9. З циклу неписаних історій з минулого: КОЗИР КОЗАЦЬКИХ ГРАЛЬНИХ КАРТ

Пам”ятаю, як у нас в селі у вихідні дорослі сідали грати в карти. Різалися у хвильку, дурня, відьму, свиню, п”яницю. Нас, хлопчаків, проганяли геть. Щось було в грі картами недоброго, бридкого і забороненого...

А я ось розмовляю з людиною, гральні карти яку змалку прилучили до пошуків істини та пізнання світу і краси. Зробили філософом, істориком і мистецтвознавцем. Помітним вченим-гуманітарієм і знавцем та дослідником української старовини, традицій, звичаїв, характерів і побуту нашого народу. Для більшості гральні карти дійсно уособлюють не кращі людські якості та пристрасті, навіть вади, усілякі хитрощі, пов”язані й з гендлярством, оборудками, штукарством та ворожінням. А для Григорія Іващенка вони – відбитки історичних реалій, давніх подій, свідки трагедій і драм, злетів і падінь, уподобань та проявів почуттів багатьох і багатьох поколінь на нашій землі.

Виростаючи у глухому селі, де ні електрики, ні кіно, ні путньої бібліотеки не було, найбарвистішими та найпринаднішими не випадково карти стали для малого допитливого Григорія. Вони правили йому і за захоплюючі книжки, які можна безкінечно читати, і за зашифровані малюнки, які можна розгадувати й розгадувати. Згодом, уже дорослим, Григорій Лукич переконається, що дитяча інтуїція його не підводила. Звичайні колоди карт дійсно містять в собі скільки інформації про давні часи і людей, які в них жили, що “зчитувати” все це – одне задоволення. Адже намальовані на них королі, дами та валети – то все конкретні історичні особи. Або типові представники своїх часів і народів. У різних краях малювали винятково своїх. В деталях костюмів, кольорів, орнаментів, у видах зброї достовірно відтворено певні епохи певних людських цивілізацій. А в зачісках, поглядах, виразах обличь, міміці картярських персонажів назавжди зафіксовані характери, достоїнства і вади багатьох і різних націй та народностей. От і стали звичайні карти письмово-графічними документами старовини. Котрі не треба розшукувати і відкопувати, як літописи чи пергаменти -- бери в руки і вивчай. Простежуй, скажімо, явища, пов”язані зі становленням геральдики, книгодруку та творенням міфів і легенд багатьох і багатьох країн світу. Пояснюй символіку та емблеми, інші атрибути, котрі були зображені на картах наших пращурів різних часів.

Виникли гральні карти дуже давно. Найвірогідніше, що на Сході. Ще до нашої ери в Китаї було написано науковий трактат “Людина, що гає”. У ній стверджувалося, що гра в карти швидко поширилася у світі. І що сталося це не випадково. Бо чотири масті – це і чотири типи людських темпераментів: сангвіники, холерики, меланхолики та флегматики. І чотири стихії матінки-прирорди – вогонь, вода, повітря та земля. І чотири сторони світу – північ, південь, схід, захід. І чотири фази сонця та чотири пори року – весна, літо, осінь та зима. І в купі все інше, пов”язане з грою – любов і ненависть, приязнь і ворожнеча з одного боку та наміри і пристрасті, діяння і випробування з другого. Вже перегодом “батько геральдики” Менестріє уточнював, що “картярська гра є відбитком соціальних катаклізмів та антагонізмів і протиріч, які випадали на долю різних народів, часів і поколінь”.

Якщо ви тепер такими очима подивитеся на “крамольні” карти, то і для вас, як і для Григорія Іващенка, відкриються вони листівками глибоких знань. Ще й розумінням витоків світової графіки та світового живопису, бо і на цей рахунок Григорій Лукич має нині власні цікаві дослідження. Він спершу підготував серію історико-культорологічних та науково-популярних нарисів про гральні карти, а недавно видав їх – на жаль, обмеженим накладом – окремою книжкою. Котра читається як захоплюючий детектив або і химерно-чудернацький роман. Але цінна перш за все тим, що зосередилася на картярстві в Україні. Цікаво, що у побуті гра в карти серед простого нашого люду, вважає Іващенко, ніколи не набувала меж азартного екстазу – швидше служила невинною розвагою на дозвіллі, у гостях чи зимовими вечорами. Коли карти і заспокоювали, і наповнювали змістом спілкування з друзями або домашніми.

А якщо ви не вірите, що суто українські карти існували, то пильніше придивіться до відомої картини Іллі Рєпіна “Запорожці пишуть листа турецькому султану”. Полотно точніше було назвати “Запорожці, погравши в карти, пишуть...” Бо на столі, за яким вони зібралися, лежить колода карт. То хочете знати правду? Козаки спочатку справді грали. А вже як “розігрілися”, увійшли в раж, дотепно коментуючи гострими слівцями свою гру, і виникла у них думка відкласти карти та мерщій писати послання султану. Настрій був підходящий!

Думаєте, передаємо куті меду? Ніскільки! Для запорожських козаків гра в карти була постійним тренингом розумових здібностей, кмітливості і винахідливості. Адже існуюча колода потенційно здатна на 635 мільярдів можливих варіантів перебігу борні. З іншого боку карти допомагали козакам весело, з гумором відпочивати після походів. Як вертаєшся з побоїщ, не відразу ж звикаєш до “мирного життя”, в якому не треба махати шаблюкою. І карти повертали до тями. А королями на них запорожці малювали гетьманів Хмельницького, Сагайдачного, Дорошенка і Мазепу. Валетами – козацьку старшину. Дамами – шляхетних міщанок. Але не завжди. Дама жиру – це відьма: стара і зла баба, яка просто обернулася у гарну, але хитру і підступну дівку.

А карти ще й допомагали козакам підтримувати свій бойовий дух. Беремо відомий факт: у ніч на Різдво у 1675 році яничари зненацька напали на Чортомлицьку Січ. Та не заспіли козаків сонними, як сподівалися. Хочете знати, чому? Козаки святкували, випивали і засиділися по куренях за грою в карти. Якраз в розпалі їх картярських баталій недоречно, як на зло, і налетіли супостати. Помішали грати. Та як вони сміли! Розгнівані запорожці, не прохоловши від азарту, і порубали під гарячу руку більше тринадцяти тисяч нерозумних яничар...

Не менш цікаві і ті сторінки книги Григорія Іващенка “Нехай козириться”, на яких йдеться про художників-авторів національних колод карт, що були створені за короткий час існування Української Народної Республіки у 1918 році. Чи знаєте ви, що не комусь, а Георгію Нарбуту Володимир Винниченко доручав малювати ескізи не лише купюр тодішніх гривень та поштових марок, а й гральних карт також? І що всім цим опікалася “експедиція продуктування державних паперів”, оскільки і перше, і друге, і третє вважалося ознаками існування незалежної держави? А на карти ще й, як і на спиртне та тютюн, поширювалося монопольне право держави, котра воліла поповнювати власну скарбницю.

Нарбут встиг намалювати лише ескізи. Вони після потрапили до Польші і довго зберігалися в запасниках її архівів. Але на початку 50-х років минулого століття повернулися в Україну. У Львів. А тут тодішні радянські ідеологи не угледіли в них, “блудних”, історико-художньої цінності і розпорядилися викинути на смітник. Дякувати Богу, що багато хто потайки й порізно розібрав ці маленьку шедеври у свої домашні колекції. Григорій Іващенко не пошкодував часу, витратив немало сил і коштів, щоб розшукати їх та зібрати знову до купи.

Але на цьому не зупинився. Оскільки він не лише історик, етнограф та геральдист, а ще й графік та художник, то створив – намалював – власні дві колоди сучасних українських карт. Одну назвав “Козацькі”, іншу – “Писанка” Оригінальні, самобутні вони у нього вийшли. Але який задум! Колоди дві і різні, але немов одна: перша відроджує традиційні козацькі карти з гетьманами-королями, козак-дівками дамами і козаками-мамаями валетами, а друга – це сільська ураїнська родина, де на картах батьки й сини, матері й дочки, родичі, сусіди і знайомі. Не секрет, що Г. Іващенко змалював їх зі своєї родини та зі своїх односільчан з Полтавщини. Цифрові ж карти – то хустки-вишиванки. Зворотні боки усіх замальовані писанками і стилізованими хрестами-оберегами.

Ясно, що краще на власні очі бачити ці неповторні карти, ніж читати про них. Ось тільки і колоди видано у невеликих кількостях. Немає в Іващенка таких грошей, щоб віддрукувати масово. А шкода. Ми не належимо до заядливих картярів, але тримаємо колоди Григорія Лукича у своїх руках, і руки сверблять – грати хочеться. І вигукувати хочеться: “Нехай козириться!”

                                                                        Микола  НЕЧИПОРЕНКО