Як ми, оператори передньої лінії, рік працювали за 2 км від ворога, - Тетяна Чорновол
За матеріалами інтернет-видань
31.08.2025
1568
Знаю, що мене люблять за військові переможні історії. Аж тут давно нічого... Отож знайшла трохи часу, щоб розказати про драйвову пригоду з хорошим кінцем.
Тетяна Чорновол, командир взводу ЗСУ, екснардеп ВР, сторінка ФБ.
Розповідь буде на суперактуальну тему: боротьби з фпвішниками. Так, зараз всі кому не лінь "військові експерти", котрі знають, як знищувати ворожі екіпажі БПЛА.
А я вам розкрию цю тему з протилежного боку, це коли системно знищують тебе, а ти, уявіть собі, виживаєш..
Рік ми працювали з... одного місця. Останні півроку на ворожих картах, це наше місце було позначене, як "центр керування БПЛА". Хоча найперше це була позиція Стугни, саме тому так близько до ворога, саме тому без варіантів зміни місця.
Коли через рік ми по БР здійснили переміщення в іншу смугу, простими словами назавжди виїхали з позиції, я на нічній заправці вже в тиловій зоні, вистрибнула з авто, що виглядало, як левіофан з потворними наростами ребу і протимінного тралу в хмарі пилюки, зірвала з себе каску, весела від драйву і адреналіну і закричала своїм: "Хлопці, вип'ємо каву за перемогу, запам'ятайте цю мить, ми їх зробили, ми переграли, ми тут живі. Цілий рік і ми їх там перегравали... Війна це 50 на 50. Це ти, або тебе. Хлопці, зафіксуйте собі, може ми не були супергероями, але ми мінусували ворога регулярно, а вони нас не дістали. Ми по остаточному підрахунку красавчики, щасливчики і переможці!!!"
Щоб зрозуміти цю мажорну промову, поясню, що той рік ми працювали в невеличкому селі навпроти міста, набитого ворогом.
Нам пощастило, що в селі було дві єдині п'ятиповерхівки, де ми розмістилися.
Хтось буде крутити біля скроні, що ми були в очевидному місці ворожої уваги та атак. Так, саме так. Тому розумієте, звідки в мене таке щастя, що ми переграли ворога... А я ще не сказала, що перших півроку наша "Стугна" звідти також стріляла і теж ми її звідти забрали неушкодженою...
Були різні дні, тихі і не дуже, все залежало від нашої активності, але по нас прилетіло не менше 300 дронів, серед них, як ФПВ, так і Молнії з великим БК, міни я навіть не рахую. Я жартома питала командирів: " Панове, коли ми викликаємо вогонь на себе, це вважати антидроновою роботою?"
Було у нас таке, що сапер виходить ставити дрон у вікно першого поверху, ми злітаємо, він тікає і зразу в те вікно прилітає вороже фпв. Почекали. Тихо. Макс знову виходить туди ставити дрон... і знову прилітає...
Мені знову покрутять біля скроні: мовляв, як ви працювали зі "спаленої" позиції? Ащо робити? Нашу картинку ворог перехоплював, бо був лише в 2 км... І взагалі навпроти нас було ціле містечко з кварталами багатобудов... набите ворогом.
У нас часто було тихо. Але це був облудливий спокій. Тихо, бо ворог не міг знайти ціль в нашому селі, та купка військових, яка його тримала, були профі хитрощів і маскування. І кожен знав, тут ворожа армія рф воює не з ЗСУ, а з ним, Петром, Віктором чи Володимиром особисто... іншого військового контингенту тут просто не має. До нас в село авто заходило певно лише одне за три доби, бо купка піхоти, мавікісти і ми, це все, що там було, і ми, як під мікроскопом переважаючих сил ворога. Таким чином я на власному прикладі переконалася, що фпвішників знищити не легко, якщо вони окопалися в багатоповерхівці...
Не буду, звісно, розказувати про наші хитроші виживання, коли за нами полювали. Але треба сказати, що багатоквартирний будинок, це справді фортеця. В принципі при деяких хитрощах ми змогли організувати свою плюс мінус безпечну діяльність.
Наші командири вже так звикли, що по нас б'ють, в стрімах на КП вічно у нас щось горить, а у нас все в порядку, що навіть рідко запитували, чи ми не постраждали.
Це було просто вже норма - пятиповерхівка горить, бо фпвішники працюють.
Інколи над нами з цього приводу посміювалися: пам'ятаю, треба нам перебігти в сусідній будинок, питаю небо, а черговий такий: "Чисто, але слухайте, якщо щось десь летить, то це по ваші душі".
Отож можете уявити, як ми святкували виведення з позиції. Ми їх зробили... Рік нас намагалися вбити і не вбили... І було чого за нами полювати...
Будете сміятися, але певно найбільше я пишалася за "комплімент", коли ворог мене назвав дослівно: "під...ром" в наступному контексті. На місцевому ворожому телеграм каналі про нас якось написали: "Ці під...ри перелітають наш реб і далеко в тилу б'ють наші машини". Так ми такі.
Треба сказати, що і нас так само підловлювали під час переміщення. Це кожен раз була лотерея, заїхати і виїхати з позиції. 40 хв заїзд під маршрутами ворожих фпв. І це в одну сторону. І вигрузка і загрузка в 3 км від точки злету фпв ворога.
Це була жесть.
Ніколи не забуду нашу ніч виїзду. Ми остаточно покидали позицію. Треба було забрати все, що могли. Ми дуже роздраконили ворога. Бо інтенсивно працювали перед виїздом, бо треба було максимально витратити всі засоби, щоб не забирати. Ми літали, по нас літало. Ми горіли, ворог горів. Над нами постійно висіли мавіки, а нам виїзджати.... Авто стоїть, чекає від мене сигнал на заїзд до нас. На відстані в цілу годину - там більш-менш безпечна зона. А я боюсь вибрати не той час і помилитися. Мавіки висять, крила висять, фпв і молнії літають по маршруту з невеликими проміжками. Треба вибрати час. Коротка літня ніч. Це як шаманство. Ситуація не піддається аналізу. А мої чомусь думають, що я вираховую, і вірять у мій вибір. А я просто тикаю пальцем в небо.Перша година ночі... Ні, страшно. Друга година. Ні, страшно. Але ж скоро світанок... Зважуйся... Ще 10 хв аналізую "графіт". Дзвоню: "Антое, вперед..."
Шаманство було вдалим. В адреналіні в темноті в драйві ми вдало забралися геть. І зараз, перемотуючи спогади, я згадую той останній погляд через плече в нашу сховку, нашу фортецю, наш дім, нашу найріднішу частку країни - наш облаштований затишний ПІДВАЛ. Місце, де рік крутилося наше життя, місце, яке нас рятувало, де ми раділи, сперечалися, їли, спали, воювали, святкували, облаштовувалися, жили своє життя. Коли я востаннє прикривала двері, підвал освітлювала залишена мною лампа на акумуляторі... Я не схотіла її погасити і забрати. Це був останній символічний вогник життя в неживій, безлюдній пустелі. Я просто прикрила двері, скрізь щілинку він підсвітив мене шлях назовні.
Сумую за тим своїм домом, але не хочу туди повертатися. Дуже вже тонка грань там між життям і загибеллю.
P.S. Не можу не згадати і дещо погане, чому я раніше не виклала цю "щасливу" історію. Останні дні на тій свої позиції ми воювали не лише з ворогом, а і з власною армією, яка хотіла нас вбити. Ми покинули ту позицію, тому що нас перекинули в іншу бригаду, чи вірніше сказати і інші дві бригади. Один взвод, розмазаний на три бригади, це занадто. Тому це було правильне рішення. Проте я просила командування: дайте мені час на переміщення. У мене фпвішки і бк завезені на позицію. Логістика туди дуже складна, я не можу їх вивести, мені треба їх відправити ворогу з "подарунками".
Треба сказати не було жодного приводу для поспіху, в інших бригадах мої позиції вже працювали. Проте мені виписали термінову бр і вимагали її виконати терміново. Як виявилося, командуванню бригади в якій я воювала, два роки було начхать на нашу роботу і нашу безпеку, для них було важливе лише папери... Для мене це був удар в спину. Ці фпв, які у мене були на позиції, мені дала не армія, мені дав Порошенко... Для мене вони були дуже цінні. Для мене було кощунством кинути їх. Тому я активно працювала перед виїздом, а ворог працював проти нас... А в штабі мені викручували руки, вимагали виходити негайно. Я їм пояснювала: "Ви на КП бачите, що наш будинок палає. А це тому, що у нас бій. Ми працюємо, по нас працюють... Я не буду покидати позицію в умовах бою." Сказати мені було нічого, але я відчувала вмю ненависть і роздратування...
Я вийшла тільки через три дні, коли відпрацювала всі БПЛА... Вийшла в ясну ніч, коли ворог караулив нас... А в наступну ніч був дощ. Я знала прогноз. Але мені не дали дочекатися тієї зручної безпечної ночі.
Командування істерило, щоб негайно. Хоча в БР прописується фраза, що переміщення треба здійснювати в умовах максимально безпечних. Але чим далі тим більше я стикаюся з тим, що найголовнішим в армії стає не адекватність і раціональність, а сліпе виконання кожної дати, коми і крапки в БР.
І особливо було образливо, що з нами так поступила бригада, з якою були більше двох років. І коли наш ротний хотів подати нас на нагородження за ліквідованого нами ворожого комбата, над ним посміялися, мовляв, навіщо. До операторів передньої лінії, так зараз ми називаємося, ставляться, як до поганої собаки.
Тому що вже звично, що такі довго не живуть?
До речі, той мій вогник на позиції давно погас. Після нас туди ніхто не зайшов.
Поділитися текстом в мережах:
Репости вітаються !
>>> Підписуйтесь на нашу Фейсбук-сторінку >>> Читайте нас в Instagram >>> Підбірка новин сайту в GoogleNews >>> Статті з газети Фермер Придніпров'я
Новини ОТГ