ВІЙНА: ЧОРНОЗЕМИ, ПРОСЯКНУТІ КРОВ'Ю

Леонід ЛОГВИНЕНКО     (Харківська область.­)

Колись, задовго до війни, яка триває одинадцятий рік, і, звісно, до широкомасштабного вторгнення, власник чи не найуспішнішого господарства Харківщини Герой України Анатолій Тихонович Криворучко розповів мені історію. Мали до нього приїхати французи, і йому хотілося здивувати європейських гостей. Але як і чим?

_{Між траншеями}

В АНАТОЛІЯ Тихоновича була хороша тваринницька ферма, та навряд чи, думав він, цим можна вразити французів, які славляться своїм сільським господарством. Розповісти про вирощування хліба? Проте технології у Франції також на висоті. І тоді господар згадав, що за еталон чорнозему, який зберігається в Палаті мір і ваг у Парижі, взято землю зі слобожанських степів. Довіз той зразок у французьку столицю сто років тому видатний агроном Докучаєв, на чию честь назвали профільний університет у Харкові. Отож Анатолій Тихонович вирішив край поля викопати глибоченьку траншею, обладнати східці, аби гості туди спустились і подивилися на наші землі в розрізі. Французи довго й зачаровано мовчали, коли побачили метровий шар українського чорнозему. Отож таки здивував чоловік гостей із Європи.

Сьогодні стільки траншей вирито вздовж українсько-російського кордону, в яких можна побачити наші чорноземи! Їх тисячі кілометрів — тих, що полишені й заростають бур’янами, і ще свіжих. Пам’ятаєте скандал через відсутність оборонних споруд, коли ворог посунув на Вовчанськ? Хвиля народного обурення призвела до того, що майже вздовж усього кордону понаривали окопів — на виду, біля доріг, аби всі бачили, просто посеред полів, у лісосмугах і попід ними… Хай фахівці оцінюють їх якість і придатність у добу дронових воєн, але вони є.

Село Чернещина Борівської громади, на околиці якого нині покійний Анатолій Криворучко колись викопав оту траншею для здивування французів, розташоване саме між двома лініями цих оборонних споруд: попереду, кілометрів за шість, — так званий «нуль», а позаду — нова лінія оборони. Якщо ви від когось почуєте, що земля в траншеях пахне кров’ю, то це не поетична гіпербола. Наші чорноземи просякнуті нею наскрізь — до нижнього шару. І тут, у Чернещині, і в інших селах старостату — Степовому та Сергіївці.

— Якби французи приїхали сюди зараз, якимсь дивом подолавши шлях під недремним оком російських дронів, то, напевне, їх здивували б рани нашої землі, залишені московськими ракетами, снарядами і керованими авіабомбами (КАБи), та знищене село, — гірко каже нинішній керівник господарства Олексій Гомон.

_{Життя під бомбами}

БУВАЛИ дні, що по селу російські літаки запускали від чотирьох до шести КАБів. По Харкову, як повідомляється часто в новинах, також по кілька бомб у деякі дні прилітає. Це, певна річ, трагедія. Але Харків — велике місто, а Чернещина, де до рашистського вторгнення мешкало 500 душ, — маленьке село… Порівняйте масштаби і уявіть собі шість КАБів за один день! А бомблять ними Чернещину та сусіднє Першотравневе майже рік… Три бомби впали коло церкви, збудованої архітектором Чечельницьким у стилі українського бароко. Храм уцілів, а от хата і ряд котеджів поруч, зведених до повномасштабної війни у процвітаючому селі, розбиті вщент. Дві вулиці повністю знищені. Про це ніхто по телевізору не покаже і не розповість, бо село за півтори сотні кілометрів від обласного центру, та ще й у зоні інтенсивних бойових дій, де сходяться кордони Харківщини, Донеччини й Луганщини. Хто ризикне туди їхати?

Від школи залишився тільки «скелет». Він іще стоїть, але несучі конструкції от-от можуть упасти, та й дах провалений. Це наслідок прильоту ракети С-300 та кількох КАБів. Уявіть, яку ненависть до українців треба мати в душі, аби так несамовито бомбити село...

— Немає в нас школи, дитячого садка, — загинає пальці Олексій Гомон. — «Коробка» контори господарства стоїть, але там усередині все побито «градами». Нова амбулаторія пошкоджена й розграбована окупантами… Їдальня господарства розбита… Все зруйноване.

У селі катма електрики, води. Водокачка знаходиться біля Зайцівки, що за два з гаком кілометри до позицій «орків». Це те село, де народився батько Катерини Ющенко і на кладовищі якого лежать її пращури. Поки можна було, Олексій Гомон та його хлопці возили в село солярку для дизеля, яким качали воду. Але тепер туди не прорветься навіть самогубець. Електрику не подають із тієї ж причини. Дивуєшся, як у цих умовах під бомбами і мінами виживають люди. П’ятеро їх залишилося в Чернещині, семеро у Степовому, двоє в Сергіївці.

_{Повернутися на попелище}

БАГАТО з того, що знищене нелюдами, будувалося та обладнувалося коштом господарства — і школа, і амбулаторія, і садок, і клуб… А тепер і саме сільгосппідприємство в руїнах. КАБами знищено тракторну бригаду, ущент зруйновано тік, де зберігалося близько трьох тисяч тонн пшениці. Частину врожаю вдалося вивезти, але третина зерна пропала. На ферму також прилітало — вбито, покалічено 170 голів худоби.

Олексій Гомон певен, що все це можна відбудувати, якщо після перемоги настане мир і будуть кошти. А от людей, які загинули від московських зайд, уже не повернеш. У день відходу кацапів, восени 2022 року, троє чоловіків виганяли телят пастися, аби ті від голоду не померли. Коли працівники господарства поверталися в село, то прилетів снаряд і вбив їх. А вже після деокупації від обстрілу ферми загинув тваринник.

Земля заростає бур’янами. Після визволення Чернещини й довколишніх сіл поля очистили від мін. Поки було відносно спокійно, засіяли чорноземи, але 150 гектарів кукурудзи так і пропало під дощем і снігом у полі, бо ворог не дав зібрати. А якби й удалося, то ціна на неї була б удвічі нижчою, ніж зазвичай: зернотрейдери страхують свої ризики.

Частину техніки господарства вдалося вивезти з-під обстрілів, але селу та агропідприємству завдано збитків, напевне, на сотні мільйонів доларів. Усі ці факти колись мають бути оприлюднені в міжнародних судах, аби стягнути з агресора репарації. Точно оцінити шкоду неможливо, бо нищення Чернещини ворогом триває. Он цього року на День перемоги до пам’ятника полеглим у Другій світовій війні прилетів КАБ.

Олексія Гомона мучить питання, чи повернуться люди в село після перемоги. Звісно, на рідні попелища приїдуть не всі. Хтось обживеться за цей час на новому місці. А щоб повернутися й відбудуватися, потрібні чималі гроші. Де ж їх узяти? Портал «Дія» припинив приймати заявки від місцевого населення, адже тутешні села знаходяться в зоні бойових дій, де оглядати помешкання і складати акти про руйнування неможливо.

…Закінчую матеріал, а по телевізору йде репортаж із Курщини, куди увійшли наші війська. Понад 100 тисяч жителів російської області полишили рідні місця. У відео звідти постійно чути, як росіяни волають: «За що це нам?». У чужих хатах, чужих країнах живуть 10 мільйонів українців! А недалекі мешканці Курщини не розуміють, чому «бандерівці» пішли в наступ. Верещать, що російські війська українців «визволяють» і б’ють тільки по стратегічних об’єктах, а ми буцімто бомбимо їхні житлові квартали... Вони справді в це вірять чи цинічно прикидаються, як і решта московитів.

                                                         (Всеукраїнська газета "СІЛЬСЬКІ ВІСТІ")