботи немає, а ви знов культуру робите!". Це в тому числі наслідки Каховського проєкту, коли не ставили за мету музеєфікацію, історичні дослідження на півдні. Поява Каховського водосховища спростила й знищення української ідентичності, самобутності задля "економічного розвитку".

Якщо говорити сухими фактами, то жодної фотографії, опису, плану населених пунктів не було зроблено перед їхнім затопленням. Якщо б радянська влада хотіла, то максимально зберегла б пам'ять про цей край. Про його козацьку історію, про всі Січі, які тут були.

При цьому в роки створення водосховища діяла так звана "Нікопольско-гаврилівська експедиція". Її задачею були рятівні, максимально швидкі археологічні розкопки в зоні затоплення. У влади був досить меркантильний інтерес. Вона поставила завдання дослідити виключно пам'ятки пізньої бронзової доби, епохи Античності, скіфсько-сарматського періоду. Це якраз ті часи, коли найбільше на півдні України використовували золото.

Кавун і самоідентифікація

Тут діди мої, запорожці, стояли на сторожі народу два з половиною століття. І сам я кров свою пролив, і ворог біг, тікав мій враг передо мною

Поема про море. О. Довженко

   Мені повезло з моєю першою вчителькою історії в школі Іриною Михайлівною. На жаль, вона викладала в мене всього два роки, а потім переїхала з Нововоронцовки. Але цих двох років вистачило, щоб назавжди закохатися в історію. 

Потім мій старший брат, який любив збирати всілякі знахідки, певною мірою привчив мене до того ж, у тому числі до дайвингу. Я завжди був спостережливим, задавався питанням, коли вода відходила: звідки там фундаменти, що там було раніше? 

На уроках історії про це в цілому навіть не розповідали. Казали про це на якихось факультативах, гуртках краєзнавства, причому дуже поверхнево: "Ось, бачите водосховище? Раніше там були плавні та вулиці". А що то були за вулиці, хто там жив, що відбувалося на плавнях, не уточнювали.

Знаєте, більшість мешканців сільської місцевості Херсонської області, та й міст теж, не думають про самоідентифікацію, про привабливість регіону (для приїжджих – УП). Це – факт. 

Як було до війни? Ті, хто жив у цікавих, скажімо так, зонах чорноморського й азовського узбережжя, думав: люди сюди і так приїдуть. Нащо заморочуватись, щось вигадувати, робити щось якісне, презентувати себе? Турист буде жити навіть у бунгало з пластику. 

А ті, хто живе в глибоких степах, не на проїзних магістралях, не хочуть заморочуватись, бо: "А для кого це робить?". 

Я думаю, що ці дві крайнощі призвели до того, що в людей немає запиту на ідентичність. Коли почалося повномасштабне вторгнення, то вона стала зрозумілою: "громадянин України – не громадянин". Тут все ясно, але це дуже широка самоідентифікація.

 
Червень 2022 року. Херсон після підриву Каховської ГЕС
Фото: Євген Будерацький

Коли почалась історія щодо окупації та звільнення Херсона, звісно, до Херсонщини було більше уваги. І якщо взяти все те, що візуалізували про регіон – це кавуни. Тут не треба шукати довгої аналогії, всім стало ясно: якщо малюють кавун та пишуть незламний, то це про Херсон. 

Якщо комусь цей символ здається поверхневим, то як гід у минулому, а зараз керівник громади, може, дещо погоджусь. Але в мене досить прагматичний підхід до цієї історії, бо я вже стільки всього думав, осмислював, пробував.

Наприклад, на пиві, через яке поверхнево сприймають Німеччину, сама Німеччина заробляє такі кошти, що воно є важливою галуззю економіки.

   У відрядження як представник Херсонщини я завжди беру щось із кавуном. У нас є магнітики з кавунами, жуйки з кавунами, серветки, зошити. У нас навіть справжні кавуни є. Ми себе з цим дуже чітко ідентифікуємо, і це всім дуже заходить, зокрема за кордоном.

А щодо Нововоронцовки, то в нас є величезна в буквальному сенсі перевага перед усіма громадами регіону: ми маємо найбільший пам'ятник кавуну в Європі. 

 
Та сама BMW X3 і пам'ятник кавуну
 

Піраміда Маслоу

Замість минулої краси нова ще не прийшла. Перед ними ще лише поле битви за нову красу, і бачать її поки тільки в мріях далеко не всі

Поема про море. О. Довженко

   Коли росіяни підірвали греблю Каховської ГЕС, перші думки були про вирішення проблеми водопостачання. Питання з ним у нас в Нововоронцовці були і до війни, а тепер стали ще більшими. 

Тоді я не думав про якісь перспективи історичних, археологічних досліджень. Я підскочив десь о п'ятій ранку, коли зателефонували поліцейські, повідомили про підрив. Поїхав на водосховище і побачив, що воно справді відходить. Тому в перші дні була задача максимально зберегти, накопичити воду. 

Але потім, коли лягав спати, з'являлась думка, що можуть здійснитися мої нездійсненні фантазії. В минулому, займаючись дайвінгом у водосховищі, я мріяв: "От би хоч на секунду побачити, як воно все тут було до появи "моря".

Ясно, що побачити, що тут було до будівництва Каховської ГЕС, вже не вийде. Але те, яким став цей край після російського геноциду, ми бачимо.

Коли вода відходила, у нас активізувались копачі, які захотіли збагатитися на цій біді. Це, я б сказав, представники чорної сторони суспільства, які не налаштовані на конструктив. 

Я з цими людьми спілкуюсь. Спілкуюсь у такому форматі: "Розумію, що копати ви будете в будь-якому разі. Я хочу зберегти історію рідного краю і готовий купити у вас те, що знайдете, навіть за вищою ціною, ніж "на ринку". Щоб зберегти артефакти тут, в громаді, в нашому музеї".

   Попри такі розмови знаходяться люди, які окольними шляхами, ризикуючи своїм життям, продовжують копати. Охороняти таку величезну територію немає фізичних можливостей.

Але є й інші люди, які просто по доброті душевній приносили мені щось, розуміючи, що це буде складовою майбутнього музею після перемоги. Це частини глечиків пізньої "бронзи", скіфо-сарматської доби. Елементи біжутерії, прикрас, такі, як срібна сережка. Монети, починаючи від 1730 по 1957 роки. Купа різних побутових речей: рогачі, виделки, ложки, петлі. Це, звісно, й елементи військові: шоломи, штики, гільзи.

Якось після підриву греблі мої колеги під час перевірки, наскільки вода відійшла, знайшли велику кам'яну зернотерку періоду пізньої "бронзи" – раннього "заліза".

 
Річка Скарбна, 1950 рік. З архіву Андрія Селецького 
 

   В Нововоронцовці є краєзнавчий музей з 1965 року. Зараз ми займаємося ним, але це в основному технічні роботи – інвентаризація, фондування. Очищаємо стіни від всякого радянського лайна, бо будівля музею історична, середини 19 століття.

Сьогодні не йдеться про експозиції, наукові дослідження, бо громада розташована на прифронтовій лінії. Це я зі всім своїм фанатизмом і певною часткою неадекватності можу дозволити собі щось робити безпосередньо на прифронтовій лінії. Але нікого зі співробітників не відправлю досліджувати берег.

   Чи відчуваю я себе одинаком у своїй справі? В мене є однодумці. Їх небагато, але вони є. У масі своїй населення ще не надто сприймає важливість збереження спадщини. Через рік після каховської трагедії ми ще боремся із посухою, нестачею води. Тому в нас зараз відбувається те, про що каже піраміда Маслоу: поки не забезпечені базові потреби, людина не хоче думати про прекрасне. 

 

Поділитися текстом в мережах:
Репости вітаються !
>>> Підписуйтесь на нашу Фейсбук-сторінку
>>> Читайте нас в Telegram
>>> Підбірка новин сайту в GoogleNews
>>> Статті з газети Фермер Придніпров'я

Коментарі (0)


Новини ОТГ