З циклу «Неписані історіЇ» Миколи Нечипоренка

                   ПРОЧУХАНКА РОЗГНІВАНОГО ЗЯТЯ
Рідний брат мого доброго знайомого Петро Божко належить до людей, які дуже високої думки про себе. Навіть не так. Петро любить, щоби він завжди був у центрі усіх подій. І щоб його шанували, а то й обожнювали. Сказано ж –
Божко! Знаєте, що є люди, котрі вважають себе пупом землі. І котрі не сумніваються, що їх мають цим пупом визнавати. От Петро Божко один з таких. Працював він довгий час звичайним майстром на заводі, однак це не
заважало йому пишатися і хизуватися собою. Та домагатися, аби усі знімали капелюхи й низенько кланялися перед ним.
А потім Петро одружився. Взяв скромну і гарну дівчину з села – десь аж з Царичанського району. Звати її Галиною. Метка, роботяща, не вибаглива і не капризна. Ще й виросла у багатодітній сім”ї, отож великих статків та розкошів
не знала і не бачила. Тому Петро надіявся, що, потрапивши у чудову міську квартиру та отримавши у чоловіка хлопця, котрий непогано заробляє, Галина дорожитиме ним. А воно сталося трохи не так. Швидко Божко збагнув, що Галина хоч і лагідна, добра та клопітлива, однак надміру переоцінювати свого судженого не схильна. Їй навіть байдуже, коли Петрові бракує вознесіння до небес. Поблажливо усміхається, і не більше. А щоб носитися зі своїм
чоловіком, як з писаною торбою, це і не в її характері та не в її і звичках.
Особливо ж розчарували Петра тесть та теща, а також брати і сестри Галини. Усі вони жили в одному селі, і Петрові та Галинці були наче невимовно раді, коли ті приїздили у гості. Однак радість ця швидко кінчалася.
Точніше, саме Петра і не зустрічали як благодійника та незамінимого чоловіка їхньої дочки. Галинку не знали куди й посадити, а Петра мов не помічали. Що є він, що його немає. Вже через годину Божко ходить, никає з кутка в куток, і ні теща, ні тесть, ні інші рідні Галини на нього не звертають уваги. Снують туди-сюди мимо і тільки обминають, щоб не спіткнутися об нього.
Сядуть же за стіл, вип”ють по чарці, і Петро враз пнеться відігратися – перехопити ініціативу на себе. Або про політику починає розумно говорити, або про цікаві міські новини. Колись про перебудову і Горбачова, згодом про
незалежність і економічні реформи все чисто знав і складно тлумачив. Здавалося б, слухайте і в рот зазирайте, на вус мотайте, коли такого розумного і вченого зятя маєте. А ні. Галинині і батько та мати, і сестри та брати, і їхні
чоловіки та жінки безцеремонно обривали Петра, аби погомоніти про погоду, види на урожай і всілякі місцеві перипетії. Про те, скажімо, хто з Галининих однолітків оженився чи вийшов заміж, а хто вже й розбігся чи запив. Дуже цікаво знати! Пізніше, як колгосп розпався, Галинчині родичі мову вели тільки про Бразила – голову нового агроформування. Що наче їм повезло з ним. Що якби не Бразило, так від колгоспу нічого б не зосталося, як з інших по сусідніх селах. Бразило герой і не менше, а Петро Божко майже ніщо порівняно з ним, порожнє місце. Отож краще б помовчав! Таке ставлення до нього Петра дратувало і пригнічувало, але що він міг удіяти? Лише в собі злився та таїв обиду. І чекав, чекав, що настане його час, коли Галинині родичі прозріють і схаменуться. А покищо просто перестав їздити у село. Галя скучить за батьками, нагадує, що треба їх провідати, а Петро ні в яку. Казав, що йому немає коли роз”їжджати, і баста. Що не велике цебе її батько і мати, аби він кидав смажене та варене і мчав до них, як навмисне глузував іронічно, у хутір Мокренький. Отак й минув рік чи два. Петрове життя за цей час кардинально змінилося. Начальник того цеху, в якому Петро працював майстром, облишив завод і подався у бізнесмени. І клерком на побігеньки запросив у свою фірму Божка. Мабуть дійсно Божко мав якийсь хист, якщо начальник на ньому зупинив свій вибір. Самовпевнений і гордий, Петро в даному випадку приречено погодився на роль підручного. І, навпаки, швидко заважнів та запанів, видаючи з себе ледве не ділка першої величини. Щоб недавній начальник, а тепер бізнесмен-шеф його надто жалував, цього не було. Однак Петро справді крутився нівроку, не забуваючи і про себе. І незабаром уже зміг купити автомобіль. Не іномарку тоді ще, а звичайний елементарний “Жигуль” сьомої моделі, але ж автомобіль!
І якось серед літа накупив повну машину гостинців і оголосив Галині, що в наступні вихідні він вільний. Отож можна махнути нарешті і в село. Ще й наказав жінці новеньку сукню та новенькі туфлі придбати. Аби не осоромила
його перед її родичами. Аби не вдарити, докинув, в грязюку пикою. Нехай побачать, підвів риску, як ми тут з тобою живемо! То чесно кажучи, намислив Божко їхати з таємною надією і навіть помстою. Уїхати в село і підкотити до двору Галининих батьків на новеньких “Жигулях”, як на білому коні. Тепер вони потанцюють навколо зятя, як
миленькі, погнуться перед ним, як ті винуватці. Збагнуть, що марно нехтували Петра. Довбуться там у землі та гнояці, а такий зять для них ніщо! Скільки можна терпіти? Ні, скінчилося...
І от прибув Петро з Галинкою в село. Батько й мати справді раді-раденькі, розчиняють широко ворота: “Заїжджайте, гості дорогі, ми вже й дочекатися вас надію втратили!” Миттю збігся весь рід. Завирував, загомонів двір. Сміх,
жарти, посмішки веселі. Обійми і поцілунки. А тільки знову всі кинулися до Галини. На Петра – нуль уваги. І щоби хтось, позираючи на автомобіль, запитав, чи це твій, Петре, так ні. Ходять мимо і автомобіля, як мимо Петра, не
помічаючи ні Петра, ні “Жигулів”. Отакі не виховані і не поштиві люди! На Галині зійшовся клином для них світ, а Петро як недоречний привісок до неї. Невже їм невтямки, що Петро всьому голова?
Теща, а разом з нею і дочки та невістки швидко накрили стіл під вишнею. Чого тільки на ньому не було з домашнього льоху! Але й Галина виклала такі міські ласощі, що куди тому смальцеві до них! Однак же он нарізали
свіженьких помідор з городу, і помастили їх олією, а не сметаною, як любить Петро. Значить не вважили, знову забули про нього. І улюблених Божком пиріжків з потрібкою ніхто не квапиться смажити. Петро зпересерддя мовчки
вилаявся і подався геть, ніби його дуже цікавило, що та як там росте і плодоносить на городі. То посідали за стіл, не чекаючи його. Невже не зауважили, що Петра катма? Уже й наливали чарки, не переймаючись, що а де 
ж це наш Петя подівся? Коли він, наступивши на власну гординю, вернувся до вишні, лише теща обізвалася. Бери он, мовляв, стілець, місце і для тебе знайдеться. Гукнула котрійсь дочці, щоб та подала миску та ложку зятеві. А в
погляді тестя Божко прочитав відверте нетерпіння: де ти це вештаєшся, сідай мерщій, бо випити хочеться...
Все так не дорогий, коротше, і не жаданий тут Петро. Сідай вже, якщо приїхав, і не затримуй інших! В ображеного Божка зовсім пропали настрій та апетит. А злість аж закипіла в ньому. Схопив чарку, підвівся і, нікого не
питаючись, намірився першим виголосити тост. Гнівний і принциповий. Зіпсує, звичайно, все свято, але ж йому псували до цього безліч разів і псують зараз.

- Послухайте, що я вам зараз скажу, - дуже серйозно почав.
Одначе тесть не побажав слухати. Адже він тут хазяїн. Сини та інші зяті послушно закивали: “Говоріть ви першим, батьку. А Петрові нічого вистрибувати зі своїх конопель!” І це викликало ледве не гомеричний регіт за
столом. Сміялися, не перестаючи, хвилин зо п”ять, якщо й не довше. Божко від цього почервонів, мов варений рак, і ніхто за нього не заступився. Його тепер і геть заціпило. Зате перехилив одну чарку і, майже не закушуючи, перехилив і другу. Далі й третю осушив з прожогу. А чим тут заїдати? Помащеними олією помідорами? Бр-р! Чи старим торішнім салом? Хай вони самі ним давляться! І мед виставили явно не травневий, не з різноцвіту. Хороший пожаліли...
Так уявіть собі, і того, що Петро п”є, але не закушує, також ніхто не помічав. Говорили між собою навперебій, слухаючи одне одного, а на Божка і не поглядали знову. Чи сидить він тут, чи не сидить – всім байдуже. Як же
привернути до себе увагу? – все дужче і дужче закипав сп”янілий Петро. Грюкнути по столу кулаком, щоб усі гамузом миски й тарілки та пляшки з нього позлітали?
Сп”янілим то був дійсно Божко сильно, однак зметикував: треба інакше провчити цей Галинчин рід. Ось він зараз їх так перелякає, що на все життя затямлять, як слід поважати й шанувати рідного зятя!
І Петро звівся зі стільця та тихенько – добре, що сидів крайнім – сховався за клуню, що стояла в кутку двору. Зник непоміченим, бо ніхто й не подивився йому у слід. А там, за клунею, прийшло остаточне рішення. Хай побігають та
пошукають, куди подівся їхній зять. Нехай здіймають гвалт і плач, що він пропав. Умер. Утопився...
Охмелілий Божко, не вагаючись, змотав униз в колодязь цепок з відром, а сам по цім цепку опустився туди ж, до самісінької води. Уперся розставленими ногами та спиною в бокові обручі і причаївся. Став чекати, допоки Галинині
родичі кинуться його шукати. Ото попобігають, ото покричать. Агов, зятьку наш дорогий, ти де? А немає! Зник. Як крізь землю провалився. Просидів з півгодини, а здалося, наче цілу вічність. Ноги отерпли, спина промокла і оніміла. Та й вогко, холодно, бридко – ще трохи, і дрижаки ловитиме. Але ж ніхто не кидається і не шукає Петра!
Коли чує – підвелися з-за столу. Чоловіки в один бік смалити цигарки, жінки в інший теревені точити. Га-га, хе-хе – і балачки та сміх. Сміх та балачки. Мимо колодязя в отхоже місце по черзі бігали і аби хто-небудь зупинився. Ні,

не зупинилася жодна душа. Але зараз, надіявся Петро, кинуться. Де там! Знову повернулися до столу. Знову налили чарки. “Будьмо!” – загукали. Далі ще й хтось з сусідів навідався, його дружно покликали до гурту: “Ось мостіться, куме, є місце, тут ніхто не сидить”. Але ж то, зміркував Петро, його стілець вільний.
У прохолодному колодязі хміль проходив, як його рукою знімало, і тверезіючий Божко почав усвідомлювати, в яку халепу він сам себе опустив. Ні, такої ганьби Гальчиним батькам та родичам він нізащо не пробачить! Зараз
вилізе і задасть їм прочуханки, яку до нових віників запам”ятають! І Петро почав видряпуватися по цепку наверх. Та чи промерз наскрізь, чи руки й ноги задерев”яніли – зателіпався, як цурупалок, не знаходячи сили підтягувати своє
тіло. Ще зостануся тут, злякався, навіки вічні, поки не задубію. Тому рішучіше й злостивіше ухопився за цепок. “Начувайтеся,— крикнув уверх, - як вилізу, нікого не пожалію!” Але цепок раптом не витримав та обірвався, і Петро з
головою шубовснув у воду. Все одно, що серед зими в ополонку провалився – така холодна була та вода. Випірнув і заволав щосили: “Рятуйте!”
Гадаєте, почули? Хто почує, якщо під вишнею якраз хором затягли: “Несе Галя воду, коромисло гнеться”. “А за нею, - найдзінкіше витягувала теща, - Іванко, як барвінок, в”ється”.
- Я вам покажу Іванка, - закричав Петро. – Який ще Іванко? Витягніть
мене звідси. Агов! Натомість за столом співали уже “Копав, копав криниченьку”, слідом “Ой у полі криниченька, в ній холодна водиченька”. А ось тепер виводить і Петрова Галина: “Ой у саду на вишеньці соловейко щебетав”.
- На якій вишеньці? Я у колодязі замерзаю! – Аж вистрибнув з води і знову пірнув з головою Божко. – Ви що там, поглухли?
Тільки після п”ятої чи шостої пісні хор втихомирився та почув якісь дивні приглушені крики. “Не інакше, як Петро в біду попав і кличе, - першоюздогадалася і зойкнула таки Галина. – Йо-й, і куди ж це його бенеря занесла?” А
як загупотіли сполохано попід клунею, Божко вкотре і обізвався з колодязя уже охриплим голосом: “Я тут! Мерщій рятуйте, а то Богу душу віддам!”
Хвилин зо три родичі товпилися над зрубом, охкали і ахкали, допитувалися, як Петро туди потрапив чи упав. Галина ледве свідомість не втратила. Хтось з братів гримнув на неї: “Не реви, буває і гірше”. Ще хвилин теж три минуло, допоки допетрали, що цепок обірвався. А потім цілу вічність тесть шукав вірьовку. Ухопилися там, зверху, за неї, мабуть, усі, як ото дід, баба, внучка, собачка, кішка і мишка за ріпку, бо витягли бідолаху одним духом. А далі сталося те, чого ніхто з рятувальників не чекав. Петро вистрибнув на землю з диким-предиким воланням, мов із пекла, схопив дрючок з купи дрів і, замахуючись ним на отетерілий гурт, визвірився: “Зараз я вам усім
покажу, де раки зимують! Зараз ви в мене дізнаєтеся, як рідного зятя зневажати!”
Тесть якимсь третім чуттям збагнув, що погроза в першу чергу стосується його. І дременув від лиха подалі за садок на пасіку. Очевидно, сподіваючись, що Петро побоїться бджіл і відстане. А Петро не відстав, поки тесть не
штовхнув крайній вулик та не репнувся поруч з ним. Зариваючись, мов кріт, відразу обличчям у землю від бджолиного рою.
- Петю, чи ти не збожеволів? – Зарепетувала Галина.
- Він з глузду з”їхав! – Вирішив пояснити їй старший брат. – Ні, він сказився...
-Значить, сказився? – Розвернувся до нього Петро. – Тоді пиняй на себе, а на мене не обижайся, якщо я скажений!
Старший Галинчин брат був у черевиках на босу ногу. Коли чкурнув від Петра городом, черевики спали. От цибулиння, гичка моркви та бурячків й попадали йому між пальці. Цибуля, морква та бурячки виривалися з землі і
розліталися з-під братових ніг в усі кінці, немов городом нісся небаченої сили вихор.
- Спаси і помилуй! – Обізвалася нарешті й теща, для якої вирвана цибуля і морква – ніж у серце. – Та що з тобою, Петре, скоїлося? Яка муха тебе укусила?
- А то ніби не знаєте, - аж приснув зять, вертаючись до тещі. – Биту годину сиджу у колодязі, і ні одна зараза не кинулася...
Тещу як вітром здуло в хату. Забігла і зачинилася там. А меншу Галинину сестру через щабель по драбині винесло на горище. Всі інші порозбігалися невідомо й куди. Наче поховалися, граючись у жмурка. А Петро поволі
повернувся до столу. Дрючка не випускав з рук. Стоячки налив повен гранчак самогону. Випив, крякнув і закусив шматком м”яса. “Боже, яка гидота, це ваше м”ясо”, - передражнив відомого актора з відомої кінокомедії. І покликав
дружину: Галю, ти де?
- Я тут, - тихенько відгукнулася перелякана Галя.
- Значить так, я пішов спати. А завтра рано, о четвертій ранку, чуєш, о четвертій, а, може, й раніше, як тільки, коротше, почне сіріти і коров ще не виганятимуть у череду, їдемо додому. Понятно?
- Понятно, понятно, - закивала принишкла Галина.
- І більше ноги моєї тут не буде!- Докинув Петро.
Як я вже казав, Петро Божко – рідний брат мого приятеля. Від приятеля я й почув цю історію. А ще приятель божився, що прочуханка, яку завдав Петро рідним своєї Галини, допомогла, немов пошептала. Ну чисто як ота спиляна груша, котра помирила Кайдашеву сім”ю Івана Нечуй-Левицького. З тих пір в селі Петра зустрічають як найповажнішу у їхньому роду людину. Тільки приїде, всі навколо нього і крутяться. Не знають, куди й посадити. Теща завжди салат з помідорів мастить сметаною. І завжди, коли чекає зятя в гості, пече пиріжки з потрібкою. А тесть відразу сідає і розпитує Петра про політику. Якби не Петро, він би був у ній тупим, як сибірський валянок. А так тепер дещо розбирається.
Але не лише в політиці, а, як на мене, і в людях також. Згодні? Бо нарешті ж второпав, як рідного зятя треба шанувати, зустрічати і цінити.