З циклу «Неписані історії» Миколи Нечипоренка: Батькова зрада

Історія ця сталася в наші часи. Тому вона й далека від зворушливих.Чоловік, якого давайте назвемо Петром Петровичем Бабенком, в один день втратив усе, чим міг втішатися і гордитися – сина, сім”ю, гідне становище
поміж людей, нарешті і благополуччя. Але зовсім не його шкода. Шкода його дружину Клавдію Йосипівну, котра старалася берегти родинне вогнище та цінувала подружні вірність і потребу жити у добрі, злагоді та зі взаємними
почуттями любові і виховувати чесним та порядним єдиного їхнього сина Валерія. Працювала вона вчителем у школі, і її серця вистачало на всіх. І на чужих дітей та їх батьків також. Одначе власною сім”єю Клавдія Йосипівна
дорожила більше, ніж хтось дорожить діамантами чи й просто добробутом. Тим паче, що Бабенки ні в чому не знали нестатків.
Справжнє прізвище Петра Петровича і нині ще пам”ятають у нашій області. Він багато літ був директором доволі великого і знаного радгоспу, який насамкінець перетворився, ясна річ, в КСП. З усіма наслідками, котрі з цього випливали. З розпаюванням земель та майна і тому подібними речами. Багатьох голів роздержавлених господарств і колишніх колгоспів аграрна реформа, не секрет, мов підмінила, зробила зажерливими та корисливими і розбещила так, що до людських страждань і бідувань вони геть збайдужіли. Тільки під себе гребли, мов навіжені, тільки про себе день і ніч думали. То Петро Бабенко чи не єдиний спершу ніби і не псувався. Навпаки, КСП розвалюється, а Петро Петрович спокійний, мов нічого не відбувається. Йому кажуть, що треба не сидіти сиднем, поки ще не докотилися до ручки, а він – потерпіть і зачекайте, якось воно та буде. А зараз мені, мовляв, немає коли
перейматися дрібницями…
Не все темне та підле, на жаль, одразу стає явним. І в КСП Бабенка вирізали корів та свиней, виймали на фермах та в зрошувальних мережах усе, що можна було здавати на металобрухт – отож гроші текли рікою, але у касу не попадали. Ось тільки Бабенко, маючи їх неміряно щодня у своїх кишенях, дійсно якось не прагнув на очах у всіх багатіти. Багатьом від цього, якщо на те вже пішло, дивно було. І довго в господарстві ніхто й подумати не міг, що
з їхнім головою аграрна реформа іншу біду утнула. Ту, про яку говорять, що сивина у бороду, а біс в ребро. У свої п”ятдесят п”ять літ Петро Петрович раптом завів зовсім юну полюбовницю – студентку Ларису, від принад якої
втратив і розум, і всі свої «гальма» у вигляді совісті чи й честі. Днював і ночував десь з нею, а вдома пояснював, наче «роботою й клопотами зайнятий по горло, що ні дихнути, ні вгору глянути». Ларисі Бабенко у батьки годився, а ось, засліплений її вродою, збагнути та відчути, що ця Лариса «не промах» і «собі на умі», не спромігся. Дівчина
виявилася наскільки хитрою, лукавою та підступною, що обвела солідного Петра, як нікчемного хлопчиська. За свої пестощі та чари добивалася гідної плати, чимдалі все вище і вище оцінюючи те, що отримував від неї здурілий
чоловік. Насамперед зажадали від нього для себе квартири у місті. Бо де ж їм стрічатися, «коли похолодає». А так буде своє кубельце – «явочна квартира». 
І Бабенко придбав для неї аж двокімнатну. На неї її і оформив. Та дівчині цього виявилося замало. Вона знала, чого домагалася і могла домогтися від «старого дурня». То незабаром і сповістила, що вивчилася й отримала права керувати автомобілем, а самого ж автомобіля у неї катма. А так хочеться іномарочки – хай невеликої, маленької, але симпатичної і власної. На тобі, сказав послушний, як ягня, Бабенко, і автомобіль, пригнавши до її ніг цілу
сріблясту «Шкоду-Октавію». Як не важко здогадатися, на дівчину машину і зареєстрував.
А в спекотну пору літа, коли у полі розгорталися жнива, а в КСП ще й завирували пристрасті жадаючих зупинити розтягування господарства, уже нестримна Лариса раптом розрюмсалася. У неї ж бо канікули, скільки там їх,
а вона пропадає у місті, мов кару відбуває. Он її подруг коханці до морів повезли – не дихають нині пилюгою на розпеченому асфальті. «Поїхали і ми, - не сказала, а швидше наказала, бо інакше він її більше ніколи не побачить, -
- в Анталію, щоб усі подруги лишень заздрили». І геть уже сповна вражений власною вседозволеністю, кинув печене та варене й повіз Петро Петрович Ларису і на турецький берег Середземного моря…
Невже нічого лихого та загрозливого для неї не помічала і не відчувала дружина Бабенка Клавдія Йосипівна? Адже її чоловік не просто захопився «якоюсь юною вертихвісткою». Він же ще і скочувався у прірву як керівник господарства. Втрачав будь-який контроль над усім, що у ньому відбувалося. Забув і про власне майбутнє. Та ні, що з Петром щось коїться і його «диявол спокусив», Клавдія Йосипівна дізналася якщо не першою, то і не останньою.
КСП Бабенка хоч і далеченько від обласного центру, але тут, як і в селі, шила у мішку не утаїш. Та й жіноча інтуїція у Клавдії швидко забила тривогу.
Жінка і докоряла чоловіку, його вона і просила, і вмовляла схаменутися – от тільки її сльози уже не допомагали. Петро став грубим і нестерпимим, кричав, щоб Клавдія рота закрила, якщо не хоче для себе гіршого. І Клавдія
Йосипівна, ще недавно впевнена у собі жінка, наступила на власну гординю й покірно терпіла. На це була причина. Син Валерій якраз повідомив, що має дівчину, на якій уже цієї осені хоче одружитися. То який же це буде сором,
коли свати дізнаються, що у нареченого їхньої дочки батько -- розпусник? І як Валері з такою батьковою славою розпочинати своє життя? Вирішила так: оженять сина, а вже потім і вона прийме своє рішення…
А Петро чимдалі не тримався берега, уже навіть і не крився зі своїм «стороннім захопленням», проявляв і нахабство та презирство до дружини. Незабаром же спостережлива Клавдія помітила, що надто й роздратованим
став. Кипів і сичав на кожному кроці. Не інакше, як заплутався остаточно. Майже, що так і було. Хоч у дійсності Петро «не знаходив собі місця» від того, що настав момент, і Лариса несподівано зажадала, аби «дід потихеньку
відвикав від неї і менше плутався між ногами». Досить, мовляв, з нього її дівочих чарів. Бо я, сказала Лариса, молода, кінчаю вчитися, і мені уже пора своє життя влаштовувати. Ясно, що Бабенко не пара. З таким же «приданим», як у мене тепер, злорадно усміхалася, я не пропаду. Та й мені, продовжила, трапився хлопець, який задля мене піде у вогонь і воду. Петро Петрович від такої «новини» й отямитися не встиг. Бо якось одного ранку Клавдія тихо попросила: «Ти ж сьогодні увечері не затримуйся, прийди вчасно. Валера приведе наречену свою на оглядини». І далі дружина почала застерігати, аби чоловік вів себе так, наче у сім”ї все гаразд і ніяких неприємностей немає.
Познайомся з обраницею Валери, попросила, як путній батько!
І ось вечір. Клавдія Йосипівна прибрала у хаті, накрила стіл. Сама одяглася у святкове, одягла у святкове і чоловіка. Чекаючи, Петро вперше за багато останніх днів читав газету. Чи вдавав, що читає. Більше думав про те, що оженить сина – а далі як бути йому самому? Взяти за горло кляту Лариску і оженитися на такій же молодій, як і син? Але пролунав дзвінок, і Клавдія кинулася відчиняти двері. Ясно, що Валерій до кімнати пропустив першою
наречену. У скромній сукні і зі сором”язливо опущеними очима переступило поріг нерішуче на вигляд дівча.
- Здрастуйте, мамо й тато, - мовив Валерій, - це і є моя Лариса…
Що синову наречену звати Ларисою, Бабенку-батьку не треба було й казати. Бо це виявилася та Лариса-студентка, котра й «закрутила йому голову та хитрюще витиснула з нього усе, що могла». Угледівши її поперед свого
сина, Петро Петрович скам”янів, мов гранітна брила, і відчув, як у нього похололо під серцем. Відняло і мову. Якусь мить не знав, що йому робити і говорити. Все одно, що спійманий у сільце або притиснутий до стіни і почав
задихатися. Тому не знайшов нічого іншого, як схопитися і закричати - ні, заволати не своїм голосом:
- Геть з моїх очей!
Якщо дружина і син у першу мить не змогли збагнути, кому Бабенко- старший наказував вимітатися геть, то Лариса, ясна річ, збагнула одразу. Її як вітром здуло. Але вибігаючи з хати, у незачинені за собою двері гукнула, що «який батько, такий же буде і син». Не тільки я, мовляв, підла й підступна!
…Після, як розповідали, Петро «зійшов з дому», поселився у гаражі і «запив по-чорному». А потім казали, що на протилежній околиці обласного центру пристав у прийми до якоїсь вдовиці. Та недавно один мій знайомий у
селі неподалік від Дніпра зламав свою стару «дачу» і весь мотлох з неї вивіз на смітник у балку, яка там чомусь зветься Махновською. Приїхав і питає мене: ти знаєш, кого я там, на смітнику, стрів? Бабенка Петра, каже, що
колись був директором радгоспу. Як він не відвертався, та я його, продовжив мій приятель, упізнав. Бомжує. Ще й ледве не за ватажка у інших бомжів, які на тому звалищі покидьків знайшли для себе пристанище.